Сад при палаці
Сонячний ранок.
Цісар, придворні, Фауст, Мефістофель, одягнені пристойно і скромно, обидва навколішках.
Фауст
Ти нам простиш феєрію нічну?
Цісар
(дає знак уставати)
Я залюбки ізнов той жарт почну.
Враз опинивсь я в полум’ї буремнім,
Мов той Плутон у царстві попідземнім.
Скелясте тло, мов вугіль уночі,
Ледь жевріло… А з надр, клекочучи,
Вогні, як вихри, жбухали в кипінні,
Зливаючись в полум’янім склепінні.
Навколо нас вогнисто-пишний храм
То виростав, то западався сам.
Крізь просвіток витких колон пломінних
Я бачив тьми людей різноплемінних,
Що тислися до мене всі притьмом
Ударити величності чолом.
І почет мій тих не цурався мандрів;
Здавалось, я — володар саламандрів.
Мефістофель
Так, ти ним був! Бо всі стихії тут
Твою величність, царю, визнають.
Ти мав уже вогонь в своїй покорі,
Тож випробуй те саме і на морі;
Впірни в той вир, стань на перлисте дно,
Побачиш ти там диво не одно.
Тебе обстануть, висячися, хвилі,
Самі зелені, вінця зчервонілі,
Тобі палати пишнії зведуть,
Що за тобою хоч куди підуть,
Що й стіни в них живі, прудкі, рухливі,
Розвихрені й химерно-мерехтливі…
І до твоїх чарованих палат
Не пробереться жоден дивогляд:
Ані дракон з лискучою лускою,
Ані акула з пащею глиткою.
Хоч як блищить перед тобою двір —
Такого тлуму твій не бачив зір,
Бо будуть там і приязні сусіди —
Спливуться враз цікаві нереїди,
Молодшенькі — мов рибки полохкі,
Доросліші — розважливі такі;
Де візьметься й Фетіда; мов Пел ею,
Дасть руку гостю милому, і з нею
Ти на Олімпа зійдеш висоту…
Цісар
Тобі лишаю вищу сферу ту:
Не кваплюся я до такого трону.
Мефістофель
Земля ж тобі належить по закону.
Цісар
Яке добро, що ти до нас прийшов
Із “Тисячі й одної ночі” мов!
Вигадько ти, як та Шехерезада,
Я ласками тебе обсиплю радо,
Аби мене ти завше розважав,
Коли стомлюсь я від щоденних справ.
Підчаший
(хутко увіходить)
Володарю, я не гадав, що вдасться
Мені таке тобі звістити щастя,
Як те, що нині як ясу
Сюди я радісно несу:
Рахунки ми вже всі сплатили,
З лихварських лап ми вийшли цілі
Самому пеклові на зло;
Мов небо враз до нас зійшло.
Воєначальник
(увіходить за ним, підхоплює)
І військо ми задовольнили.
Ізнов служити вговорили;
Мов ожили всі вояки,
Радіють шинкарі й дівки.
Цісар
На повні груди ви зітхнули,
Тривоги й клопоти забули,
Мов юнаки, ви горите!
Підскарбій
(увіходить, показує на Фауста і Мефістофеля)
Спитай у них — вони зробили те.
Фауст
Ні, канцлер все повинен доповісти.
Канцлер
(повагом виступає вперед)
Рад бути носієм такої вісті.
Дивуйте всі — ось вікопомний лист,
Що обернув нам шкоду на користь.
(Читає).
“Цим ознаймуємо усім новий закон:
Один цей папірець варт тисячі корон;
Тому зарукою — незлічені скарби,
В землі поховані з прадавньої доби;
Вже срібло й золото зо схову дістають
І на вимогу враз за папірці дають”.
Цісар
Облуда це, отрута для умів!
Хто сфальшувать так підпис наш посмів?
Злочинця я завдам на люту кару!
Підскарбій
Ні, підпис твій. Згадай-но, государю:
Коли вночі ти тут між нас стояв,
Убравшись Паном, канцлер так сказав:
“Щедротним будь на цім врочистім святі,
Черкни пером — і стануть всі багаті”.
Ти підписав, і підпис ще вночі
Розмножено — їх стало тисячі;
А щоб усі ту ласку відчували,
Білетів силу ми надрукували,
По десять, тридцять, п’ятдесят, по сто,
І, вір мені, не скаржиться ніхто.
Поглянь на люд: то всі були охлялі,
Тепер горять в нестриманому шалі!
Твоє ім’я вже славить світ давно,
Та нині тричі славиться воно.
Той підпис твій — то знак новий в абетці;
Під знаком тим всім хороше живеться.
Цісар
То цей папір і справді злота варт?
То всі його приймають не на жарт?
Це чудасія — та нехай, про мене.
Підчаший
Порозліталось птаство навіжене
І царство все покрило з краю в край.
Де хочеш лист міняйлові подай —
Одержиш там чи злота, чи срібла,
Ну, знижка є, але зовсім мала.
Такий достаток всім удивовижу;
Півсвіту ніби вдарилось у їжу,
Півсвіту одіж кинулось справлять;
Шевці й кравці і день і ніч не сплять…
В склепах чарки й тарелі не вгавають,
І гості “Слава цісарю!” гукають.
Мефістофель
Блукаючи самотньо між терас,
Красуню пишну здибаєш нараз:
З-під віяла так і стриже очима —
Чи в тебе є цидулка та значима?
І якщо є, то й без палких промов
Здобудешся у неї на любов.
Ховатимуть за пазухою дами
Листочки ці з любовними листами,
У Псалтирі з собою панотці
Носитимуть побожно папірці,
І в чересі червінці та дукати
Вже вояків не будуть отягчати.
Пробач, якщо деталями дрібними
Я знижую цей чин неоцінимий.
Фауст
Дармуючи у нутрощах землі,
Скарби лежать у тебе немалі:
І найсміліші поривання мислі
Тому багатству рамки надто стислі,
Й найвищої фантазії політ
Не сягоне у той безмірний світ,
Але для духу віщого провидця
Все втаєне повинно проявиться.
Мефістофель
Цей папірець, що за метал стає,
Зручний такий — всі бачать, що в нім є;
Не треба тут міняться, торгуваться,
Лиш знай вином чи ласками впиваться.
Схотілось злота — до міняйла йди,
А там нема, то вириють завжди
Якийсь клейнод, любенько закладуть
І за папір, що треба, віддадуть;
Невіра набереться сорома —
Білети будуть визнані всіма,
І у твоїй державі, безумовно,
І золота, й паперу буде повно.
Цісар
Це щастя край завдячує лиш вам,
І я за те винагороду дам.
Ви будете обидва з цеї миті
Охороняти надра скарбовиті.
Ви знаєте й місця, і слушний час —
Усі розкопки йтимуть через вас.
З’єднайте ж ревно ви свої зусилля,
Нехай навкруг розіллється довілля,
Нехай земний і попідземний світ
Вщасливлюють у спілці людський рід.
Підскарбій
(до Фауста)
Вітаючи колегу-ворожбита,
Я обіцяю в злагоді з ним жити.
(Виходить з Фаустом).
Цісар
Я обділю все панство дворове,
Признайтесь лиш, хто як мій дар вживе.
Паж
(приймаючи)
Гулятиму я ввечері і вранці.
Другий
(те ж саме)
Я накуплю гостинчиків коханці.
Підкоморій
(бере)
Тепер я вина питиму не прості.
Другий
(теж)
Награюся я до несхочу в кості.
Васал
(подумавши)
Я викуплю свій замок і ґрунти.
Другий
(теж:)
Я скарб у схові буду берегти.
Цісар
Я сподівавсь од вас нової дії.
Але, мабуть, не справдяться надії.
Бо бачу вже — хоч скарбу й набули,
Лишилися ви тими, що й були.
Блазень
(надходить)
Ти ж ласкою й мене не обминай.
Цісар
Всім милостям один у тебе край.
Блазень
Що за листи — не втямлю я ніяк…
Цісар
Я знаю — все процвиндриш ти, пияк.
Блазень
Якісь чудні, непевні ті дари.
Цісар
Це все тобі; коли дають — бери.
(Виходить).
Блазень
То це б мені п’ять тисяч привалило!
Мефістофель
Що, вже воскрес, ходяче ти барило?
Блазень
Ще й як воскрес — з принесенням дарів!
Мефістофель
Ти з радощів великих аж упрів.
Блазень
Невже усяк за гроші це вважа?
Мефістофель
Купуй за них, чого живіт бажа!
Блазень
І дім, і поле зможу я купить?
Мефістофель
Авжеж, аби було чим заплатить.
Блазень
І замок, гай, і став, і сіножать?
Мефістофель
Іч, захотілось блазню панувать!
Блазень
Сьогодні ж я маєток загорну!
(Виходить).
Мефістофель
(один)
Губу наш дурень має не дурну.
Похмура галерея
Фауст, Мефістофель.
Мефістофель
Чом тягнеш ти мене в ці ходи хмурні?
Чи ж там не весело тобі,
У легковірній і безжурній
Цяцькованій двірській юрбі?
Фауст
Облиш про те; мені ці фрази
Давно обридли до відрази;
Вживав ти їх було й колись,
Аби від діла відмогтись.
А тут нагальна справа є —
Вже каштелян просвітку не дає,
Бо цісар, каже, дав такий наказ,
Щоб вивели з тобою ми нараз
Взірці краси — Гелену та Паріса —
Перед вельможним панством напоказ.
А нум за гуж! Дав слово, то кріпися.
Мефістофель
Даремно ми за діло це взялися.
Фауст
Та це ж од витівок твоїх
Всі стали тут химерувати;
Ми спершу збагатили їх,
Тепера мусим розважати.
Мефістофель
Гадаєш ти, що це пусте?
Е, ні, круті нас ждуть пороги
І неторовані дороги, —
Ще й карка зломиш, як на те.
Гелену визвать — замисел хороший,
Та це тобі не паперові гроші.
Примари-мари і чортів-хортів
Я дам тобі, аби лиш захотів,
Але й найкраща вродою чортиця
На героїню, певне, не згодиться.
Фауст
Ну от, ізнов тієї заспівав!
Ти завше повен сумнівів, обав,
Знаходиш скрізь уявні перешкоди,
Щоб після брать заради нагороди.
Не огинайсь, негайно, без крутні
Повинен ти зробити все потрібне.
Мефістофель
Поганський світ не підляга мені,
І пекло там зовсім осібне
Та рада є.
Фауст
Кажи скоріше, ну!
Мефістофель
Одкрию я велику таїну:
Без простору й часу, у самотині
Царюють десь од правіку богині;
Про них я говорити зарікавсь.
То Матері!
Фауст
(жахається)
То Матері?
Мефістофель
Злякавсь?
Фауст
То Матері! — Чудуюсь тим словам…
Мефістофель
Богині ті недовідомі вам
І навіть майже незнайомі нам;
Глибини, де вони живуть, — незглибні.
Ти винен сам, що нам вони потрібні.
Фауст
Куди ж іти?
Мефістофель
Куди іти? В несходжене —
І несходиме; осягти невпрошене —
І невпросиме. Чи готовий ти?
Немає там замків, ані затворів;
Ти знаєш жах порожнявих просторів
І вічне безгоміння самоти?
Фауст
Про це не будем говорить ми;
Чи ж ми на кухні знов у відьми,
Щоб нісенітниці верзти?
Я й сам незгірше знавсь на тому —
Вивчав пусте, навчав пустому,
І що пильніш заглиблювався в річ,
То більше в ній являлось протиріч.
Щоб ту нудьгу приспати невсипущу,
Утік од світу я у дику пушу.
І там таким самотнім почувався,
Що врешті з чортом навіть полигався.
Мефістофель
Коли б ти плив в безкраїм океані,
Що огортає нашу твердь,
Ти б бачив хвилі в грізному буянні,
Хоч би вони й несли для тебе смерть;
Ти б бачив хмари, сонце, місяць, зорі,
Вертких дельфінів у прищухлім морі, —
Що-небудь видно там завжди;
В порожняві ж не вбачиш ти нічого,
Не вчуєш власної ходи
І не доступишся твердого.
Фауст
Нагадуєш ти того містагога,
Що неофіта дурить запального;
На глум женеш мене ти в невідомість —
А я там сили наберусь натомість;
З вогню тягать каштани, мов на жарт,
Ти шлеш мене — я там добуду гарт.
Побачим, що майбутнє принесе:
В твоїм ніщо знайду я, може, все.
Мефістофель
Хвалю тебе за розум в час розлуки,
Збагнув ти добре всі бісівські штуки;
Ось на ключа.
Фауст
Це ж патичок якийсь.
Мефістофель
Візьми попробуй, а тоді вже й смійсь.
Фауст
Росте в руці — ще й блиск од нього б’є!
Мефістофель
Побачиш ти, яка в нім сила є!
Нюшить той ключ і знає, що і де,
До Матерів тебе він доведе.
Фауст
(здригається)
До Матерів! Те слово, наче грім,
Аби почув — стрясає мною всім!
Мефістофель
Лякаєшся нових для тебе слів?
Ти б слухати лиш чуване хотів?
Тобі така обмеженість не личить,
Пора б уже себе до див призвичить.
Фауст
Не по мені байдужний супокій;
Найкраще людське відчуття — бентежність;
Хоч як нам сушить серце світ плиткий,
Хвилюючись, ми чуємо безмежність.
Мефістофель
Лети ж униз! Я б міг сказати — вгору,
Це все одно… Покинь те, що повстало,
І там, серед безвічного простору,
Втішайся тим, чого давно не стало.
Тебе охмарить сила форм і схем,
Та хмару ту розмаєш ти ключем.
Фауст
Держу цей ключ і чую — свіжа сила
Й жадоба дії в грудь мені вступила.
Мефістофель
Побачиш там полум’яний триніг —
То знак, що ти в найглибший глиб пристиг.
Там Матерів уздриш одвічний рід, —
Сидять, стоять чи ходять — як їм слід,
І за одним зорять їх віщі зори,
Пильнуючи утвори й перетвори,
Хоронячи праформи всіх створінь;
Тебе ж не вбачать — зрима їм лиш тінь.
Тоді кріпись — бо близько до біди —
І на триніг одважливо іди,
Торкни його ключем!
Фауст владно має ключем.
Отак, гаразд!
І за тобою піде він ураз;
А ти вертай зі здобиччю сюди —
Нехай тоді розшукують сліди…
Триніжок є — до діла приступай,
Героя й героїню викликай.
На славний подвиг перший ти спромігся,
Це зроблено — і ти цього домігся.
Усе довершать наші звичні чари —
Боги повстануть з фіміаму хмари.
Фауст
А що ж тепер?
Мефістофель
Тепер униз зривайся;
Спускайся з тупом, з тупом і здіймайся.
Фауст тупає і западається.
Нехай же ключ той дасть усьому лад!
Цікаво знать, чи вернеш ти назад?
