ХХVII
Про ту чудову довгу ніч
Під темним небозводом
В привітний теплий літній день
Я розповім вам згодом.
Старих лицемірів перед кінцем
Безсила душить злоба,
Але дарма — зведе їх в труну
Брехні гнила хвороба.
Нове покоління, що вироста,
Не піде стежками старими!
Я — з вільними духом новими людьми,
Усі мої помисли — з ними.
Квітує вже молодь, яка збагне
Поетову честь і гідність,
Зігріється в сонці його душі,
Свою з ним відчувши рідність.
Мов полум’я, чиста душа моя
І повна світла і віри;
Безсмертні богині краси натягли
Струни моєї ліри.
Колись на лірі цій творив
Свої античні сцени
Покійний батько мій — Арістофан,
Улюбленець Камени.
На ній з великим натхненням він
Оспівував Базілею,
Що висватав Пайстетер колись
І в небо вознісся з нею.
В останньому розділі я намагавсь,
Нехай це лишиться між нами,
Наслідувати кінець “Птахів”,
Його найкращої драми.
І “Жаби” — це також чудова річ,
В перекладі в Берліні,
На радість прусському королю,
Її виставляють нині.
Король античність любить, ну що ж,
Візьмемо це на відзнаку.
Його попередник прихильником був
Сучасного жабокряку.
Король цю п’єсу любить, але
Я міг би пораду дати
Арістофану, коли б він жив,
Прусські кордони минати.
З живим Арістофаном у нас
Було б не так, як з твором,-
Невдовзі цей великий поет
Ходив би з жандармським хором.
Одержала б дозвіл гавкать юрба,
Замість хвостом крутити!
А там недовго було б його
І зовсім посадити.
Королю! Я дам пораду тобі:
Вшановуй якнайвище
Мертвих поетів і спокій дай
Поетам, що живі ще.
Живих поетів не зневажай,
Є полум’я в них і стріли,
Страшніші Зевсових блискавиць,
Що ті ж поети створили.
Богів зневажай старих і нових
І всю олімпійську зграю,
Найвищого Єгову ганьби,
Але поета — не раю!
Безжалісні боги наших гріхів
Не звикли нам дарувати,
У пеклі лютий вогонь горить —
І треба в ньому палати!
Та все-таки є святі, що з вогню
Врятують нас при потребі
За свічку чи за спомин душі,
Бо є ще протекція в небі.
Непорушні пекельні ворота Христос
Зламає в день страшного суду,
Та навіть від праведного судії
Чимало врятується люду.
Але є пекло — потрапиш туди,
Ніщо вже не допоможе,
Ні меси, ні молитви, ні свічки,
Ані заступництво боже.
Чи чув ти про Дантове “Пекло” колись,
Про грізні його терцини?
Кого засудить туди поет,
Той вже там і загине.
Сам бог не порятує його
З вогню пісенного того!
Отож начувайся, бо ми зашлем
В те пекло й тебе самого!
