Душа — як зайшлася,
жене у світи,
жалі і гризоти
свої рознести.
Отам, де над скелями
хмари зійшлись,
волів би в загірню
потьмарену вись.
Аж лине ворона
і вабить крилом.
Пристану до неї,
полину слідом.
Круг гір кружеляє
о пізній порі,
ворона сідає,
я стежу згори.
Ворона злетіла
до лісу спішить,
співочий мій голос
за нею бринить.
Ворона замрілась,
бо видалось їй,
що це — задля неї
мій наспів дзвінкий.
Надзахіднім сонцем
золочено гай,
красо вечорова,
ти мрій, не зникай.
Пройдися по луках,
де яра вода,
хай смерком береться
повільна хода.
Нараз я постану,
мов зірка ясна,
близька і далека,
весела й сумна.
Помітиш ти, віри
не ймучи собі,
паду я, щасливий,
у ноги тобі.
Переклад Василя Стуса
