Осяйні зали
Цісар і князі. Двір у хвилюванні.
Підкоморій
(до Мефістофеля)
Довгенько духів ваших ждать, одначе,
Вже й цісар сам чекає нетерпляче.
Каштелян
Він щойно знов питав мене про те,
Чого ж ви тут без діла сидите?
Мефістофель
Товариш мій якраз пішов для того,
Уже ж він знає, що до чого.
Узаперті один сидить,
Готує засоби мудречі,
Бо, щоб красу чудесну відродить,
Потрібні різні чорнокнижні речі.
Каштелян
Що тут потрібне, то вже вам видніш,
Але наказ виконуйте скоріш.
Білявка
(до Мефістофеля)
Дозвольте, пане, на одне слівце;
Дивіться, в мене чисте ж мов лице,
А влітку де й береться ластовиння —
Обсипле всю, як макове насіння.
Є лік на те?
Мефістофель
Це жаль — гарненька квітка,
А по весні — немов плямиста кітка!
Візьміть ікри із жаби й язика,
Перегоніть їх на молодика,
А на підповні будете втирати —
І ті веснянки зійдуть всі до цяти.
Чорнявка
Круг вас юрба вирує безугавно,
І я до вас — на ногу я терплю,
Ходжу й танцюю через те невправно,
Як слід і реверансу не зроблю.
Мефістофель
Нехай я вам на ніжку наступлю.
Чорнявка
За любощів буває лиш подібне.
Мефістофель
Мій дотик має значення осібне,
Бо схоже схожим лічиться завжди:
Нога — ногою, й інші члени тіла
Так само. Ну, давай її сюди!
Чорнявка
(скрикує)
Ой, ой, болить! Нога аж захрумтіла!
Мов копитом!
Мефістофель
Боліло? Півбіди!
Зате тепер безпечно йди до танцю
І тисни ногу під столом коханцю.
Дама
(протовплюється)
Пустіть, пустіть! Страждання нестерпуче
Мене мордує, щире серце рвучи:
Ще вчора він як тінь ходив за мною,
А нині зрадив — водиться з другою.
Мефістофель
Це дуже зле! Та слухай-но сюди:
До нього ти знеобачки підкрадься
Й цим вугликом тихенько проведи
На рукаві й на плечах — в три ряди,
І в ньому мусить каяття озваться;
А вугіль з’їж — але не запивай,
І вернеться до тебе той гультяй,
Благаючи простити винуватця.
Дама
Він не отруйний?
Мефістофель
(ображено)
Вперше я зустрів,
Що славний лік підозрюють зухвало!
Та цей же вуглик з тих кострів,
Що ми розводили, бувало.
Паж
Люблю я, а мені все кажуть: “Ти — хлоп’я”.
Мефістофель
(набік)
Кого тут слухати — і сам не знаю я.
(До пажа).
Як з молодою справи не вдалися,
До літньої гарненько підкотися.
Інші протискуються до нього.
Од тих відмігся — інших піднесло;
Чи говорити правду їм на зло?
Та з правдою гляди, щоб не вклепавсь ти…
От халепа! Та де ж ти дівся, Фаусте?
(Озирається).
Та притьмарились в залі вже свічки,
Заворушились раптом двораки
І розтеклися ген по коридорах,
По галереях довгих і просторих,
І повагом ідуть все далі й далі,
Аж от зібрались всі в лицарській залі;
Високі стіни в пишних килимах,
Скрізь старосвітська зброя по кутках…
В замовах тут не бачу я користі, —
Завжди є духи у такому місці.
Лицарська зала
Тьмяне світло.
Цісар і придворні займають місця.
Герольд
Як довг велить, охоче б я промовив,
Що за вистава зараз тут почнеться,
Але не зважусь — духів чую повів,
Навкруг чудне, непевне щось снується.
Нанесено вже крісел і стільців,
Проти стіни якраз сам цісар сів
І розгляда на килимах прибитих
Зображення баталій знаменитих.
За ним посіли зверхники вельможні,
Та й далі в залі лави не порожні;
В урочій тиші не одна там любка
До любчика підсіла, як голубка.
Наставились цікаво зори й слухи:
Готові ми! Нехай приходять духи!
Сурмлять сурми.
Астролог
Почнися, драмо, — владар так велить,
Розсуньтесь, стіни, в цю врочисту мить!
Нам магія полегшує ігру:
Ось килим звивсь, немов од пожару;
Кудись углиб заникли площі стін,
Простора сцена раптом уродилась,
Вся таємничим світлом освітилась, —
І я виходжу на передній кін.
Мефістофель
(висовується із суфлерської будки)
Я успіх матиму, раз роль у нас така:
У підшептах нема над чорта мастака.
(До астролога).
Усіх світил збагнув ти місце й час,
То зрозумієш добре мій підказ.
Астролог
Велінням чар здивованим очам
З’явився враз масивний древній храм;
Мов той Атлант, що небо підпирав,
Ряди колон тримають архітрав;
Вони, напевне, здержали б і гору,
Бо досить двох будові за опору.
Архітектор
Даремно носяться зі стилем тим античним!
Шляхетним грубе звуть, безпомічне —
величним;
У ньому все — незграбне і важке.
Мені миліш мистецтво не таке:
Гінких колон люблю в безкрай стремління,
Високий зліт стрілчастого склепіння.
Астролог
Прийміть як дар астральних дій мінути!
Хай словом чар ваш розум буде скутий,
Нехай натомість бездоріж буя
Фантазії свавільна течія.
Глядіть на те, за чим сюди прийшли ви;
Ми вірити повинні в неможливе.
Фауст підіймається на сцену з другого боку.
Астролог
Ось чарівник в вінці, в плащі жерця,
Початому він доведе кінця.
Уже й триніг із глибу десь з’явивсь,
І фіміам над ним пахучий звивсь.
Небавом маг почне свої замови,
На щастя нам звершить він чин чудовий.
Фауст
(високохмарно)
Я кличу вас, о Матері святі!
Ви в безмірі, в одвічній самоті —
І не одні! Над вами в зміні дивній
Життя подоби носяться безживні,
Усі єства, що тут колись були,
Побіля вас безсмертя осягли;
Ви ділите їх, владарки урочі,
Між світлом дня і темрявою ночі;
Одних захопить любий вир життя,
А других визве мага закляття:
Упевнено загляне він в невидне
Й охочому покаже диву гідне.
Астролог
Чарівний ключ об чашу ледь черкнув, —
І все туман пахучий огорнув,
Різноманітні поплили хмарки —
Стьожки, кружки, цівки, клубки, вінки…
Та що це знов нам дива додає?
Від того руху музика встає,
У ній бринить краса якась ясна,
Й повніє все мелодія рясна.
Дзвенять тригліфи, хор колон співа,
І храм увесь — мов музика жива.
Туман розтав; з прозорого серпанку
Юнак вродливий вийшов наостанку.
Навіщо тут слова мої здалися?
Хто ж не впізнав прекрасного Паріса?
Дама
Як сяє в нім краса, і сила, й юнь!
Друга
Мов персик свіжий, знадний цей красунь!
Третя
Які тендітні й соковиті губи!
Четверта
Пригубити б той келих кожній любо!
П’ята
Є врода, а субтильності нема.
Шоста
І грації у нім шукать дарма.
Лицар
Пастух, та й квит, хоч і царського роду;
Манір шляхетних в нім нема й заводу.
Другий
Отак півголий — ніби й справді гожий;
А в панцирі на що він буде схожий?
Дама
Ось він сідає — лагідно та мило.
Лицар
А вам уже в обійми закортіло?
Друга дама
Як гарно він на руку обіперсь!
Підкоморій
Ото нечема! Тут же й розпростерсь…
Дама
Та вам, мужчинам, все невлад, відомо!
Підкоморій
Де ж пак — розлігсь при цісарі самому!
Дама
То роль така; по п’єсі він один.
Підкоморій
Чи роль, не роль, а пам’ятай же чин!
Дама
Ось сон легкий вродливця огортає.
Підкоморій
Уже й захріп; ну й натурально грає!
Молода дама
(у захваті)
Не фіміам — якийсь знадніший пах
Війнув, дихнув — до серця аж досяг.
Літня
Ті пахощі мов душу підмивають,
Від нього то!
Стара
Той запах розливають
Зростання квіти — чаші нектарові,
Що зацвітають рясно в юнакові.
З’являється Гелена.
Мефістофель
Оце така! Тоді я не боюсь!
Не по мені вродливиця чомусь.
Астролог
Я вражений без краю і без міри!
Немає слів, признаюся вам щиро,
Ізмалювать божественну красу,
Оспівану з прадавнього часу.
Хто зрить її — дивує до нестями,
Хто мав її — був рівен із богами!
Фауст
Чи я не сню? В глибінь душі буремно
Влилось краси пресвітле джерело!
Трудне шукання красний плід дало,
І я жерцем зробився недаремно.
Був світ мені нікчемним і пустим, —
Став бажаним, змістовним і тривким!
Нехай як дим у безвісті розплинусь,
Коли від тебе, владарко, відкинусь!
Той образ, що в свічаді чарівнім
Являвсь мені для насолоди, —
Лиш тінь бліда твоєї вроди!
Тобі, тобі до решти віддаю
Всю пристрасть огняну мою,
Любов, жагу, обожування, безум!
Мефістофель
(із будки)
Не випадай із ролі, будь тверезим!
Літня дама
Струнка й гінка — а голова мала.
Молода
Коли б нога доладна хоч була!
Дипломат
Принцес я бачив іноді таких;
Вродливиця од голови до ніг.
Придворний
Вона тихцем підходить до сонька.
Дама
Із краснем поруч надто вже бридка.
Поет
її краса йому скрашає сон.
Дама
Вона — Діана, він — Ендіміон.
Поет
Ось відійшла богиня без вагання,
Схилилася і п’є його дихання,
І враз — цілунок! О жаданий рай!
Дуенья
Ще й привселюдно! Це вже через край!
Фауст
Хлопчиську стільки милості!
Мефістофель
Та цить!
Що хочуть, можуть привиди робить.
Придворний
Він пробудивсь; вона підкралась, стала.
Дама
Оглянулась! Я так собі й гадала!
Придворний
Здумився він: це що за дивина?
Дама
А їй те все уже не первина.
Придворний
Тепер вона віч-на-віч стала з ним.
Дама
Я бачу вже — впаде він їй до верші,
І він же, мабуть, думає, що перший!
Усі мужчини — дурні в ділі цім.
Лицар
Краси й кохання осяйна цариця…
Дама
Та ні, блудниця безсоромна, ница!
Паж
Щасливець він! Чому я не Паріс!
Придворний
У сіть таку усякий би поліз!
Дама
Клейнод той мали всі, кому охота,
Вже непомалу стерлась позолота.
Друга
Вона ж ізмалку віялася скрізь.
Лицар
Шукай хто хоч свіжішої принади,
А я і цим послідкам буду радий.
Учений
Мені та постать у очах ясна,
Та я сумнюсь, чи справді то вона.
Що бачим ми — оманливе надміру,
А в писане я непохитно вірю.
Тут сказано: “Вона у Трої всім
Подобалась — і сивим, і старим”.
І опис той якраз сюди пасує:
Хоч я й старий — вона мене чарує.
Астролог
Вже він не хлопець, а одважний муж, —
Схопив, підняв вродливицю чимдуж,
Шкода в його міцних руках пручаться,
Він викраде її!
Фауст
Отак загнаться!
Як смієш ти, зухвалий блазню! Стій!
Мефістофель
Заплутався ти сам у грі пустій!
Астролог
Мені здається, мусимо ту сцену
Назвати ми: “Як викрали Гелену”.
Фауст
Як викрали? А я ж стою тут нащо?
Чи ж я ключем, як треба не махну?
Він вів мене крізь просторінь мовчашу,
Крізь хлань жахну — і став я на стану;
Я в дійсності, я на твердому ґрунті,
І дух мій духів подолає в бунті;
Собі я владу виборю двійну.
Далека стала близькою мені,
Спасу її — вона моя вдвійні!
Сміліш! Мені міць Матерів поможе!
Хто взнав її — без неї жить не може!
Астролог
Що коїш, Фаусте? Фаусте! Схаменись!
Схопив її — і постать ніби тане;
Махнув ключем — і нітиться Паріс!
Ой горе, горе! Лихо з нами стане!
Вибух. Фауст падає крижем. Духи здиміли.
Мефістофель
(виносить Фауста на плечах)
Ох халепа! Зв’яжися із дурним,
То будь ти й чорт — намучишся із ним!
Пітьма. Замішання.
