XVI
Візок труснув і мене розбудив,
Та я з головою вкрився,
Заплющив очі й знов заснув,
І знов мені Ротбарт снився.
Я знову по залах з ним блукав
Під тінню громохких зводів,
А він зо мною про се й про те
Розмови довгі заводив.
Уже давно, багато літ
Не мав король зі світу,
Либонь, з Семилітньої війни,
Ні звістки, ні привіту.
Про Мендельсона він питав,
Про Каршиху,— а наостанку
Спитав про графиню Дюбаррі,
Людовікову коханку.
“О кайзер! — гукнув я.— Як ти відстав!
Вже Мозеса черви зжерли,
Давно вже й Ребекка, і Абрагам,
Синок його милий, померли.
Абрагам та Лія родили на світ
Синочка Фелікса — нині
Він охрестився й далеко пішов —
Став диригентом в Берліні.
І Каршиха стара вже в труні,
Й дочки її, Кленке, немає;
Онука її, Гельміна Шезі,
Здається, ще шкандибає.
З Людовіком добре мадам Дюбаррі
Свій довгий вік одгуляли,
З П’ятнадцятим, значить. Старою вже
Її гільйотинували.
У ліжку Людовік П’ятнадцятий вмер,
З своїм розлучившись народом.
Шістнадцятий на гільйотину пішов
З Антуанеттою згодом.
Спокійно йшла королева на смерть.
Відповідно до свого звання.
В істериці билась мадам Дюбаррі
Під час гільйотинування”.
Тут кайзер раптово зупинивсь,
Його пойняла тривога,
Він вирячив очі: “Гільйотинувать?!
Та що це значить, на бога?”
“Гільйотинувати,— я так пояснив, —
Це метод новий: без крику
І незалежно від стану людей
Вкорочувати їм віку.
Для цього служить тепер на землі
Нова, чудова машина,
Її завів мосьє Гільйотен,
Тим-то вона й гільйотина.
До дошки прив’язує тебе
Кат своєю рукою,
Трикутна сокира між двох стовпів
Вгорі висить над тобою.
Вірьовку смикнути — сокира летить,
З блиском, як личить залізу,
І ось вже впала твоя голова
В лантух, що висить знизу”.
Тут кайзер знову закричав:
“Мовчи! Про ваші машини
Я знать не хочу! Боже боронь
Мене від гільйотини!
І королеву й короля!
До дошки — і на страту!
Це ж проти етикету! Та ні,
Це проти маєстату!
А ти, нахаба,— відкіль принесла
Тебе нечиста сила?
Зажди, хлоп’я, підріжу я
Твої зухвалі крила!
Замовкни! Жовч вивертає в мені
Твоя страшна бравада.
Ти бунтівник, і подих твій —
Страшна державна зрада”.
З такою люттю мене він кляв,
І так проклинав без міри,
Що й я не стримавсь і виклав свій
Таємний символ віри:
“Гер Ротбарт, годі нам байок,
Що втратили принаду!
Лягай та спи, без тебе ми
Самі дамо собі раду!
Республіканці нас візьмуть на сміх,
Коли нас очолювать буде
Така коронована мара,-
Вони дотепні люди.
Твій прапор давно вже я розлюбив —
Ще в роки студентства мого
Старонімецькі дурні смак
Одбили мені до нього.
Найкраще буде лишитись тобі
В Кіфгейзері у себе,
Бо, правду кажучи, короля
Давно уже нам не треба!”
XVII
Отак посварився з кайзером я,
У сні, у сні, зрозуміло,-
Не сміємо ми говорить наяву
З монархами так сміло.
У сні лише, в ідеальному сні
Німець може відкрити
Німецькі погляди, що звик
У вірному серці крити.
Коли я прокинувся, повз ліс
Карета повзла помалу,
І дійсності дерев’яна суть
Геть сон мій розігнала.
Верхами похитували дуби,
Берези, сповнені болю,
Схилялися сумно, і я гукнув:
“Прости мені, мій королю!
Прости мені, Ротбарте, гострі слова!
Що ти мудріший, знаю,
Але вже мені увірвався терпець,-
Приходь же, королю, чекаю!
А що гільйотина не до душі —
Хай буде все по-старому:
Дворянство можеш карати мечем
І вішать міщан і сірому.
Або ж навпаки — підсмикуй дворян,
А селяни та бюргери згодні,
Щоб голови кат відтинав їм мечем;
Всі ми створіння господні.
Страхітний Карла П’ятого суд
Не бійся поновити,
На стани, гільдії, цехи народ
Ти можеш знов поділити.
Священну Римську імперію знов
В наш вік поверни криваву,
Верни разом з тим огидним дрантям
Її ганебну славу.
Середньовіччя маячню,
Усю його гнилизну
Стерпіти б я міг, коли б ти нас звільнив
Від гермафродитизму
Гамашного рицарства, що в нім
Змішались в безформну масу
Готичний кошмар і новітня брехня,
Воно ж — ні риба ні м’ясо.
Закрий цей балаган, розжени
Комедіантів зграю,
Що пародіює старовину,
А сам приходь — чекаю!”
XVIII
Мінден — фортеця досить міцна
І має добру зброю.
Та прусські фортеці радніше я
Минав би стороною.
Надвечір ми спинилися тут.
На мості зарипіли
Під нами дошки, і зяяв рів,
Коли ми в браму в’їздили.
Ряди бастіонів лякали мене.
Підводились темні брами.
Лунко ворота одкрились для нас
І лунко закрились за нами.
Ох, Одіссею, я зрозумів,
Що відбувалось з тобою
В ту мить, коли Поліфем завалив
Печеру свою скалою.
Капрал карету мою спинив:
“Ім’я ваше?” Відповідаю:
“Я звуся — Ніхто, я — лікар очний,
Велетням більма знімаю”.
В готелі ще гірше зробилось мені,
Не міг шматка проковтнути.
Душили ковдри в ліжку мене
І не давали заснути.
Моя постеля по боках
Червоні завіси мала,
І китиця з-під балдахіна брудна
Над головою звисала.
Проклята китиця! Довгу ніч
Я не знаходив спокою!
Мов меч Дамокла, висіла вона
В мене над головою.
То враз, немов голова змії,
Вона починала шипіти:
“В оцій фортеці довічно ти
Засуджений сидіти!”
Зітхав я — добре було б мені
Лежати в ці хвилини
В Парижі на Faubourg Poissoniere,
Біля моєї дружини.
Я часом чув: по моєму чолі
Тупим ніби чимсь черкала
Холодна цензорська рука —
І думка раптом зникала.
Жандарми в саванах враз при мені
З’явились, мов видіння,
І виразно я кайданів почув
Страхітливе брязкотіння.
Ох! Привиди підхопили мене,
І я опинився в пустелі,
І тут мене прикували вони
До прямовисної скелі.
Жахлива китиця з ліжка брудна
На мене налетіла —
Тепер, як у шуліки, були
У неї кігті і крила!
Вона обернулась прусським орлом!
Він кігтями вп’явсь мені в тіло!
Він рвав печінку з грудей моїх,
Кричав я й стогнав безсило.
Я довго стогнав — закричали півні,
Мій сон розвіявсь марою.
Лежу я в ліжку, і вже не орел,
А китиця знов наді мною.
Подавсь я з екстра-поштою геть
І лиш на лоні природи,
На бюкебурзьких землях, зітхнув,
Мліючи з насолоди.
XIX
О, як, Дантоне, ти помиливсь,
За те й діждався розплати!
Вітчизну можна з собою всю
На закаблуках забрати.
Я пів-Бю кебурга набрав на мої
Чоботи знамениті!
По правді, таких багнистих шляхів
Ніде не бачив я в світі.
У Бюкебурзі я зупинивсь,
Бо намір мав мимоходом
Оглянути дідівське гніздо:
Бабуся з Гамбурга родом.
Удень до Ганновера я прибув,
Начистив чоботи чисто
І зразу ж — бо з користю їздить люблю —
Пішов оглядати місто.
О боже! Як тут охайно скрізь!
Ні порошинки не видно.
Будинки розкішні, і я б сказав —
Збудовані солідно.
Зокрема сподобався плац мені
Та навколо нього будови;
Живе тут король, це його палац,
Він зовні просто чудовий
(Звичайно, палац). Обабіч дверей
Дві будки непривітні —
В рудих мундирах стоять вартові,
Обличчя у них страхітні.
Мій чичероне мовив: “Тут
Ернст Август наш проживає,
Хоч він і поважного віку лорд,
Але ще в нім жилка жива є.
Він ідилічно у нас живе,
Бо ліпше, ніж варта ледача,
Його боронить знайомих нам
Людців боягузлива вдача.
Ми бачимось іноді, і завжди
Він нарікає на долю
Свою королівську, каже, що тут
Потрапив наче в неволю.
Він широко звик, по-британськи, жить,
А в цю тісну країну
На трон попавши, боїться він
Повіситись від спліну.
Я позавчора бачив його,
По правді, в великому горі:
Він саме зволив варити клістир —
В нього собаки хворі”.
