Шіва, що під небесами,
вшосте зринув до землі
розділити разом з нами
смертні радощі й жалі.
Дав він згоду тут пожити,
власній волі клавши край:
щоб судити і щадити,
по-людському люд пізнай.
За містом дивився, немов подорожній.
Зважав на малих, назирав за вельможним.
А тільки надвечір — і вже прощавай.
Якось Шіва вийшов з міста,
проз останню з хат спішить,
бачить — із разком намиста
гарна грішниця стоїть.
“Слава юнці!“ — “Дуже вдячна.
Підійди і поруч стань“. —
“Хто ж ти?“ — “Баядера. Бач-но,
ось і дім для милувань“.
Ледь тілом тріпнулась — заграли цимбали
і рухи танечниці плавними стали
у ритмі погойдувань і вихилянь.
За поріг його звабляє,
і незчувся — вже покій.
“Зараз свічне сяйво нас осяє,
о чужинцю славний мій.
Втому вмію я знімати
ледь торкнуся ніг твоїх,
все, що схочеш, будеш мати —
тиші, радощів чи втіх“.
Дбайливо удавані болі гамує.
Господь усміхнувся. Він з радістю чує:
ще серце людське не занурилось в гріх.
Вияв рабського служіння
їй відради додає,
і облесниці уміння
все потрібнішим стає.
Як з’являється по цвіті
вагота тяжких плодів,
із покори може зріти
жар любовних почуттів.
Та, щоб пізнати до кожної п’яді,
вивчить знавець і висоти, і паді,
радощі, острахи, лютість і гнів.
Богом пещена дівчина,
вся в любовному вогні,
наче спіймана пташина,
вперше сльози ллє рясні.
І до ніг його припала,
грішних збувшися думок,
тіло стерпло їй, не знала,
ачи ступить хоч би крок.
А вже пелена миротворної ночі
привиддям чудовним заповнити хоче
приємних відрад потаємний куток.
Тільки встигла задрімати,
як прокинулась як стій,
видно, серце дало знати,
аж до гостя — неживий!
З криком кинулась додолу,
тільки ж мертві не встають,
тіло гостя, геть схололе,
вже до вогнища несуть.
Ридає, гасає, немов навіжена,
крізь хор голосінь, де молитва священна.
“Ти хто? І куди напростовуєш путь?“
Охопивши чорне віко,
заволала скільки сил:
“Хочу свого чоловіка
відшукати між могил.
Нащо зітреться на порох
ця господня пишнота?
Мій він був! Та збігла скоро
ніч єдина і свята“.
Голосять ченці: “Смерть не хоче питати
кого їй — старих, молодих забирати,
бо кожному стулить схололі уста“.
Кажуть їй ченці зухвало:
“Ти не бідкайся дарма:
мужем ти його не мала,
отже й прав тобі нема.
Лиш за тілом тінь снується.
Так і в смертну оболонь
йде подружжя, як ведеться,
не пускаючи долонь.
Тож бубни, гриміть, рокочіть, тулумбаси!
Нехай же, богове, днів наших окраса,
юнак цей пізнає жертовний вогонь“.
Голосінь нестерпні згуки,
всім ченцям наперекір,
баядера, звівши руки,
у вогненний рветься вир.
І над полум’я захланне
знісся хлопець всім на страх,
несучи свою кохану
на божественних руках.
Розкаяну грішницю бог не картає,
мов рідну, над полум’ям хижим здіймає —
аби пробувала в ясних небесах.
Переклад Василя Стуса
