На горішньому пенеї
Як раніше.
Сирени
Гей у хвилі, у Пеней!
Поринаймо, виринаймо,
Любим співом потішаймо
Тих зневірених людей!
Без води нема пуття!
Линьмо всі в Егейське море,
Там потоне всяке горе
У відрадощах буття!
Землетрус.
Сирени
Потекла вода назуспіт,
Берег рветься — тріскіт, лускіт,
Затрусилася земля,
Дим із глибу мов стріля…
Утікаймо! Живо, живо!
Не к добру те дивне диво…
За нами в море, любі гості,
На широкі широкості!
Хвиля грає там шумливо,
В берег плещеться грайливо,
Місяць сяє там подвійно,
Тихострунно, ніжномрійно;
Там — свобода і краса,
Тут — тривога і труса.
Хто розумний, утікай!
Жаху сповнений цей край.
Сейсмос
(бурчить і гримає в глибині)
Знайте силу землетруса!
Раз плечима ще упруся
І нагору продеруся —
Хто ж подужає спинить?
Сфінкси
Що за прикра двиганина,
Осоружна хитанина,
Безнастанна трусанина,
Гуркотнеча безупинна, —
Як же нам те все терпіть!
Тільки сфінкси сіли стекло,
їх не зрушить з місця й пекло.
От склепіння пнеться вгору,
Хто ж то править за підпору?
То ж той самий велет сивий,
Що колись під час бурхливий
Острів Делос здвиг із хвилі
Для Латони-породіллі.
Мов Атлант, він м’язи пружить,
Все здвигає, рушить, крушить,
Підіймає купи мулу,
Рінь і твань, глейку гамулу,
Ґрунт і персть, пісок і глину…
Так розложисту долину
Поперек він розбуяв —
І знічев’я гору сп’яв.
Ось колос той мускулястий
Камінь тирить, щоб покласти
На підмур’я до споруди,
У землі іще по груди;
Ну, та далі він не піде,
Сфінкси тут — рости вже ніде.
Сейсмос
Я сам-один воздвиг цю гору,
Не може бути тут і спору:
Не мав би світ таких окрас,
Якби я не трусив, не тряс…
Чи то ж могли б велично звитись
В небесну синь верхів’я гір,
Коли б я їх з землі не витис,
Щоб земнородним тішить зір!
В часи прадавні Ночі та Хаосу,
З титанами змагання ведучи,
Перекидав я Пеліон і Оссу,
І гори в нас літали, як м’ячі.
Ми довго так скажено пустували,
Коли ж та гра вкінець знудила нас,
Ми нап’яли ті дві гори зухвало,
Немов подвійну шапку, на Парнас.
Тепер живуть там світлі музи
І їхній зверхник Аполлон,
І сам Зевес у громовій потузі
Посів піднятий мною трон.
Отак, напружившись, з безодні
І нині гору я воздвиг.
І закликаю вже сьогодні
В нове житло жильців нових.
Сфінкси
Глянь на гору цю велику —
Скажеш, тут стоїть одвіку,
Але ми — наочні свідки,
Як вона постала й звідки.
Ще скаляться скрізь скали на горі,
А вже рости взялися чагарі,
Та сфінкс на те байдужливо погляне,
З святого місця зроду він не встане.
Грифи
Злота стяжки, злота кришки
Крізь щілини аж жахтять.
Ви, мурашки-чіпконіжки,
Скарб той мусите дістать.
Хор мурашок
Аби де велети
Воздвигли гору,
Ви її встелете,
Мурашки, скоро…
В кожній тут щілочці
Скарбу багато,
В кожній тут жилочці
Набгом набгато.
Пильно обнишпормо
В кожнім куточку,
Золота вишпурмо
Всяк по шматочку.
Щоб не партолити,
Працюймо дружно:
Берімо золото,
Землі не рушмо!
Грифи
Аби хто золото знайшов, —
Під наші пазури на схов!
Із-під таких кріпких замків
Іще не крадено скарбів.
Пігмеї
Ось і ми тут опинились,
Як — незчулися й сами;
Не питай, відкіль прибились,
Раз уже на місці ми!
Для веселої оселі
Кожен шмат землі згодивсь,
Показалась щілка в скелі —
Гульк! — і карлик уродивсь.
Карлик з карлицею в парі
Дбало в’ють собі кубло
І живуть, не знавши свари…
Чи і в раї так було!
Кращого й шукати годі,
Вже не підем відціля.
І на заході, й на сході
Щедра мати всім земля.
Дактилі
Усе пішло від неї,
Як вивела пігмеї,
Вона й найменших сплодить
І рівню їм находить.
Старші над пігмеями
В зручному місці
Станом ставаймо
І без користі
Часу не гаймо:
Поки спокійно,
Кузню збудуймо,
Будуть же війни, —
Зброї накуймо!
Рийтесь, мурашки,
Щирі комашки,
Щоб нам дістали
Різні метали!
А ви, дактилі,
Малі та смілі,
В купу складайте
Дрова і гілля,
Жар розгнітайте,
Паліть вугілля!
Генералісимус
Стріли і луки
Швидко у руки!
Плавають озером
Селезні козирем,
Дзьоб підіймають,
Часом помають
Гордо крилом…
Всіх їх побийте,
В пера повийте
Кожен шолом!
Мурашки й дактилі
Гноблять нас хижо,
Мучать тирани,
Наше залізо —
Нам же кайдани.
Ждемо ми спасу
Слушного часу.
Івікові журавлі
Крики, зойки передсмертні —
Вороги немилосердні!
Лопіт крил, страшна яса
Устає під небеса.
Вже тих селезнів побили,
Що аж хвилі зчервоніли;
Ті потворні коротишки,
Товстопузі кривоніжки,
Хижаки, до крові ласі,
Рвуть їх пір’я на окраси.
Гей до нас, пернаті друзі!
В непохитному союзі
Захищаймо спільну справу,
Відомщаймо всіх по праву.
Хай скарає лютий гнів
Наших ницих ворогів!
(Курличучи, розлітаються різно).
Мефістофель
(на рівняві)
На півночі навик я до відьом,
А тут між духів чуюсь чужаком.
Нема як Блоксберг — ніби рідний дім,
Ти знаєш всіх, і сам відомий всім.
Там Ільза вік на камені сидить,
І Генріх на своїм шпилі не спить;
Хоч дмуть на Еленд пельки Хропунів,
Там все стоїть десятками віків.
А тут ідеш, і хтозна-звідкіля
Беруться складки, брижиться земля.
По рівному я йшов, і, мов на зло,
У мене ззаду гору піднесло;
Воно не скільки там і висоти,
А сфінксів тих я можу й не знайти…
Долиною палають скрізь огні,
Навкруг снуються привиди чудні.
Ось гроно краль примхливо-чарівне
Гука й тіка — приваблює мене.
Гайда до них! У кого сильна хіть,
Той повсякчас до насолод спішить.
Ламії
(приваблюючи Мефістофеля)
Біжімо далі
В веселім шалі!
На хвилю станьмо,
Назад погляньмо…
Це ж насолода:
Той гріховода,
Старий, плюгавий
Та ще й кульгавий,
Летить за нами
Немов без тями.
Не раз спіткнеться,
Впаде не раз,
А все женеться —
Кортить до нас.
Мефістофель
(пристає)
Бодай вам грець! З Адама плем’я кляте
Привчилося чоловіків звабляти!
На старощах ізнов ума рішивсь…
Чи мало ж я іще у дурні шивсь?
І знаєш же, що шваль то непутяща,
Шнуровані, фарбовані ледаща,
Аби схопив котору навмання, —
Посиплеться зусюди порохня…
Назнався вже, набачився задосить,
А свиснуть, стерви, — враз до танцю зносить.
Ламії
(спиняються)
Стій! Він стоїть, задумався, поник…
Нум навперейми, щоб, бува, не втік!
Мефістофель
(рушає знов)
Вперед! Бо ще мене зашпорта
В тенета сумніву цілком;
Кий чорт хотів би буть за чорта,
Коли б не малося відьом!
Ламії
(знадливо)
Задрібцюймо круг героя,
Може, в серці спалахне в нім
Почування до котрої.
Мефістофель
Та при світлі цім непевнім
Всі ви ніби непогані,
Не завдам нікому гани.
Емпуза
От і я! В веселім крузі
Дайте місце і Емпузі.
Ламії
Вона в гурті у зайвину,
Женім причепу навісну.
Емпуза
(до Мефістофеля)
Братусю, я ж твоя кузина,
Емпуза б то, нога ослина,
А в тебе кінський, бач, копит;
Привіт, ріднесенький, привіт!
Мефістофель
В новім шукаючи одради,
Забивсь я з Гарцу до Еллади,
І тут усім я сват чи брат,
Уже я й родичам не рад.
Емпуза
На все я вдана, швидко дію,
В сто видів обертаться вмію;
Сьогодні в постаті осла
Я на поклін тобі прийшла.
Мефістофель
Я постеріг, що в цій країні
Шанують страх зв’язки родинні;
Та ще я з розуму не сплив,
Щоб родичатись до ослів.
Ламії
Та кинь ту капосну бридуху,
Вона краси не терпить духу;
Де що хороше й гоже є,
Вона одразу зіпсує!
Мефістофель
Та й ви, красуні чулі й милі,
Сказати правду, підозрілі:
Од ваших ладних щічок-роз
Боюся я метаморфоз.
Ламії
Чи так, чи ні, ти спробуй щастя.
Багато ж нас, то, може, вдасться
Впіймать найкращу… Та скорій!
Розтеревенився ти хтиво,
Розхвастався — велике диво —
Жених підтоптаний, старий!
Ввійшов у круг — погратись можна;
Дійде черга — скинь маску кожна
І суть свою, як є, відкрий.
Мефістофель
Уже я вибрав. Ось найлучча…
(Хапає одну).
Ой лишенько! Яка худюча!
(Хапає іншу).
А це? Огидниця якась!
Ламії
Тобі, паскудо, кращих зась!
Мефістофель
Чи до малої піддобриться?
З рук вислизла, мов ящуриця,
Коса-змія, хоч ізневірсь…
Хай краще вже оця довганя…
Гай-гай! Даремні намагання!
Та це ж шишкоголовий тирс!
Хіба підлізти до товстулі
Та з нею десь піти на гулі —
Хоч тут невдача не спітка!
Пухка й крихка — такі на сході
Завжди були в ціні і в моді…
Брр! Пирсла порхавка гидка!
Ламії
Гей, налітайте роєм чорним,
Грізною хмарою огорнем
Цього причепу відьмача!
У пику биймось кажанами!
Не схоче жартувати з нами,
Нехай удруге вибача!
Мефістофель
(обтрушується)
Я й досі не набрався тями;
На півдні й півночі — те ж саме,
Як там, тут привиди бридкі,
Народ, поети теж гидкі.
І тут однакий маскарад,
Де кожен солодощам рад…
Під масками красунь шукав я —
Потвор жахливих одкривав…
Та від обману б не втікав я,
Аби лиш довше він тривав.
(Заблудився поміж каміння).
Та де ж це я? І що за знак,
Що не вхоплю тропи ніяк?
То по гладкому йшов неначе,
Тепер застряв між каміняччя;
І як я виберуся звідси,
І як найду ізнов ті сфінкси?
Чи це ж таки можлива річ —
Така гора в одну лиш ніч?
Е, тут народ не те, що наш,
І Блоксберг носять на шабаш.
Ореада
(з природної скелі)
Ходи сюди! Моя гора,
Ти ж бачиш сам, як світ стара.
Вшануй мої круті пороги,
Це Пінда славного відроги
Отак далеко простяглись;
По них тікав Помпей колись…
А то — мара, уяви гра —
О півнях щезне та гора;
Таке тут часто постає
І раптом ніби розтає.
Мефістофель
Хвала тобі! Твоє чоло
Дубами густо заросло,
Що й сяйво місяця ясне
Між них пітьми не розжене.
Але яка то світлина
З-за хащів тихо вилина?
І як складається усе —
Та це ж Гомункула несе!
Ти звідки це, малий гультяю?
Гомункул
Та я собі туди-сюди літаю,
Страх хочеться розбить тюрму скляну,
Родиться справді, стати на стану,
Та ще не зважився до краю —
Аж боязко, як подивлюсь;
А це пішов на підслух, признаюсь:
Два мудреці між себе щось говорять
І про природу безнастанно спорять.
Хотів би я все до кінця почуть —
Відома ж їм буття земного суть;
То й я нарешті, може, взнаю,
Що, власне, я вчинити маю.
Мефістофель
Ти дій завжди на власну руч.
Бо де заводиться привиддя,
Там для філософа угіддя.
Він їх натворить ще з десяток,
Щоб показать ума достаток…
Лиш блудячи до правди знайдеш ключ.
Родиться хоч — родись на власну руч.
Гомункул
Чом не чинить, як радять мудрі люди?
Мефістофель
Ну що ж, лети! Побачимо, що буде.
(Розходяться різно).
Анаксагор
(до Фалеса)
То на своєму ти стоїш несхибно;
Яких тобі ще доказів потрібно?
Фалес
Покірна хвиля волі вітерка,
А від скали крутої утіка.
Анаксагор
Вогнем земним гора ця спорядилась.
Фалес
Первінь життя в волозі зародилась.
Гомункул
(між ними)
Ведіть мене, уми ясні,
Кортить родитися й мені.
Анаксагор
Скажи, Фалесе, бачив ти коли,
Щоб води в ніч таку скалу звели?
Фалес
Живу природу ув одвічнім русі
Ні день, ні ніч не замикає в прузі,
Все певним ладом створює вона,
Насилля і в великому не зна.
