Анаксагор
А тут не так! Плутона пал огненний
І дух Еола, в вибухах шалений,
Землі старої розпороли кору
Й на рівняві піднесли миттю гору.
Фалес
А що нам далі, зрештою, провадить?
Гора — горою, що кому не вадить.
Це спір такий — аби прогаять час
Та нудить тих, хто вислухає нас.
Анаксагор
Вже на горі кишать тубільці —
Там мірмідонці в кожній щілці,
Дактилі, карлики, мурашки —
Все запопадливі комашки.
(До Гомункула).
Ти до великого не рвавсь,
За склом одлюдником ховавсь.
Коли кохаєшся у владі,
Будь за царя отій громаді.
Гомункул
А як Фалес?
Фалес
Я б не хапавсь;
З малими змалієш навіки,
З великими й малий — великий.
Поглянь! Он хмара журавлів;
На той народ впаде їх гнів —
То й на царя були б у злобі.
Ось, пазуристі, гостродзьобі,
Вони обпали дробину,
Несучи згубу всім жахну.
Того пігмеї й заробили,
Як мирних селезнів побили,
Бо з душогубства вироста
Жорстока, невблаганна мста.
За кров пролиту вірні друзі
Катам одплатять по заслузі;
Не допоможуть їм щити,
Не захистять списи і стріли;
Мурашки трупом гору вкрили,
Дактилі врозтіч — хто куди.
Анаксагор
(по паузі, урочисто)
Донині я уславлював Гадес,
Тепер звернусь угору, до небес…
Ти благісна, ти добрісна,
Трийменна і триобразна,
Діано, Луно, Прозерпіно! —
Врятуй народ мій від загину!
Ти мрійно сяюча і сяйно мріюча,
Надійно знаюча і тайно діюча,
Безодню таємниць ти нам одкрий,
Явись без чар у моці віковій.
(Пауза).
То заклик допоміг?!
Мої слова
Вона вчува —
Природи зрушується біг.
Все ближче й ближче лине он —
Богині круглий сяйний трон,
Кривавим відблиском багриться,
Росте безмірно — страх дивиться!
Спинись, кружало вогнезоре,
Ти знищиш нас, і землю, й море!
То правда, що чаклунський спів
Зухвалих фессалійських дів
Униз звертав твою дорогу
Ділам злочинним на помогу?
От світле коло потьмарилось,
Враз трісло, блисло, заіскрилось…
Який там гул, яке шипіння,
І гримотіння, й вітровіння!
Перед богинею впаду —
Даруйте! Я призвав біду.
(Падає ниць).
Фалес
Що чулося, що бачилось йому?
Що сталося, ніяк я не дійму.
Я все сприймав не так, як він, інакше.
Це ніч якась химерлива, однак же
Наш місяць так, як за старих часів,
Висить спокійно, де й висів.
Гомункул
Поглянь на карликів жилля —
Раніш там не було шпиля.
Я чув — гора аж застогнала,
То скеля з місяця упала
І причавила всіх як стій,
Байдуже їй, чужий чи свій.
А все ж велика творча сила,
Що, низом діючи й верхом,
За ніч одну звести зуміла
Гори скелястої огром.
Фалес
Облиш те все! То лиш фантом!
Хай гине бридь — нам мало горя,
Хоч ти й хотів царем там буть.
Ходім на світле свято моря,
Чудних гостей уже там ждуть.
(Ідуть геть).
Мефістофель
(дряпаючись горою з другого боку)
Знов лізь по тій крутій тропі скалистій
Та спотикайсь об прикорні дубів!
У нас на Гарці дух такий смолистий,
Мов сірка тхне — той запах я злюбив.
А тут така вже сторона мізерна —
Нема нічого схожого ні зёрна…
Чудні ці греки — нічим їм, либонь,
Роз’ятрювать пекельницький огонь.
Дріада
Розумний вельми ти у себе дома,
А тут тобі звичайність невідома.
Чим згадувать весь час про рідний край,
Святим дубам пошану тут воздай.
Мефістофель
Що втратимо, про те завжди гадаєм,
До чого звикнем, те здається раєм.
Але скажи — яка то там трійня
В печері тій, де світло ледве блима?
Дріада
То Форкіади. Познайомся з ними,
Якщо тебе перестрах не спиня.
Мефістофель
А чом би й ні! Та я ж до всього вправний,
Проте дивуюсь, дивлячись на них:
Вони бридкіші, як альравни,
Іще не бачив я таких.
Усі гріхи смертельні навіть,
Коли б їх поруч тут поставить,
Здалися б кращими за них.
Адже страховища подібні
І в нас у пеклі непотрібні,
А тут, у цім краю краси,
їх як античних величають…
Та вже мене вампіри помічають,
Я чую їх шиплячі голоси.
Форкіада
Подайте око, сестри, хай спитає,
Хто це в наш храм зухвало так вступає.
Мефістофель
Добродійки! Дозвольте підійти
І в вас благословенства засягти.
Хоч я немов на чужині знаходжусь,
А вам далеким родичем доводжусь.
Вже бачив я усіх старих богів,
І Рею, й Опс поклоном я почтив,
І навіть Парок, теж дочок Хаоса,
Мені зустріть недавно довелося, —
Але скажу, ніхто не рівня вам;
Я захвату словами не віддам.
Форкіади
Цей дух говорить ніби щось тямуще.
Мефістофель
Дивуюсь я лиш одному — чому ще
Поет ні жоден вас не оспівав?
Зображень ваших теж я не видав,
А вас різець не згірше міг би вдати,
Як ті Венери, Гери та Паллади.
Форкіади
Занурені у ночі самоту,
Не думали ми втрьох про славу ту.
Мефістофель
Авжеж, ви живете собі самітно,
Нікого вам, нікому й вас не видно.
Та краще ж інше місце вам обрать,
Де розкіш і мистецтво вдвох царять,
Де що не день різноманітних кроїв
Із мармуру увічнюють героїв,
Де…
Форкіади
Замовчи! Не спокушай дарма!
З усього того нам пуття нема…
В пітьмі ми зроджені, споріднені пітьмі,
Ніхто не знає нас — хіба себе самі.
Мефістофель
То байдуже! Ви ж можете на пробу
Другому передать свою подобу.
Одне в вас око, й зуб один на трьох,
Та суть трійну вмістили б ви і в двох, —
Це повністю в міфологічнім дусі;
А в третю я на час який вселюся.
Чи згодні ви на те?
Одна
Ну, сестри, як?
Інші
Аби без ока й зуба — хай і так.
Мефістофель
Позбавитись найкращої оздоби —
Не буде досконалої подоби.
Одна
Ти з двох очей одно собі заплющ
Та ікло з рота вискали чимдужч, —
І, в профіль глянуть, будеш акурат
На нас похожий, ніби рідний брат.
Мефістофель
Я рад! Хай так.
Форкіади
Хай так!
Мефістофель
(як Форкіада у профіль)
Я мов картина —
Хаосова улюблена дитина!
Форкіади
Тут троє нас — і всі Хаоса діти.
Мефістофель
Пошився я — ганьба! — в гермафродити.
Форкіади
На нову трійцю просто глянуть любо —
Тепер у нас два ока і два зуби.
Мефістофель
Всіх поглядів я мушу уникати,
Хіба піду в аду чортів лякати.
(Пішли геть).
