XXIV
Не знаю, як опинився я
У неї перед дверима.
По сходах, мабуть, мене підняла
Могутня сила незрима.
В кімнатці Гаммонії для нас
Чудова мить настала.
Богиня призналась, що давно
До мене симпатію мала.
“Колись,— сказала вона,— найбільш
Любила я твори щирі
Співця, що месію оспівав
На благочесній лірі.
Дивись, на комоді і досі я
Погруддя Клопштока маю,
Але на нього вже давно
Очіпки одягаю.
Ти мій улюбленець тепер,
Портрет твій над ліжком у мене.
Вінчає свіжий лавровий вінок
Обличчя твоє натхненне.
Даремно тільки моїх синів,-
Кажу тобі щиро, як мати,-
Своїм бичем шмагаєш ти…
Треба вже з цим кінчати.
Я сподіваюсь, що життя
Чогось таки навчило
І толерантнішим тебе
Навіть до дурнів зробило.
Але як зважився ти рушать
В холодну зимову пору
До нас на північ? На півночі ми
Маємо зиму сувору”.
“Моя богине,— я їй відповів,-
Одне лиш для мене ясно:
Найглибші чуття у людській душі
Пробуджуються невчасно.
З вигляду добре жилося мені,
Але помирав од нудьги я,
Щодня хвилювання моє росло —
І це вже була ностальгія.
Нараз французьке повітря легке
Стало мене душити,-
Я мусив дихати в моїй
Німеччині, щоб жити.
За духом торфу й тютюну
Почав я сумувати.
Тремтіли ноги — так їм баглось
Німецьку землю топтати.
Вночі зітхав я і сумував,
Згадуючи ворота,
Біля яких моя мати живе
І зовсім близенько Лотта.
І доброго старого я
Згадував часто до ранку,
Бо він хоч і лаяв мене завжди,
Але й захищав до останку.
“Дурний хлопчисько!” — його слова
Хотів би я чути знову.
Вони музику в моїй душі
Пробуджують чудову.
Я сумував за блакитним димком
Над рідними димарями,
За нижньосаксонським солов’єм,
За буковими гаями.
Й за тими місцями я сумував —
Голгофою суму й любові,
Де ніс свого юнацтва хрест
І мій вінок терновий.
Хотів я ридати там, де колись
Доводилося ридати,
Любов до вітчизни — зветься в нас
Це почуття дурнувате.
По суті — це хворість; і ми на цім
Довго спинятись не будем.
Сором’язкий я з натури і ран
Своїх не показую людям.
Мені огидні ті людці,
Що, наче сліпці біля брами,
Показують свій патріотизм
З його всіма болячками.
Ну й що ж, безсовісні жебраки?
Чи з того на гріш приваби
Та популярності здобули
Менцель і всі його шваби?
Моя богине, сьогодні я
Справді занадто нудьгую;
Я трохи стомився, але дарма —
Зараз себе підлікую.
Авжеж, я стомився, та можеш ти
Чаєм мене підсвіжити,-
І, правду сказати, добре було б
У склянку рому підлити”.
XXV
Богиня заварила чай,
Ром влила для звичаю,
Але сама той ром пила,
Як водиться, без чаю.
Чоло схилила на плече
Вона мені, холщову
При цьому зім’явши корону свою,
І так почала розмову:
“Мене не раз страхало те,
Що ти чуття свої свіжі
Так довго з французами витрачав
В отім аморальнім Парижі.
Ти там тинявся і не мав,
На лихо, біля себе
Німецького щирого видавця,
Що був би ментором в тебе.
Нелегко жити серед спокус.
В Парижі блукає чимало
Недужих сильфід, і спокій душі
Згубити там легко стало.
Не їдь туди, лишайсь у нас,
Забудь спокуси нечисті,
Ти знайдеш безліч тихих розваг
У нашому товаристві.
Лишайся в Німеччині, тут тобі
Краще тепер буде жити;
Ми йдем вперед, ти, певно, й сам
Значний прогрес помітив.
Цензура легшає щодня,
Гофман — добріший дитини,
Не буде різати він уже
Твої “Подорожні картини”.
Ти теж постаршав і м’якший став,
Поступишся, де треба,
І навіть немила старовина
Милішою буде для тебе.
Що нам в Німеччині важко жилось —
Це перебільшення зримі.
Від рабства ми самогубством могли
Рятуватись, як в древнім Римі.
Свободу думки маси у нас
Безмежну і повну мали,
Обмежень зазнавали лиш ті,
Що десь там щось друкували.
Сваволя? Її не знали ми!
Без постанови влади
Ми й демагога не зняли б
З державної посади.
Ні, так погано в нас не було,
Траплялися дрібниці,
А з голоду ще ніхто не вмирав
У нас, в німецькій в’язниці.
Багато гарних прикладів я
З минулого можу навести
Покори і віри, не те що тепер —
Лиш сумніви та протести.
Умовної волі практичний вік
Винищить швидко мрії,
Що ми у серці плекали, святі
І чисті, мов сон лелії.
Погасне, вже погасать почала
Поезія наша багата.
З усіми князями скоро помре
І маврський князь Фрейліграта.
Онук буде пити та їсти, але
Не в цій тишині скам’янілій.
Гряде вистава вельми гучна,
Кінець прийшов для ідилій.
Коли б ти мовчав, я книгу судьби
У дзеркалі чарівному
Тобі одкрила б,— майбутні часи
Ти міг би побачити в ньому.
Нікому в світі — тільки тобі
Хотіла б я показати
Майбутнє твоєї вітчизни, але
Не вмієш ти мовчати!”
“О ні, богине! — образивсь я,-
Мовчатиму, як домовина!
Німецьке майбутнє ти мені
Будь-що показати повинна!
Яку призначиш ти сама,
Я можу клятву дати —
І що побачу, з тим помру,-
Кажи, як присягати?”
Вона звеліла мені: “Поклянись,
Як Авраамові клявся
Єлеазар, коли він уже
В дорогу підперезався.
Туніку мою підніми, й поклади
Мені на стегна руку,
І поклянись весь вік мовчать
В розмові, як і в друку”.
Велична мить! Я знову вдихав
Забутий дух святині,
Коли на прабатьківський кшталт
Складав свою клятву богині.
І я туніку її підняв,
І, положивши руку
На стегна їй, мовчати поклявсь
В розмові, як і в друку.
XXVI
Богиня почервоніла з лиця —
Здавалось, що в корону
Їм ром ударив,— вона почала
З дуже скорботного тону:
“Я бачила Гамбурга перший день,
То ж роки мої вже не ранні.
На Ельбі мати моя була
Царицею тарані.
Carolus Magnus мій батько звавсь,
Монарх у великій славі —
Могутніший і мудріший він був,
Ніж Фрідріх у прусській державі.
В Аахені трон стоїть, на якім
Мій батько коронувався,
А трон, на якому вночі він сидів,
Матусі у спадок зостався.
Від матері я дістала його,
Ця мебля в мене і нині.
Її я й Ротшільду не віддам
За повні золота скрині.
Дивись, аж он в кутку стоїть
Стареньке крісло; побила
Подушку міль, і вже шкура давно
На спинці його струхліла.
Але подушку підніми
Правицею своєю —
Ти круглу дірку побачиш там
І горщика під нею.
Чарівний горщик — в ньому киплять
Магічні сили могутні.
В ту дірку голову встроми —
І зразу побачиш майбутнє.
Майбутнє Німеччини вочу
Зможеш ти лицезріти,
Але не лякайся, коли воно
Буде дуже смердіти”.
Сказала з посміхом вона,
Мовляв, чи я не зблідну?
Але я сміливо пішов
І встромився в ту дірку огидну.
Що я побачив там — не скажу,
Хоч як би кому не кортіло,
Сказати можу лиш одне —
Боже, як там смерділо!
І як не вивернуло тебе,
Коли почув отой дух ти —
Прелюдію смороду, що злилась
В суміш капусти і юхти?!
Потому, о боже, сморід піднявсь
Такий, що я повірив,
Що вигрібати враз почали
Всі тридцять шість сортирів.
Те стерво, що вже давно згнило
І лиш історично воняло,
Воно останні з своїх отрут,
Півмертве, випускало.
І навіть привид пресвятий,
Той труп у вічній обнові,
Що з безлічі людей і держав
Висмоктав досить крові,
Він ще раз хотів зачумити весь світ —
Людей, поля і дерева;
Смердюча й страшна виповзала черва
З його огидного чрева.
Був кожний гробак — новий вампір,
І знову трупом смерділо,
Коли рятівний кіл йому
Огидне пронизував тіло.
Смерділи шнапс і кров, тютюн
І шибеники обдерті,-
Хто так смердів за життя, то як
Смердітиме після смерті?
Смерділо мопсом, таксою, псом,
Що плазом на пузі, мов гади,
Поперед троном та олтарем
Лизали блювотину влади.
Здіймався отруйний дух, немов
В калюжах кров захолола,
Де весь собачий цех лежав
І вся історична школа.
Я знаю, що від Сен-Жюста почув
Колись Комітет порятунку:
“Для лікування тяжких хвороб
Не досить трояндного трунку”.
Але німецьке майбуття
Усе пересмерділо,
Що ніс мій уявити міг,
І тут я схилився безсило —
Я втратив свідомість, а пробудивсь —
Сидів, як раніш, під боком
В богині, й лежала моя голова
На бюсті її широкім.
Горів її погляд, палали уста,
Здригалися ніздрі тремтливі,
Вакхічно поета вона обняла,
Співаючи так в надпориві:
“Є в Фуле король, над усі скарби
Найдорожчого келиха має;
Як з того келиха він п’є,-
Сльоза на очах закипає.
Що думає в цей час король —
Ніхто не може вгадати.
Він сп’яну може віддати наказ
Тебе арештувати.
Минай стороною того короля,
Не їдь на північ ніколи,
А також поліції стережись
І всії історичної школи.
Лишайсь у мене, тебе я люблю,
Ми їсти і пити будем
Сучасності устриці і вино,
А темне майбутнє забудем.
Накрий-бо горщик, щоб сила в нім
Магічна не вирувала!
Тебе я люблю, як жодна з жінок
Поета ще не кохала!
Цілую тебе і чую — мене
Твій геній надихає;
Легким сп’янінням дивний хміль
Всю душу мою сповиває.
Я чую — нічної сторожі спів
Лунає над землею,
Неначе все місто на нашу честь
Співає гімн Гіменею.
Вже й слуги на конях з вогнем прибули,
І кожен вже добре випив,
Кружляє, гасає, вирує народ —
Танцює танок смолоскипів.
Приходить великомудрий сенат,
Старшина сивоголова!
Відкашлюється бургомістр,-
Здається, буде промова.
В блискучих мундирах прибули
Всім корпусом дипломати,
Від іноземних держав привіт
І шану просять прийняти.
Прийшло духівництво, рабини й попи,
Сяють масні тонзури.
О боже, Гофман теж прийшов
З ножицями цензури.
Вони дзвенять в його руці,
Він рветься до твого тіла
І вирізає той шматок,
Що я найбільше любила!”
