Хор ангелів
Христос воскрес!
Мир вам, оплутані
Згубними, лютими,
Грішними путами,
Мир вам з небес!
Фауст
Що за гомін, що за світлий дзвін
Від уст відводить чашу ненадпиту?
То дзвонів гук; чи не вістує він
День Великодній змученому світу?
Ви, хори, почали уже той втішний спів,
Що в воскресіння ніч з уст ангелів бринів
Потвердженням Нового Заповіту?
Хор жінок
Миром пашистим
Ми полили Його,
Саваном чистим
Ми повили Його;
В гріб положили
Тіло Його святе…
Як же з могили
Зник ти, Христе?
Хор ангелів
Христос воскрес!
Радуйтесь, смирнії,
Серцем покірнії,
В іспитах вірнії, —
Ви спасетесь!
Фауст
Небесна вість любові й миру,
За чим прийшла в оселю сіру?
Лети туди, де є лагідні почуття.
Я чую вість, але утратив віру.
А чудо — віри вкохане дитя.
У сфери ті, відкіль той спів лунає,
Мені заказано політ;
Та рідний був той дзвін мені з малечих літ,
І знов мене він до життя вертає.
Колись, було, в суботній тишині
Небес цілунок мариться мені,
І чудо чується у дзвоні, тайни повнім,
І я горю в екстазі молитовнім;
І йду, було, у поле, в ліс,
У тузі солодко-бентежній,
І розливаюсь морем сліз,
І світ встає в мені безмежний!
Так згадую я час дитячих забавок
І щастя свят весни, свобідне і безкрає,
І спогад любий цей мене вже не пускає
Зробить останній, грізний крок.
Дзвеніть, бриніть, пісні, ясні, як мрія!
Сльоза біжить… О земле, знову твій я!
Хор учнів
Землю покинув Він,
Вставши із тліні,
Вгору полинув Він
В слави промінні.
Він внебесах ясних,
Там Йому стать, радіть;
Ми ж на путях земних,
Тут нам страждать, терпіть.
Ти нас залишив,
Вчителю, ми скорбим:
Ти нас не втішив
Щастям Твоїм!
Хор ангелів
Христос воскрес,
Смертію смерть зборов!
Вільний від зла оков,
Рад мир увесь!
Хто Його чтитиме
Тим, що чинитиме:
Ближніх любитиме,
Благо творитиме,
Тайну віститиме, —
З тим буде Божий Син,
З тим буде Він!
За міською брамою
Юрби людей, що вийшли гуляти за місто.
Гурт підмайстрів
Із нами хочете? Ходім!
Другий гурт
Та ні, ми йдем в Стрілецький дім.
Перші
А ми до млину водяного.
Один підмайстер
Я раджу вам до Доброї Води.
Другий
Коли ж негарна там дорога!
Другий гурт
А ти?
Третій
Куди вони, і я туди.
Четвертий
Ходім у слободу, там гулянки на диво,
Дівчата гарні, і незгірше пиво,
І хлопці б’ючі, хоч куди.
П’ятий
Диви, яка палка натура!
Чи втретє засвербіла шкура?
Ти не заманиш більш мене туди.
Наймичка
Ні, ні, пусти, я маю бути в місті.
Друга
Та він десь тут, ходім до тих осокорин.
Перша
Мені нема з того користі,
Бо ж горнеться до тебе він,
З тобою тільки і танцює…
Мене те щастя не хвилює!
Друга
Та він там буде не один,
Казав, що прийде і блондин.
Школяр
Глянь, пане-брате! Ну й дівульки!
Гайда слідом, підчепим хто яку.
Хмільного пива дзбан,
Кріпкий тютюн до люльки
Та дівка при боку — оце нам до смаку.
Дівчина-городянка
Нівроку, хлопці дженджуристі,
Та легковажні, просто жах:
Де б погулять в пристойнім товаристві —
Так ні, побігли по дівках.
Другий школяр
(до першого)
Стривай, ще дві ідуть за нами,
Дівчата ладні, чепурні;
Одна — моя сусідка саме,
І страх до любості мені.
Дивись, як ніжками дрібочуть,
Напевно, нас догнати хочуть.
Перший
Ні, пане-брате! Що нам чепурні!
Біжім, не даймо зникнуть дичині.
Ті рученьки, що в будень працю люблять,
В недільний день найкраще приголублять.
Міщанин
Ні, новий бургомістр не радує мене,
Як на посаду став, так зразу кирпу гне!
А місту з цього мало послуг, —
Що день, то гірше справи йдуть,
Що час, то збільшується послух,
Що раз, то більше з нас деруть.
Старець-лірник
(співає)
Пани кохані, любі пані,
Мої рум’яні, пишно вбрані
Учуйте голос слізний мій,
Запоможіть в нужді гіркій!
Нехай недарма буду грати!
Блаженний той, хто може дати…
Хай ради празника і ми
Повеселимся між людьми.
Другий міщанин
Люблю я над усе в неділю а чи в свято
Послухати про війни та бої;
В Туреччині, — десь є такі краї, —
Народи ріжуться завзято.
Стоїш собі із кухлем край вікна,
А по ріці човни проходять рівномірно;
Так весело святковий день мина,
І йдеш додому тихо й мирно.
Третій міщанин
Еге ж, сусіде, й я за те,
Хай б’ються там собі на лихо,
Хай світ перевертом іде,
Аби у нас було все тихо.
Стара баба
(до дівчат-городянок)
Дівчатонька! Ой любий маків цвіт!
У вас не закохатись годі!
Бабуся стане вам в пригоді —
Чи ворожить, чи вилити пристріт.
Дівчина-городянка
Не йди, Агато, до старої відьми,
Не станем тут із нею говорить ми;
Та, знаєш, в неї в новорічну ніч
Я судженого бачила навіч.
Друга
Та і мені вона гадала,
Його в кришталі показала:
Військовий, смілий, гарний на виду, —
Шукаю скрізь його, та хтозна, чи знайду.
Солдати
Кріпкії замки —
Мури зубчасті,
Пишні дівчата,
Ще й гордуваті —
Здобич солдата!
Красна в нас плата
За сміливий труд!
Завше ми радо
Йдем за трубою,
Як до утіхи,
Так і до бою.
Любо нам жити,
Мило нам битись,
Замки й дівчата
Мусять скоритись.
Красна в нас плата
За сміливий труд!
Візьмуть солдати
Й далі ідуть.
Фауст і Вагнер.
Фауст
Від криги звільнив закуті хвилі
Ясної весни животворний зір;
Полів зеленіє весела шир;
Стара зима у люті безсилій
Втекла до схову суворих гір
І посилає подеколи звідти
Зернистого снігу спізнілу стягу,
Що зникне вмить на зеленім лугу,
Бо білого сонце не хоче терпіти;
Всюди буяє ріст і цвітіння,
Все одягає барвне одіння,
І як немає квіток ще тут,
То їх замінює вбраний люд.
З гірки цієї обернися
І на місто подивися:
Як із темрявих воріт
Весело висипав люд, мов цвіт.
Сонце всіх їх радо віта:
Це ж бо день воскресіння Христа,
Та й самі вони з мертвих встали,
Вийшли з тісних, ядушних домів,
Кинули темні горища й підвали,
Стіни гнітючі майстерень, цехів,
Вирвались з вулиць щемких оков,
Із святобливого смерку церков —
Вийшли всі до світла ясного!
Глянь-бо, глянь, народу якого
Розійшлось по садах, по полях,
А ріка тече розлого,
Вся в веселих, рухливих човнах.
Од берега, до краю повен,
Одчалює останній човен;
Навіть з далекої гори
Убрань мигочуть кольори…
А он — селян святкові зграї,
Тут люди раді, як у раї,
І скрізь один лунає крик:
Ось тут я справді чоловік!
Вагнер
Шановний докторе, із вами
Приємно й корисно пройтись;
А сам би я не зміг гулять між мугирями,
Бо грубості я не виношу скрізь.
Цей крик і зик, скрипки, скраклі
Для мене зроду ненависні:
Так репетують, мов їх гонять духи злі,
І це в них гра, і це в них пісня!
Селяни
(танцюють і співають під липами)
Ой пастушок прибравсь в танок,
На жупанку — стрічок, квіток —
Як мак той, процвітає…
Під липою гульня вже йде,
І всі танцюють, аж гуде —
Гей, гоп! Гей, гуп!
То по-топ! Тупу-туп!
Ще й скрипка витинає.
Ось пастушок прискорив крок,
Та шусть в гурток, та до дівок,
І вже одну штовхає…
Та обертається мерщій:
“Агій, дурний, який швидкий —
Гей, гоп! Гей, гуп!
То по-топ! Тупу-туп!
Звичаю мов не знає!”
Та пастушок її в кружок,
Направо стриб, наліво скок —
Плахіття тільки має!
Розчервонілись — аж горять,
Втомились — сіли спочивать,
Гей, гоп! Гей, гуп!
То по-топ! Тупу-туп!
Він дівку підмовляє.
“Ой пастушок, голубчичок!
Слова ж твої, як той медок,
А не зведеш, буває?”
А він її у гай веде,
З-під липи ж їм танець гуде —
Гей, гоп! Гей, гуп!
То по-топ! Тупу-туп!
Ще й скрипка витинає…
Старий селянин
А, пане докторе, гаразд,
Що й ви між нас у день оцей:
Такий учений чоловік,
А не цураєтесь людей!
За це ж найкращий кухоль вам,
Хоч покуштуйте наших вин, —
Пиття вам згагу прожене;
І, скільки в кухлі є краплин,
Бажаю я, щоб стільки днів
Вам Бог до віку приложив.
Фауст
За ласку дяку віддаю
І за здоров’я ваше п’ю.
Народ обступає їх колом.
Старий селянин
Еге ж, гаразд, що ви до нас
У цей веселий день прийшли;
Та ви і в інший, гірший час
До нас прихильними були.
Чимало є між нас таких,
Що ваш покійний панотець
Одзволив з пазурів чуми,
Поклавши пошесті кінець.
А ви, ще парубком, із ним
З села ходили до села
Між хворих, чумних мертвяків —
Не брала вас недуга зла.
Випробувань скінчився час:
Спасителя Спаситель спас.
Усі
Хай Бог пошле вам довгий вік,
Учений муж, наш рятівник!
Фауст
Моліть Того, хто боре зле,
Спасати вчить, спасіння шле.
(Іде з Вагнером далі).
Вагнер
Народна шана, о великий муже,
Тебе, напевне, схвилювала дуже.
Щасливий той, хто весь свій хист
Оберне на таку користь!
Показує на тебе батько сину,
Юрба навкруг хвилює без упину,
Застиг скрипаль і танцюрист.
Ти йдеш, і всі стоять рядами,
Шапкуючи, прохід дають:
Ще мить — і всі навколішки впадуть,
Немов перед Священними Дарами!
Фауст
Пройдім туди ще декілька ступнів
Та й сядемо на камені спочити.
Не раз я тут у роздумі сидів,
Від молитов і посту хоровитий,
І, уповавши на Творця,
Ридав, зітхав, ламав я руки,
Благав страшній чумі кінця,
Визволу від тяжкої муки.
Хвала юрби звучить мені як глум,
І скільки вже я передумав дум
Про те, що ми, невдахи бідні,
І батько, й син — похвал не гідні!
Мій батько, чесний, скромний трудівник,
Над тайнами природи бивсь весь вік
Ретельно, ревно і невтомно,
Але якось головоломно.
У чорній кухні він сидів,
Замкнувшись із гуртком адептів,
І там за безліччю рецептів
Чудовий еліксир варив.
З негідних речовин червоний лев вчинявся,
Що потім в літеплі з лілеєю вінчався,
А згодом їх обох ганяв огонь палкий
На шлюбне таїнство з покою у покій.
І в склянці ось, блискучіша над перли,
З’являлася цариця молода;
Такий у нас був лік; а хворі мерли й мерли,
Чи вижив хто — питать шкода,
Із цим-то варивом пекельним,
Ще гірше од чуми смертельним,
Ми гори й доли ці пройшли.
Десяткам тисяч жертв таке дання давав я,
Вони погинули, а я доживсь безслав’я —
Убивцям чую похвали.
Вагнер
Навіщо вам про те журитись?
Хіба ж не досить нам трудитись
Ретельно й чесно, так, як нас
Учили вчителі в свій час?
Коли ти хлопцем батька поважаєш,
Його науку радо приймеш ти;
Коли ти мужем скарб той умножаєш,
То син твій зможе більше досягти.
Фауст
Блаженний той, хто ще надію має
На світ зірнуть із цього моря тьми!
Бо треба нам, чого не знаєм ми,
Що знаємо — з того пуття немає.
Та годі, годі сумувать
Такої гарної години!
Поглянь, як в сяєві прощальному блищать
Окучерявлені хатини…
Заходить сонце; гасне день у нас;
Десь інший край ще оживить та сила.
Коли б дались мені могутні крила,
Летів би я за сонцем повсякчас,
Глядів би я на світ просторий
У променистім сповитті,
На тихі падоли, на жевріючі гори,
На сріберні струмки і ріки золоті…
Ні дикі урвища, ні темряві ізвори
Мене б у льоті не могли спинить,
І ось уже внизу леліє море,
Ваблива, лагідна блакить…
Не видно вже Божистого світила,
А мрія знов у серці заясніла:
За ним, за ним летіти дню навстріч,
Лишаючи позаду себе ніч,
Над мною — небо, піді мною — хвилі…
Це мрія, сон, а день уже погас…
Чому лиш дух крилатий в нас,
Але тілесно ми безкрилі?
Та хто не марив, хто не снив
Злетіли високо-високо,
Почувши жайворонка спів,
Що його не догляне око,
Побачивши, як од землі
Орел шугає попід тучі,
Як понад море й гори-кручі
Летять додому журавлі?!
Вагнер
І я, було, частенько химерую,
Але в таких дурницях не смакую.
Набриднуть швидко всі поля й ліси;
Пташині крила — то мені до лиха;
Книжки, книжки читати — от де втіха,
Немає в світі кращої краси!
Вони скрашають вечори зимою
І зогрівають серце і думки,
А розгорну пергаменти шумкі —
То й небо те, здається, тут, зі мною.
Фауст
Тобі одна знайома путь,
А я — стою на роздоріжжі…
У мене в грудях дві душі живуть,
Між себе вкрай не схожі — і ворожі.
Одна впилась жаждиво в світ земний
І розкошує з ним в любовній млості,
А друга рветься в тузі огневій
У неба рідні високості.
О духи, духи, ви ж тут є,
Ширяєте між небом і землею,
Зійдіть до мене й силою своєю
Змініть, змініть життя моє!
Коли б плаща чарівного я мав,
Щоб він мене поніс у світ незнаний,
То я б його, щасливець незрівнянний,
І за царську порфіру не віддав.
Вагнер
Не викликай тих духів навісних,
Що в мареві над нами в’ються роєм:
Даремно людям ждать добра від них,
Вони приносять звідусюди зло їм.
Із півночі кусливі духи йдуть,
І зуби, й язики у них гостренні,
Зі сходу сонця нам вони засуху шлють,
Сухотами згризаючи легені,
Із півдня, із розпечених пустинь
Спекотою палючою діймають,
Із заходу не прохолодну тінь,
А зливу, як потоп, на ниви насилають.
Лиш позови — вони з’являються на клич,
Готові враз на згубу і на шкоду,
Та, хоч і ангельська в них річ,
Вони диявольського роду,
Але ходім! Уже зовсім стемніло,
Холодна мла полями залягла;
Кортить увечері до хатнього тепла!
Та що ж ти став і дивишся здуміло,
Мов поночі побачив дивне щось?
Фауст
Собака чорний он там по ріллі блукає.
Вагнер
Та бачу й я — нічого в тім немає.
Фауст
Ану пригляньсь, на що воно здалось?
Вагнер
То, мабуть, пудель, що шукає
Свого хазяїна сліди.
Фауст
А глянь, як він спіралями кружляє,
Зближаючись щораз до нас сюди!
За ним слідком у грі витворній
Мигочуть іскри голубі…
Вагнер
Та що це ти? Там просто пудель чорний,
А інше все примарилось тобі.
Фауст
Мені здається, ніби він проводить
Чаклунський круг навколо наших ніг.
Вагнер
Дивись, як сторожко й непевно
він підходить —
Замість хазяїна він двох чужих настиг.
Фауст
Все вужче коло, вже він близько!
Вагнер
Ну от, дивись, звичайне псисько,
Гарчить, то знітиться увесь,
Хвостом виляє — звісно, пес.
Фауст
До мене, цуцику! На, на!
Вагнер
Ця псина, бач, яка чудна!
Як станеш ти — й вона тут стане,
Гукнеш — одразу прибіжить,
Загубиш щось — то найде вмить,
Ціпка тобі з води дістане.
Фауст
Ти правду кажеш, духа тут нема;
В цьому собаці — виучка сама.
Вагнер
І мудреця, буває навіть,
Такий собака зацікавить;
Твоєї ласки сповна заслужив
Годованець веселих школярів.
Увіходять до міської брами.
