1
Що лишили б нам у світі
ці владарювання ситі,
геть змарнілі мандарини,
що весняною порою,
північ мавши за собою,
річку, зелень, прохолоду,
п’ють, радіють? Спів їх лине
їм на благо, нам на шкоду.
2
Ніби свічка, стан здіймає,
мов лілея, скромно гнеться,
цвіт, неначе зірка, сяє,
жаром-полум’ям береться.
Це нарциси зацвітають
передчасно у городі.
Ставши вряд, когось чекають,
лиш кого — то й знати годі.
3
Там, де гурт овець блукає,
луг зелений аж горить,
скоро-скоро він заграє,
заквітує, замигтить.
І одслониться надія,
мов серпанку срібний чар.
Ось ти, щастя! Ось ти, мріє:
вийшло сонце з-поза хмар.
4
Крик павича — бридкий, та він мені
нагадує про пір’я веселкове.
І я його терплю. Та інша мова,
коли індійські гуси голосні
почнуть кричати. Стерпіти несила
гидкого крику і гидкого тіла.
5
Ти срібло щастя розпромінь
над сонця червінькові тони,
вінком і віялом зустрінь
його з-за довгої запони.
Бо знає: там, де зелен-сад
вінчає голубе склепіння,
одразу коло райських врат
стоїть найкраща господиня.
6
Зозуля й соловейко страх
скучають за весною,
а літо грає в будяках,
біжить за кропивою.
І я вже теж засумував:
сховала зелень дуба
вікно, в котре я підглядав,
як прокидалась люба.
Строкатий дах і ґрати рам
прикрилися розмаєм,
та погляд мій — і досі там:
де світ мені світає.
7
Простіть мені той давній гріх,
забути вже не вдасться
ту кращу з кращих днів моїх,
маленьку хвильку щастя.
Кохана садом перейшла
і погляд мій зустріла,
щоб сяйво давнього тепла
довіку в серці гріло.
8
Ночі, заполоччю сині,
все окрили у дворі,
рине д’горі мерехтіння
вечорової зорі.
Світ у невіді блукає,
піднімається туман.
Смерк чорніє, набрякає,
взявши озеро в свій бран.
А на сході добре знати —
мов світання ясен-цвіт.
Стали верби жартувати:
отже, скоро передсвіт.
Бродять тіні, а над ними
сяйво місяця тремтить.
Холод, крадучись очима,
прагне серце оступить.
9
Я зрозумів, чим пуп’янки були,
тепер, коли троянди відцвіли;
остання зав’язь, ніби жар, горить —
давно час квітування завершить.
10
За тебе кращої — і не знайти,
між квітами немов царівна ти.
Незаперечний висновок загальний:
ти диво з див, ти чар непроминальний.
Тут чиста правда з мрією злились:
дивися й вір, дивуйся і дивись.
Лиш розум сумнівів готує тьму:
Закон? Підстава? Звідки? Як? Чому?
11
Як брешуть-пасталакають —
мене то аж гнівить:
“Нічого сталого нема,
що з воза впало, то й катма“.
Базіки всіх залякують,
аж я попався в сіть.
Лілеї й ружі ж дякують
за пишне маєво суцвіть
законам вічним не дарма.
12
Прагнеш мрій — служи забавам:
шал твій ружам, мова — травам,
краще ж дівчину кохати?
з мудрецями розмовляти?
А наскочить товариство —
відкладай тоді все чисто:
і шукай себе в служінні
винам, барвам, пензлю, тіні.
13
Ходіть — навіщо ця докука?
пізнав я істину в житті:
на людях добра нам наука,
наснага ж — лиш на самоті.
14
“Тож час! Та поки ще існуєш —
щось, може, мудрого почуєш?“
Жадання далечі — то за прийдешнє дбати.
Ти прагни тут, сьогодні працювати.
Переклад Василя Стуса
