Срібним сяєвом заллєш
доли і кущі
і спочинути даєш
стомленій душі.
Прохолодний пестиш луг
поглядом своїм,
мов пильнує любий друг
за життям моїм.
Гуки радісні й сумні
серцем наслухай,
лиш тепер в самотині
ними душу край.
Плинь же, тиха водо, плинь,
о журбо моя!
Роки любощів-радінь
змила течія.
Що були то за скарби!
Їм губився й лік.
Ні, не збутися журби
вже повіки-вік.
Тож вируй, ріко, шалій,
бо тобі текти,
і до мого співу свій
голос доплети.
Бо, набухла, восени
хвиля аж реве,
а невтримний шал весни
першу бруньку рве.
Хто од світу одвернувсь,
зла не мавши, — свят,
хто ж до себе пригорнув
любого — стократ,
хто подалі од людей,
їх не зовучи,
лабіринтами грудей
бродить уночі.
Інший переклад
Ллється млистий пломінь твій
На луги й ліси;
Може, ти душі моїй
Забуття даси.
Світиш лагідно навкруг,
Осяваєш лан,
Як скрашав би вірний друг
Вбогий мій талан.
Про веселе й про сумне
У моїм житті
Опановує мене
Спомин в самоті.
Плиньте, хвилі голосні!
Щастя все пройшло:
Втіхи, вірність — мов у сні,
Наче й не було.
Був і в мене скарб один
Над усі скарби,—
Що ж лишив по собі він,
Крім жалю й журби?!
Без упину, річко, плинь
Між полів, кущів,
Додавай своїх квилінь
В мій самотній спів.
Коли рвучко восени
Мчиш вали прудкі,
Коли поїш із весни
Молоді бруньки.
Щасний той, хто в плині літ,
Без чуттів лихих,
З другом, занедбавши світ,
Дізнає утіх,
Що, зневажені в людей
Чи незнані їм,
Повнять лабіринт грудей
В мороці нічнім.
