Частина друга
Дія перша
Гарна містина
Фауст лежить серед квітучого лугу, зморений, неспокійний, сон його не бере. Смеркає.
Навколо кружляють граціозні малята-духи.
Аріель
(співає в супроводі еолової арфи)
Як весна прилине юна,
Все вбираючи у цвіт,
Як зелені пишні вруна
Звеселять цей земний світ, —
Всіх нещасних привітає
Дух великий — ельф малий,
Всім поможе, не спитає,
Хто з них добрий, хто лихий.
Ви, що в’єтесь над його головою,
Музикою надземно-чарівною
Втишіть печаль, журбу його німу!
Спиніть в душі докорів біль напругий
І спогадів розвійте хмуру тьму,
Всю ніч, усі чотири пруги
Спокою доглядаючи йому.
Приспіть його пестливістю своєю,
Скропіть його росою забуття,
Щоб він спочив і тілом і душею,
Набрався сил до нового життя.
Святий обов’язок звершіть —
На світлий світ його верніть!
Хор ельфів
(поодинці, вдвох, гуртом, — то по черзі, то разом)
(Серенада)
Теплий легіт тихо віє
І зелений пестить лан,
Сонну землю звільна криє
Запашний нічний туман.
Загойдаймо жаль у серці,
Мов в колисці маленя,
Очі страдника, мов дверці,
Зачинімо світлу дня.
(Ноктюрн)
Зорі злотні, зорі срібні
Зазорілися, яркі,
І великі й дрібні-дрібні,
І далекі і близькі.
У озер дзеркальнім лоні
Заяскріли, повні чар,
А на мирнім небосклоні
Плавле місяць-володар.
(Світанкова)
Горе й радість — все в минулім,
У безодні забуття:
Віруй, віруй серцем чулим
В день новий, нове життя!
Он долина зеленіє,
На узгір’ї мріє гай,
І на нивах зримо зріє
І хвилює урожай.
(Побудка)
Щоб бажання всі здійснились,
Глянь у далеч ту ясну!
Пута змори вже зносились,
Скинь пусте лушпиння сну!
Встань, дерзай, не знай вагання,
Хай оспала жде юрма!
Все можливе для змагання
Благородного ума!
Громохкий гомін вістує появу сонця.
Аріель
Грімко, гучно грають гори,
Чують, знають духів хори —
День новий заблисне скоро.
Вже гримкоче брама неба,
Вже гуркоче повіз Феба —
Світлу сонця — світлу путь!
Золотії сурми грають,
Зір стенають, слух вражають,
Хоч не всім нечутне чуть.
Швидше, швидше крийтесь, діти,
Глибше, глибше, в квіти, в віти,
В шпари скель, між трав густих, —
Бо оглухне, хто не встиг.
Фауст
Прокинулось життя кипуче знову,
Голубливе вітаючи світання;
Ти, земле, знов явила міць чудову —
Наснажує мене твоє дихання,
Бажанням дії трепетно проймає,
Розбуджує нестримне поривання
В нове буття, високе і безкрає.
Хвилює все у досвітку рахманнім,
Многоголосим дзвоном гай лунає,
Долини мріють в мареві туманнім, —
Та світло неба бореться зі тьмою:
Вітки, що спали в застумі духмянім,
Малюються чіткіш передо мною,
І кольори вирізнюються чисто;
Квітки й листки жемчужаться росою;
Навколо мене рай цвіте барвисто.
Угору глянь — розжеврілись вершини,
Вістуючи нам сонця схід врочисто;
До них раніш одвічне світло лине,
Що згодом лиш до нас дійде, веселе…
Ось на шумкі зелені полонини
Вже сонце килим світлотканий стеле,
Що шириться, все далі й далі йдучи;
Воно зійшло! — Я відвертаюсь, леле!
Бо ранить очі вид його сліпучий.
Буває так — після років шукання,
Пройшовши шлях тернистий та колючий,
Ти на порозі здійснення бажання
Враз спинишся налякано, бо звідти
Обдасть тебе палюче полихання;
Ти світоч жизні хочеш запалити —
Коли ж навкруг кипить огненне море!
Чи то любов, чи гнів — не зрозуміти,
Такі палкі і радощі і горе,
Що до землі твій погляд знову рветься,
Сховатись в запинало непрозоре.
Нехай же сонце ззаду зостається!
Ось водоспад все більш мій зір чарує.
Зі скель стрімких він нависом іллється,
Мільйонами струмочків він вирує,
Клубочиться він хмарою сяйною,
В повітрі шумом розсипним шумує.
В його бризках розлогою дугою
Веселка грає змінно-переливна,
То мов різьблена, то пов’ється млою,
Відсвіжує навколо все, чарівна…
Дивись на неї й добре розмірковуй:
Вона нам каже, осяйна царівна,
Що все життя — лиш відсвіт кольоровий.
Цісарський палац
Тронна зала. Державна рада чекає на цісаря. Сурми. Увіходить цісар із пишним почтом, сідає на трон, праворуч астролог.
Цісар
Зібралися, панове-радо?
Я всіх вас тут вітаю радо!
І мій мудрець сюди з’явись…
А де ж це дурень залишивсь?
Юнкер
Він за тобою ззаду плівся,
На сходах якось повалився;
Кудись однесли товстуна,
Чи він упивсь, чи вбивсь — хтозна.
Другий юнкер
Натомість зразу — й де він взявся? —
До нас другий якийсь пробрався
Препишно вбраний баламут;
Хоч і бридкий, а здавсь на жарти!
До входу кинувся, до варти,
А ті схрестили алебарди…
Та вже той смілий блазень тут!
Мефістофель
(навколішках перед троном)
Що всі не люблять — і вітають?
Що всі зовуть — і геть женуть?
Що всі раз по раз захищають?
Що всі і лають, і кленуть?
Кого ти не повинен звати?
Кого всяк радо спом’яне?
Що вдерлося в твої палати,
І що само себе жене?
Цісар
Покинь свої химерні речі,
Вони тут зовсім не до речі!
То справа ось оцих панів,
Ти б краще їм клубок розплів.
Мій блазень зник, — то пеклу певна здобич, —
Зміни його і стань зі мною побіч.
Мефістофель стає ліворуч од трону.
Гомін у юрбі
Блазень новий… Біда ізнов…
А звідки він?.. Як увійшов?..
Який бридкий!.. А де ж старий?..
Той був гладкий… А цей худий…
Цісар
Вітаю вас, кохані друзі,
Що зблизька й здалека зібрались!
Навколо мене в вірнім крузі
Під щасною зорею ви з’єднались.
Але скажіть, чому, коли
Від нас турботи відлягли,
Коли над все були б ми раді
Потішитись на маскараді, —
Чому нам мучитись на раді?
Ви кажете, не випада інак…
Ну що ж? Як так, нехай і так!
Канцлер
Скажи, яка найвища з всіх чеснот,
Що сяєвом царське чоло вінчає,
Що володар завжди являти має?
То справедливість! Всього, що народ
Бажає, любить, вимагає, просить,
Усього того в цісаря задосить.
Та що з того, що в нім є серця доброта,
І мудрість розуму, й правиці щедрота,
Коли неправда навкруги панує,
Лихеє лихо тут і там лютує?
Поглянь відціль, де твій пишає трон,
На весь свій край — страшний побачиш сон!
Біда біду в тім біднім царстві плодить,
Несправедливість всюди верховодить
І беззаконство стало за закон.
Той краде вівці, той дружину,
Той свічники й хрести з церков,
І злодіям немає впину —
Те споживуть і крадуть знов…
Ідуть до суду потерпілі,
Де сяє в мантії суддя, —
І там злочинці знахабнілі
Законом крутять без пуття;
Співвинуватці їм поможуть
(Скрізь має силу брат чи сват!)
І всю вину на того зложать,
Хто Богу душу винуват.
Весь світ у прірву западеться,
Коли сумління в нас мовчить;
Хіба ж чуття тут розів’ється,
Що справедливості навчить?
Перед хабарником підлесним
Усякий голову схилив;
Суддя ж, що покарать не вмів,
Уже не може бути чесним.
Я фарби згущую? Так ні ж!
Картина в нас іще чорніш.
Пауза.
Тут пильні заходи потрібні,
Бо серед тої ворохібні
Й клейноди цісарські впадуть.
Воєначальник
Тепер ніде нема спокою:
Всі тнуться, б’ються до убою,
Команди й вухом не ведуть;
А міщанин за кріпким муром
І рицар в замку, як в гнізді,
Сидять, мовчать в чеканні хмурім,
Нас залишаючи в біді.
Бунтують наймані солдати,
Що плату несповна дали;
Якби ми їм були не винуваті,
Вони вже б досі всі втекли.
Попробуй їм чогось не дати —
Яриться осяче кубло;
Вони нас мають захищати,
А лиш плюндрують наголо.
Скрізь хазяйнують, все гайнують,
Півцарства зруйнували вже…
Хоч десь-не-десь ще королі панують,
Та їм якось до того байдуже.
Підскарбій
Що до союзників звертаться?
Від них субсидій не діждаться,
І наші труби без води…
А ще ж — хто ласкою твоєю
Заволодів тепер землею?
Скрізь пан новий, куди ти не піди;
Всяк хоче жити незалежно,
Всяк силу он яку забрав;
Нароздавали ми тих прав необережно,
Що аж самі лишилися без прав…
А щодо партій, як не звуться,
На них надія теж мала,
Бо вже без дії зостаються
Й огуда їхня, і хвала,
Принишкли гвельфи й гібеліни,
їх потомила боротьба;
Що їм до іншого руїни?
Усяк лише про себе дба.
До злота двері всі заперто;
Усяк собі згрібає вперто,
А ми біднієм з кожним днем.
Підчаший
Мені теж трудно з ділом зладить;
Щодня ми хочем заощадить —
Щодня все більше видаєм.
До столу треба все настачить,
Кухар нужди ні в чім не бачить:
І сарни, й свині, і бички,
І кури, й гуси, і качки…
Уся та натуральна подать
Порядно з наших дібр надходить,
А от вина недостає…
Колись в льоху бочок-бочок, бувало,
Із винами найкращими стояло,
Тепер його все мало й мало,
А наше панство п’є та й п’є.
Вже й ратуша льохи відкрила,
Та що ті кухви та барила?
На них питців як хмара б’є!
А я все мушу рахувати;
Од мене всі чекають плати;
Лихвар же буде втричі драти
За те, що нині в борг дає…
Б’ємо ми невгодовані ще свині,
Спимо ми на заставленій перині,
їмо ми ніби з’їдений обід…
Цісар
(помовчавши, до Мефістофеля)
І в тебе, блазню, мабуть, є сім бід?
Мефістофель
Ні одної! Я в захваті дивлюся
На блиск двора й напасті не боюся.
Твоя ж бо влада сильна і міцна,
І армія всім ворогам страшна;
А добра воля, й мисль, до дії скора,
І труд повсюдний — то твоя підпора.
Тут місця для побоювань нема;
Таких зірок не перекриє тьма!
Гомін у юрбі
Паливода… Зна, що почім…
А бреше як… Добро таким…
Я знаю вже… Куди він гне…
Проекти нам… Складать почне…
Мефістофель
Скрізь є в чімсь брак,
хоч світ кругом хороший;
Та що кому, а вам бракує грошей.
Хоч долі й не валяються вони,
Та мудрий все дістане й з глибини.
У надрах гір, в підмур’ях під домами
Є золото в монетах і шматками;
А хто його добуде з тих темниць?
Природа й дух, людини творча міць.
Канцлер
Природа й дух противні християнам,
За них горіть невірам окаянним
Доводиться недарма на кострах.
Природа — гріх, а дух — нечиста сила,
Що сумніви потворні породила
Благочестивому на страх.
У нас є інші дві підпори,
Що проти злої непокори
Завжди за цісаря стоять;
Це — духовенство та лицарство,
Що їх уміє вдячне царство
Маєтностями дарувать.
Простолюдці, до лиха звичні,
Буває, опором стають:
То чаклуни все єретичні
Село і місто нам псують.
Ти, певно, з ними накладаєш,
Як блазень, блазнів поважаєш,
Зухвалі жартики пускаєш,
Щоб їх сюди якось втягнуть.
Мефістофель
Що ви учений муж, я пізнаю нараз!
Чого не мацнете — далеко те од вас,
Чого не візьмете — того нема зовсім,
Чого не злічите — числа немає в тім,
Чого не зважите — не важить та вага,
Чого не виб’єте — не варто ні шага.
Цісар
Знов пащекує без угаву блазень…
Навіщо ця великопісна казань?
Обридли вже мені оті “чого”;
В нас золота нема — дістань його!
Мефістофель
Знайду я те, що кожен з вас шука;
Це річ легка і воднораз важка.
Скарби самі нам не дадуться в руки,
Доводиться удатися на штуки,
Зміркуйте лиш: в страшну ту давнину,
Як орди скрізь проносили війну,
То люди всі, лякаючись навали,
Своє добро по тайниках ховали,
За римлян теж таке завжди велось,
Та й дотепер, можливо, дотяглось.
І все те у землі лежить, мов на схороні,
І, як сама земля, належить теж короні.
Підскарбій
Хоч дурень він, а добре зміркував;
Так, це одне із цісаревих прав.
Канцлер
То біс сильце із золота вам ставить,
Щоб пагубу незміряну направить.
Підчаший
Аби він дав потрібний нам запас,
То хай вина впаде уже й на нас.
Воєначальник
Розумний дурень, зна, що обіцяти:
Аби де взять — не гребують солдати.
Мефістофель
Не думайте, що я вас одурив;
Спитайте мудреця без зайвих слів.
Він астролог, часу ходу пильнує,
Хай скаже тут, що небо нам віщує.
Гомін у юрбі
Два шахраї… Один то грець…
Край трону дурень… І мудрець…
Та сама пісня… знана всім…
Той шепче щось… А той за ним…
Астролог
(говорить те, що йому підшіптує Мефістофель)
Над нами Сонце щиро золоте;
Меркурій-вісник нагороди жде;
Венера, нам зичлива кожну мить,
І рано й вечір любо всім зорить;
Цнотливий Місяць химерує знов;
Марс хоч не прийде, то стенає кров;
Юпітер сяє всіх світил ясніш;
Сатурн великий, хоч заледве вздриш.
Він як метал і небагато варт,
А на вазі заважить не на жарт.
Як Сонце з Місяцем зійдуться враз,
То срібло й золото — щасливий час!
А інше все прийде само тоді —
Двірці, сади, красуні молоді,
І все це дасть один великий муж,
Він зробить те, що з нас ніхто недуж.
Цісар
Це все я чую удвійні,
Але ж не віриться мені.
Гомін у юрбі
Що він плете?.. Це щось не те…
Це чортівня… Одна бридня…
Чували вже… Чекали вже…
Ізнов обман… Пуска туман…
Мефістофель
Стоять, бурмочуть щось там знишка
І ніби віри нам не ймуть;
Тому згадалась чорна кішка,
Той дума папороть добуть,
Той хоче якось змудрувати,
А той на чари наріка,
А й їм часом лоскоче в п’яти,
Хода стає чомусь хитка…
То, знайте, дія невмируща
Природи таємничих сил
Струмує, мов вода живуща
З глибин найглибших, як з могил.
Коли занило в тебе тіло
І пояс раптом засвербів, —
Бери лопату, рийся сміло
І докопаєшся скарбів.
Гомін у юрбі
У мене ниє тіло все…
А мною трясця мов трясе…
У мене поперек свербить…
Мені за спиною знобить…
Це все недурно, так і знай,
Що тут скарбів хоч одбавляй.
Цісар
Словами годі вже блудити!
Ні, нас на місце те веди ти,
Вкажи, де скарб копать, скоріш!
Своєю власною рукою
Займусь роботою такою;
А брешеш — то таке укою,
Що в пекло зразу полетиш!
Мефістофель
Без тебе можу полетіти.
Та трудно все й перелічити,
Що де сховалось, нічиє.
Буває, в полі бідний ратай
Виорює в горщечку скарб багатий;
Перш думає, що в нім селітра є,
А згодом бачить, радістю пойнятий,
Що золото там щире виграє!..
А скільки є незнаних склепів,
Підвалів, хідників, вертепів,
Куди знаючий хід проб’є!
Там, в глибині, в підземнім світі,
Мовчанням темрявим повиті,
Скарби блискочуть коштовиті:
Полумиски і тарілки
Стоять уряд, із злота литі,
А поруч — чаші і чарки
Жахтять в черленім самоцвіті,
І тут же прастаре вино:
Клепки потліли вже давно,
Та держить бочку камінь винний;
Шляхетні трунки старовинні,
Як і коштовності оті,
Укриті темрявою ночі,
Чекають на часи урочі;
Із чого вдень ми кпить охочі,
Чарує чаром в темноті.
Цісар
Що темнота! Пуття у ній немає.
Що ціну має — хай на сонці сяє!
Хто шахрая впізнає уночі?
Який же кіт у темряві не сірий?
Ні, вдень, при всіх ти скарб чудесний вирий,
Давай сюди чаровані ключі.
Мефістофель
Ні, сам візьмися до лопати,
І збагатишся ти стократ,
З землі зумівши накопати
Черідку золотих телят.
Тоді любенько, без ваги
Оздобиш ти себе й свою подругу;
її красу й твою потугу
Підвищать ті клейноди дорогі.
Цісар
Скоріш! Скоріш! Та доки ж одкладати?!
Астролог
(як вище)
Бажанням, царю, треба міру дати;
Ти перше нам веселе свято справ:
Не слід хапаться враз за десять справ.
Подіймо зверху, щоб тоді спідсподу
Дістать певніше гідну нагороду.
Як хочеш благ, то будь благим в душі,
Як хочеш втіх — то кров буйну втиши,
Як прагнеш вин — до виноток берися,
Як ждеш чудес — то вірою вкріпися.
Цісар
Повеселімся ж лихові на злість,
Бо скоро зайде в нас великий піст.
А поки що нехай буяє шал —
Ми справимо бундючний карнавал.
Сурми. Усі виходять.
Мефістофель
Не може дурень зрозуміть,
Що щастя треба заслужить.
Хоч камінь мудрих він добуде,
Без мудрого той камінь буде.
