Дайте — поплачу! Ніччю оточений
у безмежній пустелі.
Сплять верблюди, поснули підгінчі,
тільки старий вірменин нишком рахує скарби.
А я коло нього версти лічу, що лягли
між Зулейкою й мною, тихо повторюю
надокучливі вигини, ті, що видовжують путь.
Дайте — поплачу! Сорому в тому нема.
Плачуть чоловіки лише добрі.
Так по своїй Брізеїді сльози Ахілл проливав,
Ксеркс оплакував був військо, уславлене в битвах,
і Олександр, забивши свого улюбленця, теж.
Дайте — поплачу! Сльоза навіть порох і той відживляє.
Бач, зеленіє уже.
Переклад Василя Стуса
