Дія четверта
Верхогір’я
Стрімчасті шпилі. До них надпливає хмара і спускається на виступі скелі, з неї виходить Фауст.
Фауст
Вбачаючи внизу пустельні урвища,
Ступаю я на верхогір’я бережно,
Пустивши хмару-птицю, що так лагідно
Несла мене широкими просторами.
Вона від мене звільна відділяється
І на схід сонця лине в даль, клубочучись,
За нею вслід мій зір біжить захоплено.
Пливе вона, хвилюється, міняється,
Формується, стає чудовим видивом:
На сонячній перині спочиваючи,
Жона якась ввижається божественна;
Юнона то, чи Леда, чи Гелена там
Чарує око вродою величною?
Ой леле! Образ тане, розпливається,
Зливається з верхів’ями далекими,
Великий смисл минущих днів нагадує.
А вколо мене віє світле марево,
Леліє, прохолодою голублячи,
І легко, й плавно вгору підіймається
І там стає новим знадливим образом
Великого, святого блага юності…
Скарби мойого серця прокидаються,
Любов Аврори згадую окрилено
І перший милий погляд, ледве вловлений,
Що згодом засліпив усіх клейнодів блиск,
Душевною красою любо сяючи,
Видіння те в ефір ясний здіймається
Й несе з собою краще все, що є в мені.
На гору ступає чобіт-скорохід, за ним другий. Із них зіходить Мефістофель. Чоботи крокують далі.
Мефістофель
Оце махнули те, що треба!
Але скажи, навіщо ти
Якраз сюди спустився з неба,
В ці звори, повні жахоти?
Я добре знаю урвище це скельне —
Було тут спервовіку дно пекельне.
Фауст
Тобі казок ніколи не бракує,
Але мені безглуздя не смакує.
Мефістофель
(поважно)
Коли Господь — за віщо, не питай —
Нас вигнав з неба в глиб, у земні надра,
Де, з центру розогнівши, з краю в край
Розбурхано палає вічна ватра, —
Жилося нам не дуже зручно, звісно:
І гаряче, і боляче, і тісно.
Давай чорти тут кашлять, дмухать, хукать,
Хропти, сопти, з усеї сили пукать,
Аж сіркою все пекло засмерділо;
Ото був газ! Несосвітенне діло!
З усіх усюдів так і напира, —
Потріскалась гладка земна кора,
Все обернулось догори ногами,
Спід верхом став, горами стали ями.
Так деякі учені — круть і верть —
В теоріях все ставлять шкереберть.
Як ми звільнились з темного затвору
І вирвались на свіжий дух, нагору —
Все це була велика таїна,
Пізніш людям відкрилася вона.(Ефес. 6, 12)
Фауст
Вдивляючись в громаду гір німу,
Я не питаю: звідки? і чому?
Природа, що сама себе створила,
І землю всім, що є на ній, укрила,
Звела шпилі і вирила яри,
Поставила тут гору до гори,
Там пагорби, вже лагідніші схили,
А там долини тихі їх змінили…
Радіє мати всім — і все то те
Без вибухів собі росте й цвіте.
Мефістофель
Куди ж тобі! Усе тут ясно вам!
Мене не вчи, я був при тому сам.
Я бачив сам той полох і той колот,
Коли вогонь з безодні плив, як плав,
Коли Молоха невловимий молот,
Куючи гори, скелі роздробляв.
Ще й досі видно всюди каменюки,
А поспитай — хто кинув їх туди?
Хоч як учені бралися на штуки,
Але, на стид і сором для науки,
Не довели нічого їх труди.
І тільки прості темні люди
Збагнули істину давно;
Ті твердо знають: все це чудо,
І чортом зроблене воно.
Покаже всякий вам скиталець
Тут чортів міст і чортів палець.
Фауст
Цікаво справді нам постерегти,
Як на природу дивляться чорти.
Мефістофель
А як би ми на неї ще дивились?
Тут головне, що ми їй прислужились.
Чорти — народ, на все велике здібний,
їм скрізь давай розгардіяш подібний.
Але невже на обширі земному
Ти не знайшов принадності ні в чому?
Відкрили ж бо тобі оці висоти
“Земні царства і їхні всі пишноти”. (Матв. 4)
Але тебе нелегко вдовольнить,
Либонь, тобі нічого й не кортить?
Фауст
О, маю я велику мрію!
Вгадай, яку.
Мефістофель
Та це я вмію.
Побудувать собі столицю,
Міщанам клітку-годівницю;
Тісні в ній вулички й домки,
Базар, капуста, буряки,
Різниці й ятки, сало й м’ясо,
Де мухи в’ються роєм ласо,
І скрізь по городу всі дні
Багато смороду й крутні.
Там площі й вулиці широкі,
Будинки пишні та високі,
А там, де брама запада, —
За слободою слобода…
Поглянуть любо: скрізь коляси,
І пішоходи, й тарантаси,
Гармидер, галас, метушня,
Кишать людці, як комашня;
А ти покажешся між ними,
І натовп криками гучними
Тебе захоплено віта.
Фауст
Е, ні, то витівка пуста!
Годуй народ, учи, виховуй,
Держи його в теплі, в добрі,
На дяку все ж не розраховуй;
Ледь що — бунтар на бунтарі.
Мефістофель
А потім би, препишний і розкішний,
Побудував собі дворець потішний;
Серед полів, лугів, горбів
Я б сад небачений розбив,
А в ньому бархатні альтани,
Прехитро вряджені фонтани,
Алеї тіняві прямі
І гроти в лагідній півтьмі.
Між скель криштальні водоспади,
Перлисто-піняві каскади…
У затишку там не один домок
Ховав би найпрекрасніших жінок;
Я б насолоджувався грою
То із одною, то з другою,
Не знаю, як кому — мені
Жінки любіш у множині.
Фауст
Модерна гидь, Сарданапале!
Мефістофель
Та хто ж їх може осягти,
Твої величні ідеали?
Чи не на місяць часом ти
Тепер скеруєш літ зухвалий?
Фауст
Ізнов не те! І на землі
Для діл великих місця стане,
Звершиться диво несказанне;
Чи в мене сили замалі?
Мефістофель
То слави ти бажаєш нині…
Недарма був при героїні!
Фауст
Я влади прагну, володінь.
Діла — це суть, а слава — тінь.
Мефістофель
І все ж — де візьмуться піїти
Твої діла вікам явити
І дуром в інших дур живити.
Фауст
Де знать тобі, ницак лихий,
Чого бажає дух людський?
Не зрозуміть тобі ні в вік,
До чого прагне чоловік.
Мефістофель
Гаразд, як хочеш, так і буде!
Одкрий мені свої причуди!
Фауст
Дивився я на море неозоре,
Що ненастанним виром вирувало,
Розгойдувало круто хвилі-гори
І плоский берег рвійно штурмувало.
Тоді мене досада узяла,
Бо вільний дух, що цінить всі права,
Обурюється щиро проти зла,
Не терплячи сваволі торжества.
Гадав я перш — то просто гра випадку;
Дивлюсь — вода назуспіт геть пішла,
Покинувши все те, що здобула;
А прийде час, то почина з початку.
Мефістофель
(до глядачів)
Подумаєш — велика новина!
Наш брат це сотні тисяч років зна.
Фауст
(провадить запально далі)
Отак вода, безплідна, як безвіддя,
На береги поширює непліддя,
Здіймає хвилю раз у раз страшну
Й затоплює пустельну мілину;
Пограються вали ті шаленисті
І йдуть назад без жодної користі.
До розпачу доводить розум мій
Безцільна сила яросних стихій…
І рветься вже туди мій дух крилатий:
От з чим боротись, от що подолати!
І це можливо! Хай хоч як буя
Свавільна й дика водна течія,
А є й на неї греблі та загати:
Найменший горбик мусить оббігати,
В найменшу ямку мусить уступать…
Отож і став я думать і гадать,
Як осягти рідкої насолоди,
Як одвести від узбережжя води,
Як побороти непокірний вир
І звузити вологи тої шир.
Обміркував я зріло це завдання,
Ти ж поможи здійснить моє жадання.
Праворуч, позаду глядачів, здалека чути звуки барабанів і військової музики.
Мефістофель
Це річ легка! Ти чуєш, що за гам?
Фауст
Ізнов війна! Це прикро мудрецям.
Мефістофель
Війна чи мир — розумним треба бути
І все собі на вжиток повернути.
Хто скористав нагоду — той і прав;
Сприяє доля — Фаусте, не проґав!
Фауст
Ти загадки мудровані облиш,
Висловлюйся простіше і ясніш.
Мефістофель
Дізнався я, як був іще в дорозі,
Що добрий цісар нині у тривозі…
Його колись удвох ми веселили,
Йому скарбів облудних уділили,
І він гадав — його ввесь світ.
Він трон обняв за юних літ
І з того виснував фальшиво,
Що нібито цілком можливо
Великим царством правувать
І водночас розкошувать.
Фауст
Яка помилка! Хто тримає владу,
її саму хай має за відраду,
Хай у собі високий дух плека,
Що не збагне ані душа людська;
Наближчим тільки задум свій з’ясує, —
Звершилося, і цілий світ дивує.
Так буде він найвищий над всіма,
Розкошування ж гідність одніма.
Мефістофель
Розкошував незгірше цісар наш!
А в царстві тут постав розгардіяш;
Старе й мале бунтує; свари, чвари,
Гризня, різня, грабунки і пожари,
Міста повстали на міста,
А на дворянство чернь проста,
В мирян з попами ворожнеча,
Усюди розбрат, колотнеча,
Розбій, убивство, бешкет у церквах,
Купці й мандрівці гинуть по шляхах.
Усяке тут за зброю узялося,
Бо жить — бороться… Так воно і йшлося.
Фауст
Ішлось, кульгало, падало, вставало,
Аж поки врешті покотом упало.
Мефістофель
Нікого перше не вражав цей стан,
Бо кожен думав: сам собі я пан.
Найменші й ті поводились зухвало,
І от найкращим тут терпцю не стало.
Розумні встали й кажуть: “Де та власть,
Що нам життя спокійне, мирне дасть?”
Не може цісар чи не хоче того,
То оберімо іншого якого,
Нехай сваволю усмирить
І буде нами володіть,
Спокою гледючи святого!
Фауст
Попівщина!
Мефістофель
Попи й зробили це,
Щоб убезпечить повне черевце;
Вони поспільство сколотили
І ворохобню освятили.
От цісар той, наш приятель старий,
Іде сюди чи не в останній бій.
Фауст
А жаль його: він добрий був і щирий.
Мефістофель
Покіль живий, не трать у щастя віри.
Ходім сердегу визволим з біди,
Врятуймо раз, а може, й назавжди;
Хтозна, що в небі зорі написали?
Всміхнеться доля — знайдуться й васали.
Виходять на середгір’я і оглядають військо, розташоване в долині. Знизу чути барабанний бій і військову музику.
Позицію обрали дуже вдало;
Щоб виграть бій, за нами діло стало.
Фауст
Якого тут чекать добра?
Це все мана, це все мара.
Мефістофель
Перемагає завше вмілий!
Не забувай великих цілей
І ні на що не потурай.
Як цісарю на поміч станеш,
У вічну державу дістанеш
Безмежний прибережний край.
Фауст
Ти діяв скрізь — і тут подій,
Візьмись на штуки й виграй бій.
Мефістофель
Тепер тобі можливість дам:
Цим разом ти командуй сам.
Фауст
Висока честь, хоч і для кого,
Командувать, не тямлячи нічого.
Мефістофель
Як генеральний штаб працює,
Фельдмаршал втоми не відчує.
Давно я ждав великих справ,
Військову раду сформував
Я з сил гірських заздалегідь;
Тепер їх знай у хід пустить.
Фауст
Я бачу онде збройний стан.
Чи ти підняв усіх горян?
Мефістофель
Ні, квінтесенцію саму,
Як Пітер Сквінс, я з них візьму.
Увіходять Троє Дужих. (Сам. II, 23, 
Мефістофель
Дивись, ідуть мої герої;
Вони, як бачиш, різних літ,
У різнім одязі і зброї,
Та всі воюють так як слід.
(До глядачів).
В наш час скорили всі смаки
Лицарські панцири і лати;
Алегоричні вояки
Напевне будуть успіх мати.
Рубай
(молодий, легко озброєний, строкато вбраний)
Хто йде на мене — смільчака,
Одним ударом перекину,
А боягуза, що втіка,
Однак піймаю за чуприну.
Хапай
(середніх літ, добре озброєний, багато вбраний)
Та бійка — байка, ні до чого,
Даремний перевід часу.
Бери, хапай, що тільки мога,
В цім бачу я життя красу.
Тримай
(старий, важко озброєний, просто вбраний)
І в тому теж пуття немає,
Добро не знать куди спливає,
Коли не вмієш берегти.
Брать добре, а тримати краще;
Я не пушу напризволяще,
Чого вдалося осягти.
Всі сходять у долину.
