Дія третя
Перед палацом Менелая у Спарті
Увіходить Гелена з хором бранок-троянок.
Провідниця хору Панталіда.
Гелена
На світ увесь прославлена й ославлена,
Приходжу я, Гелена, прямо з пристані,
Мов п’яна ще від плеску хвиль розгойданих,
Що з ласки Посейдона, Евра силою
Несли нас на хребтах високих, пінявих
З фрігійських піль до батьківщини берега.
Цар Менелай із воями хоробрими
Святкує там внизу своє повернення.
Тож привітай мене, високий тереме,
Що Тіндарей, мій батько, повернувшися
Від пагорба Паллади, тут на кручі звів;
Ти був у Спарті всім домам окрасою,
Як, граючись, в тобі ми з Клітемнестрою
Росли з братами Кастором і Поллуксом.
Вітайте й ви мене, о двері бронзові!
Колись гостинно відчинились навстіжень
Ви Менелаю, в величі пресвітлому,
Обранцеві моєму, нареченому.
О, відчиніться знов, я мушу виконать
Царський наказ — подружній мій обов’язок.
Пустіть мене! Позаду хай лишаються
Всі буряні пригоди й хвильні злигодні!
Відколи я безжурно дім покинула,
Подавшись в храм Цитери по обітниці,
І вкрав мене фрігійський розбишака там, —
Відтоді сталося багато дечого,
Про що так любо людям всюди славити
І так нелюбо нещасливцю слухати,
Про кого поговір у казку вибуяв.
Хор
Не зневажай, царице з цариць,
Дарів найвищих, блага із благ!
Щастя найбільше тобі лиш дано,
Слава краси, що затьмарює все.
Гордий герой, бо славне ім’я
Іде перед ним, —
Та впертість сама схиляє чоло
Перед красою всесильною враз!
Гелена
Доволі! З мужем ми плили разом сюди,
Тепер одну до міста він послав мене;
А що на мислі в нього — не вгадать мені.
Чи буду знов дружиною, царицею,
Чи жертвою за кривду Менелаєву,
За лихоліття довгочасне еллінів?
Взяли мене, а чи в полон — не відаю.
Бо славу й долю, — двох краси супутників
Непевних тих, — двозначно прорекли мені
Боги безсмертні; й навіть на порозі тут
Вони звелись навстріч мені погрозливо.
Уже й на кораблі дививсь на мене муж
Лиш порідку й не озивався приязно,
Немов на мене він лихе намислив щось.
Коли ж ввійшли човни в сагу Евротову,
То, ледь об землю їх носи черкнулися,
Промовив він, неначе богом зрушений:
“Тут всі мої в порядку вийдуть воїни,
Огляну їх я на морському березі,
А ти їдь далі вздовж Еврота славного,
Землею благодатною, плодючою,
Скеровуй коней луками квітчастими,
Аж виїдеш на ту прегарну рівняву,
Оточену узгір’ями величними,
Де наш святий Лакедемон красується.
Приїдь, іди в високовежий дім царський,
Збери усіх служебок, що лишив я там
Із бабою-шафаркою обачною;
Нехай вона покаже всі скарби тобі,
Від батька в спадок дістані і надбані
Пізніш трудами мирними і ратними;
Побачиш там ти все в порядку пильному,
Цареві ж бо подоба, повернувшися,
Знайти в господі все добро-майно своє
На тому місці, де колись лишив його;
Бо раб не змінить, що царем заведено”.
Хор
Нехай ті всі чудові скарби
Тобі голублять серце і зір!
Кільця оздобні й корони сяйні
Гордо та пишно недвижно лежать.
Тільки ввійди і їх зажадай —
Вони оживуть;
Побачимо ми, як світла краса
З золотом, з перлами вступить у спір.
Гелена
А далі так промовив повелитель мій:
“Коли усе, як водиться, оглянеш ти,
Візьми триніжків, скільки буде в надобі,
Й начиння все, що треба жертводієві
Для звершення обряду урочистого —
І казани, і чаші, і полумиски;
Налий води із джерела священного
В глеки високі; налаштуй доволі дров
Сухих, палких, із дерева горючого,
Та щоб ножа було як слід нагострено;
А всьому іншому сама вже лад даси”.
По тих словах додому відіслав мене;
А що за животвір богам гадає він
Офірувати — так і не сказав мені:
Непевне щось! Та що мені журитися —
Нехай усе так чиниться і діється,
Як вирішать безсмертні небожителі.
Чи добрим, а чи злим здається вирок той,
Доводиться покірним бути смертному.
Не раз було, що зносивсь ніж офірника
Над шиєю похилою рокованця
Та й не спускавсь — являлось перешкодою
Втручання ворога чи й бога доброго.
Хор
Як усе складеться — невгадна річ.
Сміло, царице, іди,
Куди слід!
Людям добро і зло
Все неждано приходить;
Віщуванням віри не ймем.
Троя ж горіла, й бачили ми
Смерть у вічі — ганебну смерть;
А зараз ми тут
Тобі радісно служим,
Бачимо в небі сонце сліпуче
І красу всьогосвітню —
Тебе! О, щасливі ми!
Гелена
Ну що ж, нехай стається те, що станеться!
Я мушу йти не гаючись у дім царський,
Давно не бачений, жагуче бажаний,
Немов утрачений — і знов повернений.
Так легко не зійду я тими сходами,
Де я гуляла жвавою дитиною.
Хор
Сестри коханії,
Бранки сумливії!
Жаль і тугу забудьмо!
Разом з царицею,
Разом з Геленою
Возвеселімся, що вона
Хоч і пізно — вертається
Кроком твердим і радісним
Знов до отчого дому!
Слава святим богам,
Що сподобили нас
Путь верстати щасливо!
Линуть-бо звільнені,
Ніби окрилені,
Через безодні хоч які;
В’язень же бідний задарма
Руки благально простяга
До стін німої в’язниці.
А її із чужини,
Іздалеку,
Із троянських руїн
Боги вернули сюди
У старий, оздоблений знову
Отчий дім,
Щоб по безмірному
Щастю і горю
Літа дитинячі
Вона знову згадала.
Панталіда
(провідниця хору)
Покиньте стежку співу сяйно-радісну
І до дверей ви зором обернітеся!
Що бачу, сестри? Це ж до нас вертається
Цариця кроком бистрим і схвильованим!
Що скоїлось, царице? Що могло тобі
В твоїм дому замість вітання вірних слуг
Страшне спіткатися? Та ти й не криєшся —
Відраза на чолі твоїм малюється
І гордий гнів, що з дивуванням бореться.
Гелена
(не зачинивши дверей, збентежено)
Не личить переляк дочці Зевесовій,
І страх рукою знишка не торкне її.
Та жах, що народився в надрах темряви
І з правіку приймає різні постаті,
Мов полум’я з вулкана вогнедишного,
Нарине нагло — потрясе й герою дух.
Так і тепер знаменнями жахливими
Стігійці вхід у дім мені охмарили,
Що від порога рідного, жаданого
Радніша б я втекти, немов нелюбий гість.
Та ні, на світло вийшла я, і далі вже
Мене вам не прогнати, сили темнії!
Я освячу палати, і, очистившись,
Хай прийме вогнище царя з царицею.
Провідниця хору
Відкрий слугиням шановливим, владарко,
Що там тобі всередині спіткалося?
Гелена
Що бачила я там, і ви побачите,
Коли ще ніч своє потворне кодло те
Не поглинула в надра таємничії.
Та щоб ви знали, я скажу й словами вам:
Гадаючи про свій святий обов’язок,
Вступила я в хором царський, у присінок —
Дивуюся пустельності й мовчазності;
Не чує вухо походу поспішного,
Не бачить око порання поквапного,
Нема ніде ні служниці, ні ключниці,
Щоб привітала приязно прибулицю.
Іду я далі, підійшла до вогнища,
Аж бачу, коло приску недотлілого
Сидить так ніби жінка, щось, закутавшись, —
Велика, спить — не спить, а мов задумалась.
Недбалу владно я до праці збуджую,
Гадаю, що то ключниця, поставлена
Тут мужем, щоб усьому дому лад вести;
Вона ж сидить, закутавшись, недвигою.
Я погрожаю — руку підвела вона,
Немов мені тікати геть наказує.
Розгнівано від неї одвернулась я,
На сходи йду, що із покою спального
Ведуть до скарбосховища багатого;
Але ж яга з долівки тут зірвалася,
Мені дорогу грізно заступаючи, —
Худа, висока, з дико хмурим поглядом,
Що душу й зір жахає неоміряно.
Та річ моя тут марна, бо словами я
Не вималюю постаті потворної.
Дивіться, йде! І світла не злякалася!
Та наша влада тут, допоки верне цар.
Красоприхильник Феб те ночі твориво
Здоліє геть прогнати чи приборкати.
Форкіада виступає на порозі між одвірками.
Хор
Всього зазнала я, хоч і юні
Кучері в’ються в мене круг чола;
Жахів немало бачила навіч —
Бою злигодні, Трої пожар,
Згуби ніч.
Чула я гамір з’юрмлених воїв,
Чула безсмертних грізне гукання,
Чула мідяний Розбрату голос,
Що серед поля гучно лунав,
В мури бив.
Ох, ті мури стояли ще,
А вже полум’я ринуло,
Дім за домом руйнуючи,
Звідусіль налягаючи, —
Потрясло, мов ураган,
Місто, загорнене в морок.
Біжучи крізь вогонь і дим,
Я вбачала крізь заграву
Велетенськії постаті
Олімпійців розгніваних;
Грізно, грізно йшли вони
В палахкотінні жахному.
Я не знаю — бачила
Все те справді я чи мій дух,
Жахом оплутаний, марив лиш.
Тільки знаю, що бачу
Перед собою нині щось
Несказанно жахливе;
Навіть могла б торкнутися
До страхіття руками я —
Та побоююсь лиха.
Котра, скажи, ти
З Форкіса дочок?
Бо добре бачу вже —
Ти з його роду.
Мабуть, одна з Грай хмуровидих,
Що вживають по черзі вдвох
Одне око й один зуб —
Жаховиті почвари!
Як же ти сміла
Поруч з красою
На очі Фебові,
Маро, з’явитись?
Ну що ж, виходь, виходь, як хочеш,
Все ж на огиду не гляне він;
Бо його священний зір
Зроду тіні не бачив.
Нас же, смертних, примушує
Доля зла, невблаганная
Муку тяжкую зносити —
Гірко на мерзощі, всіми зневажені,
Красолюбцям дивитися.
Ти, що стріла зухвало нас,
Слухай гану й прокльонів град,
Слухай лайку й погрози грім
З уст проклинаючих гордих
щасливців тих,
Що боги сотворили їх!
Форкіада
Старе це слово, та довічна правда в нім,
Що стид з красою не живуть у приязні,
Не ходять поруч стежкою житейською:
Одне із одним ворогують глибоко,
І де вони удвох собі зустрінуться,
То спинами навзаєм обертаються
І різно кроком поспішним розходяться,
Стид — з тугою, краса — з пихою гордою,
Поки обох не вкриє Орку темрява
Або дочасно старощі не зборкають.
І ви, нахаби, з чужини приплентачі,
Сюди, мов журавлі оті, наринули,
Що з хриплим і пронизливим курлюканням
Над головами пролітають хмарою,
Аж треба вгору глянуть подорожньому, —
І знов вони своїм шляхом потягнуться,
А він — своїм; і з вами так же станеться…
Хто ж ви такі, що тут, в царській хоромині,
Буяєте менадами сп’янілими?
Хто ж ви такі, що на поштиву ключницю,
Мов собачня на місяця, розгавкались?
Гадаєте, не знаю, що за цяці ви?
В воєнний час і зроджені, і зрощені,
Лакомствами розпущені й розбещені,
І вояків, і громадян спокусниці!
Поглянуть — чисто сарана ненаситна,
Що ниви нам родючі поспіль нівечить,
Чужих трудів ледачії розхвійниці,
Добробуту ганебнії нищительки,
Товар обмінний, капосні запроданки!
Гелена
Хто лає слуг у паниній присутності —
Привласнює собі права господарки,
Бо їй одній хвалить годиться хвальнеє,
І їй одній карати за переступи.
А я своєю челяддю вдоволена;
Вони мені служили щиро й віддано,
І в Трої ще — і в цілій, і в зруйнованій, —
І в злигоднях непевних мореплавання,
Де часто й густо всяк за себе дбає лиш.
І тут од них добра я сподіваюся;
Не в тім річ, хто слуга, а в тім, як служить він.
Тож замовчи і більше не визвірюйся;
Коли ти досі лад вела у палаці
Замість хазяйки — честь за те й хвала тобі;
Тепер прийшла хазяйка — уступися їй,
Бо замість дяки кари ще здобудешся!
Форкіада
Так, має право челяді погрожувать
Царська жона, ясна домодержавиця,
Що довгі роки мудро в домі правила.
Тепер, коли сюди ти, знову визнана,
Вступаєш господинею й царицею, —
Прийми до рук давно забуті поводи,
Всьому добру і всім нам будь володарка.
Але благаю, захисти стару мене
Від ледащиць, що, мов гуски, ґелґочучи,
Круг тебе в’ються, гарная лебедонько!
Панталіда
Яка гидка проти краси бридота ця!
Форкіада
Який дурний цей нетям проти розуму!
Далі хоретиди виходять із хору, відмовляючи поодинці.
Перша хоретида
Напевне, ти Ереба й ночі виплодок.
Форкіада
Ти Скіллі ніби-то сестра питимая.
Друга хоретида
Увесь твій рід — потвори та страховища.
Форкіада
Іди до Орку! Там уся рідня твоя!
Третя хоретида
Та й ті, що там живуть, молодші всі, як ти.
Форкіада
Іди підсуньсь до древнього Тірезія!
Четверта хоретида
Тобі за внучку мамка Оріонова.
Форкіада
Тебе кормили Гарпії з помийниці.
П’ята хоретида
А ти вже, худорба, чим ти годуєшся?
Форкіада
Та вже ж не кров’ю, що до неї ласа ти!
Шоста хоретида
Сама трупиця, трупами ти ласуєш.
Форкіада
У тебе й зуби в пельці мов вампірячі.
Панталіда
Скажу я, хто ти, щоб тобі заціпило!
Форкіада
Скажи, хто ти, і загадка розгадана.
Гелена
Не з гнівом, а із сумом я втишаю вас —
Забороняю навісні пересвари!
Володарю немає шкідливішого
Над розбрат і незлагоду між челяддю:
Тоді його накази не вертаються
Луною виконання незабарного, —
Буяють скрізь свавільники розгукані,
І він даремно лає їх, розгублений.
Та це не все ще: сварами та чварами
Ви лиховісних викликали привидів;
Вони мене обстали, ніби в Орку я,
А не до краю рідного вернулася.
Чи це мара, чи спогади минулого?
Чи я була, чи є, чи буду жахом тим,
Руїнницею міст, маною, маревом?
Тремтять дівчата, а тобі все байдуже,
Промов, стара, слова свої розважливі!
Форкіада
Хто довгих літ всіляке щастя згадує,
За сон тому богів найвищі милості.
Ти ж, долею прещасною впосажена,
В житті стрічала лиш коханців пристрасних,
Готових на які завгодно подвиги.
Тезей тебе запраг, тебе, дитину ще,
Сам гарний, дужий, рівня Геркулесові.
Гелена
Узяв мене, десятилітню сарноньку.
Сховав мене в Афідні-місті, в Аттиці.
Форкіада
Коли ж тебе звільнили Кастор з Поллуксом,
Геройства цвіт найкращий за тобою вивсь.
Гелена
Та підійшов під ласку перш, признаюся,
Патрокл одважний, побратим Ахіллові.
Форкіада
Тебе ж оддав твій батько Менелаєві,
Що був і морехід, і домолюб разом.
Гелена
Віддав йому дочку, а з нею й царство все,
І Герміона в шлюбі тім родилася.
Форкіада
А як пішов він в бій за крітську спадщину,
Прекрасний гість явивсь тобі, самітниці.
Гелена
Нащо ти згадуєш напіввдівство моє
І лихо, що мені потому скоїлось?
Форкіада
Бо в тій війні і я, критянка вільная,
У бранку обернулась, у невільницю.
Гелена
Шафаркою тебе він враз поставив тут,
Звіряючи на тебе все майно своє.
Форкіада
А ти його покинула і в Трої десь
Кохання насолодами впивалася.
Гелена
Не говори про насолоди! Безліч бо
Мені упало злигоднів на голову!
Форкіада
Ще славлять, ніби двійником являлась ти —
Тебе і в Трої, і в Єгипті бачили.
Гелена
Облиш химерні вигадки та вимисли,
Бо хто я є, уже й сама не тямлю я.
Форкіада
А ще говорять, що до тебе з Гадесу
Ахілл літав любовним перелесником,
Бо й за життя без долі був закоханий.
Гелена
Як тінь із його тінню я єдналася, —
То був лиш сон, те і слова потверджують:
Тепер уже й сама я тінню нидію.
(Омліває, падає на руки півхору).
Хор
Змовкни, змовкни,
Зловіснице, злорічнице ти!
Із пащеки однозубої,
Із гирла жахного
Тільки лихе можна почуть.
Бо та злоба, що вдає з себе добрість,
Вовче нутро під овечим руном
Більше лякають мене, як трьох —
головий той Цербер.
Ми тривожно слухаєм:
Чом? Як? Відки те взялось —
Тая лютість,
Що в потворі таїться десь?
Замість утішних, привітних, лагідних
Слів, що навіяли б нам забуття,
Ти із минулого згадуєш
Більше про нещастя,
Блиск теперішнього тим
Ти отьмарюєш разом
І в майбутнім
Світло надії криєш ясне.
Змовкни, змовкни!
Щоб душа із цариці
Геть не вилинула,
Щоб осталась надовго
В найпрекраснішім тілі,
Що понад нього в світі нема.
Гелена опритомніла і знову стає серед хору.
Форкіада
Із-за хмари, із-за тучі вийди, сонце золоте!
І сповите ти ясніло, а тепер — гори, палай!
Глянь ласкаво, як навколо розцвітає любо світ!
Хоч і звуть мене бридкою, я прекрасне визнаю.
Гелена
Хилитаючись виходжу я зі млосної імли;
І радніша б відпочити, бо вже втома всю змага,
Та годиться нам, царицям, як і людям взагалі,
Бадьоритись, не коритись несподіваній біді.
Форкіада
Нині встала перед нами ти у величі краси;
В тебе в зорі — повеління; що велиш нам? Говори!
Гелена
Що ви згаяли у сварці, надолужте нині враз!
Все зготуйте для офіри, як загадано царем!
Форкіада
Все готове вже в хоромі: триніг, чаші, гострий ніж,
Чим кропити, чим кадити — тільки жертву укажи.
Гелена
Не назвав і цар офіри.
Форкіада
Не назвав? О горе нам!
Гелена
Що за горе прочуваєш?
Форкіада
О царице! Жертва — ти!
Гелена
Я?
Форкіада
І решта.
Хор
Горе й лихо!
Форкіада
Ти поляжеш під ножем.
Гелена
Це жахливо! Чуло серце!
Форкіада
Неминучий той кінець.
Хор
Ах! А ми? Що з нами буде?
