Дія п’ята
Відкрита місцевість
Мандрівник
Ось він, тінявий, привітний
Холодок од лип старих…
По мандрівці довголітній
Знов потрапив я до них!
Ось хатина та гостинна,
Що скитальця прийняла,
Як його на цю містину
Вергла з моря хвиля зла.
Де ж господар, господиня,
Люди щирі, помічні?
Чи ж моє благословіння
їм продовжує ще дні?
Чи ж у всьому мають вдачу,
Чи живуть в теплі, в добрі?
Чи побачу, чи віддячу?
Вже й тоді були старі…
Бавкіда
(древня бабуся)
Тихше, тихше, гостю милий!
Цить! Дідуня не збуди!
Довгий сон старому сили
На короткі дасть труди!
Мандрівник
Ой, це ж ти, бабусю люба,
Що з дружиною колись
Вдвох мене од смерті-згуби
Рятувати піднялись!..
Ти, Бавкідо, одходила
Потопельника тоді…
Увіходить дід.
Філемон! Ти скарб мій сміло
Видер з пащі злій воді!
Вздрів ваш вогник я в тумані,
Вчув ваш дзвоник крізь борвій…
Вам завдячую, кохані,
Тільки вам, рятунок свій.
Хай же ще раз подивлюся
Я на хвиль морських розмай;
Поклонюся, помолюся —
Серце повне через край!
(Іде вперед по дюні).
Філемон
(до Бавкіди)
Приготуй вечерю живо;
Подаси в садочок нам…
Він же хай дивує диву,
Хай чудує чудесам.
(Стоячи побіч подорожнього).
Подивися: там, де хвилі
Грізно били з краю в край,
Там сади вже посадили,
Нарядили справжній рай.
Не під силу вже старому
Рятівниче ремесло…
Але що мені по тому —
Море далі одійшло.
Пан умілий, челядь сміла
Рили рів, гатили гать;
Де царила моря сила,
Стали люди панувать.
Глянь — навкруг сади, городи,
Ниви, села, хутори…
Та ходімо до господи,
Сонце вже надвечори.
Мерехтливо мріє далеч —
То вітрила майорять,
Поспішають в гавань на ніч,
Як пташки в гніздо летять.
Море синьою стягою
Ледве мріється здаля,
Де не глянь, перед тобою
Скрізь видніється жилля.
В садку
При вечері утрьох.
Бавкіда
(до мандрівника)
Чом сидиш, мовчиш думливо?
Чом нічого не їси?
Філемон
Хоче знати він про диво,
Ти ж йому розповіси?
Бавкіда
Диво дивне, що й казати,
Я не стямлюся й сама,
Та якесь химерувате —
Знать, добра у нім нема.
Філемон
Ні ж бо! Цісар в займанщину
Берег цей оддав йому,
І герольд на всю країну
Просурмив про це в сурму.
Де взялись на узбережжі
Зразу шатра, курені,
Далі замок, мури, вежі
І сади кругом рясні.
Бавкіда
Вдень, бувало, дарма праця,
Як ті люди не пихтять;
А вночі вогні іскряться,
Вранці глянь — готова гать!
Жертв упало тут немало,
Ніччю — крики, зойки, шквал…
Море полум’ям хитало…
Вранці глянь — готов канал.
Ох, безбожник він, завида,
Вже й на наше зазіха…
Од непевного сусіда
Недалеко до гріха.
Філемон
Він же нас до себе кличе:
Скільки хоч землі бери!
Бавкіда
Бійся моря, чоловіче,
І не кидайся гори!
Філемон
Ну, ходімо до каплиці,
Поки захід не погас,
Подзвонити, помолиться —
Бог старий не зрадить нас!
Палац
Просторий розкішний сад, широкий, рівно виведений канал.
Фауст, старий, аж древній, ходить, думає.
Баштовий Лінкей
(в рупор)
Сідає сонце; до причалу
Човнів несеться батова:
Останнім жваво до каналу
Байдак великий заплива.
Не гнуться щогли в нім добротні,
Грайливо мають прапорці,
На нім досвідчені й зальотні
Щасливо маються плавці.
На дюні дзвонить дзвін.
Фауст
(жахається)
Проклятий дзвін! Він невлічимо,
Мов зрадний стріл, у серце б’є!
Усе моє перед очима,
А за плечима б то чиє?
Бринить у нім злорадність хижа,
Що всякій владі межі є:
Отой липняк, та вбога хижа,
Та церківця — то не моє…
Радніший я туди податься,
Та грізно тінь чужа встає;
То сіль в очу, то скабка в п’ятці,
Що всі відрадощі псує!
Баштовий
(як вище)
З вечірнім вітром прудко як
Летить процвітаний байдак,
Хоч наладований з верхом
Всіляким скарбом і добром!
Процвітаний байдак, наладований ущерть чужоземними виробами.
Мефістофель, Троє Дужих.
Хор
Вернули ми,
Та ще й з добром…
Вельможний пане,
Б’єм чолом!
(Виходять на берег, вивантажують добро).
Мефістофель
Вернули ми не порожнем
І похвали од пана ждем.
Ми звідси два судна взяли —
Сюди аж двадцять привели.
Що нам доводилось долать,
Нехай посвідчить наша кладь.
На вольнім морі — вольний дух,
Гляди навкруг, не будь лінюх!
Бери, не гребуй, все одно,
Чи рибу вгледиш, чи судно!
Вдалося третє підчепить —
Четверте легше захопить,
А п’яте й одсічі не дасть —
У кого сила, в того власть!
Важливо — що, байдуже — як…
У мореплавстві я мастак:
Війна, торгівля і розбій —
Одно сукно, троякий крій.
Троє Дужих
Хвали нема!
Нема хвали!
Немов сміття
Ми привезли.
Чогось нахмурив
Пан лице:
Не до душі
Йому все це.
Мефістофель
Ніхто платні
Більш не чекай!
Уже ж ви всі
Взяли свій пай.
Троє
Та то бридня!
Попросим — дасть.
Усім належить
Рівна часть.
Мефістофель
Знесіть спочатку
В погреби
Усі коштовнії
Скарби.
Огляне він
Усе пильніш
І порахує
Все точніш —
Не пожалкує
Він і сам,
Дасть учту пишну
Морякам.
Я завтра всяких птиць побачу,
Усіх обмислю, всім оддячу.
Вантаж відносять.
(До Фауста).
Не зсуплюй брів, не хмур чола,
Прекрасно йдуть твої діла.
Усе ти мудрістю скорив
І землю з морем помирив —
Охоче море од землі
Плавкі приймає кораблі.
Тут у палаці ти сидиш
І цілий світ в руках держиш;
Тут, де була лиш гола рінь,
Звели ми перший наш курінь;
Де ми прорили перший рів,
Тепер простір для веслярів…
І землю й море повнить слух
Твоїх трудів, твоїх заслуг.
І нині тут…
Фауст
Прокляте тут!. —
Мені отрута із отрут.
У серце наче колька коле,
Скажу бувалому тобі:
Бодай не знать того ніколи!
І гріх, і сором, далебі!
Коли вже тих старих посяду
І сам осяду між лип’я?
Воно чуже — і світовладу
Від того ніби трачу я.
Коли вже там поставлю вежу
І все побачу, все простежу,
Окину зором широчінь
Трудом набутих володінь,
І подивлюся, як навкруг
Прекрасно творить людський дух,
І ради мудрої додам
На поміч сміливим трудам.
Отак-то муки перенось,
Коли в багатстві брак чогось.
І дзвону гук, і запах лип —
Мені мов церква, цвинтар, гріб…
Невже всесильну волю тут
Оцей пісок заб’є до пут?
О, як те збути, як забути?
Почую дзвін — я лютий, лютий!
Мефістофель
Так, через прикрощі оті
Смаку не чуєш у житті.
Огидний, що й казать, той дзвін,
Шляхетне вухо ріже він.
Отой ненавидний бов-лив
Все небо жовчю мов залив
І від хрестин до похорон
Тобі ясує свій закон,
Немовбито між “бов” і “лив”
Ти і не жив, а тільки снив.
Фауст
Непослушенство й перекір
Мені струїли владу й мир;
Тут увірветься під кінець
І справедливості терпець.
Мефістофель
Чого ж тобі на них дивиться?
Вели сюди переселиться!
Фауст
Жени їх звідти, хай їм грець!
І тут їм добре буде житься —
Я дам прегарний хуторець.
Мефістофель
Та ми їх миттю переселим
І схаменутись не дамо,
І в новім селищі веселім
Старе забудеться само.
(Свиснув).
Приходять Троє Дужих.
Ходімо виконать наказ,
А завтра буде свято в нас!
Троє
Сьогодні пан не був ласкав,
Коли б хоч завтра бенкет дав.
Мефістофель
(до глядачів)
Ну що ж, не перший цей дідок:
І в Навуфея був садок. (Царств. І, 21)
Глупа ніч
Лінкей-баштовий
(співає, чатуючи)
Стою я на вежі
Немало вже літ,
В прекраснім безмежжі
Я бачу весь світ.
Поля неозорі,
І темні ліси,
І місяць, і зорі —
Все повне краси.
Скрізь вічні оздоби,
Скрізь вічне буття,
А в нім до вподоби
І власне життя.
Чи світле, чи хмарне
Було воно там,
Здавалося гарне
Щасливим очам.
Пауза.
Ні, не лиш одне щасливе
Бачить випало мені:
Щось зловісне, щось страшливе
Піднялося вдалині,
Загорілось, заіскрилось
Поміж віття темних лип,
Ще й од вітру розгнітилось —
Розлилося вшир і вглиб.
То палає хата вбога,
Мохувата, вогка стріха;
А впинить огню незмога,
Де рятунку взять од лиха?
Вам, стареньким, дітись ніде;
Як же ви не впильнували?
Весь ваш статок димом піде —
Безголов’я небувале!
Підлітають вище й вище
Хвилі полум’я страшного…
Чи старенькі там живі ще,
Чи втекли із пекла того?
Ось вогні прудкі, стрілисті
Геть розбіглись в гіллі, в листі;
Віти миттю зайнялися,
Вниз посипались, хрусткі…
Ой, нащо мені далися
Очі надто аж зіркі!
З хряском валиться каплиця,
Бо ж на неї все летить…
Вище полум’я зміїться —
Аж до самих верховіть.
Багрянисто палахкоче
Все стовбур’я наголо…
Довга пауза. Спів.
Що голубило тут очі,
Те навіки загуло.
Фауст
(на балконі проти дюни)
То хто там тужить, хто там плаче?
Лінкей виспівує печаль.
Я діяв надто нетерпляче —
Уже бере й самого жаль.
Ну що ж, нехай лип’я згорить те,
Візьметься попелом нехай —
Поставлю башту там і звідти
Дивитись буду у безкрай.
Побачу я нову оселю,
А в ній бабусю і дідка,
Що тихо, раді та веселі,
Там доживатимуть віка.
Мефістофель і Троє Дужих
(внизу)
Прибігли ми у повну ристь,
Пробач! Несем неладну вість.
Ми в двері стук, ми в двері грюк —
Вони защепнуті на крюк;
Один потряс, другий натис —
Вони зірвалися з завіс.
Ми кричимо, ми грозимо,
А впертим ради не дамо —
Такі вдалися вже, мабуть,
Нікого й вухом не ведуть.
Тоді ми годі тих дурниць —
Давай тягти їх силоміць;
Старі, що кпили із недуг,
Із ляку визівнули дух…
Іще у них чужий там був,
Поліз у бійку — смерть добув.
Та поки билось і сіклось,
Жар на солому впав якось,
І запалало все кругом,
Горить костром тим трупам трьом.
Фауст
Чи ви ж моїх не чули слів?
Не ґвалту я — міньби хотів.
Кляну я ваш кривавий чин!
Діліть між себе той проклін.
Хор
Старі слова ізнов збулись:
Перед насильником хились!
Коли ж устав із ним на бій,
Майна й життя вже не жалій.
(Виходять).
Фауст
(на балконі)
На небі змеркло сяйво зір,
Вогонь притих, як ситий звір —
Війнуло вітерцем нічним,
Я чую смалятину й дим —
Непевний вчинок цей спішний!
Та що за привид там страшний?
Опівнічна доба
Виступають чотири сиві жінки.
Перша
Мене звуть Тіснота.
Друга
Мене звуть Нужда.
Третя
Мене звуть Турбота.
Четверта
Мене звуть Біда.
Троє
Тут замкнуті двері — нам ходу нема,
Живе тут багатий — він нас не прийма.
Біда
Я тінню тут стану.
Тіснота
Я димом піду.
Нужда
Пестій і не гляне на мене бліду.
Турбота
Сестриці, сюди вам не вільно ввійти,
Та може Турбота і в щілку вповзти.
(Турбота щезає).
Тіснота
Ходімо вже, сестри мої хмурозорі!
Біда
Іде за тобою, як завше, Біда.
Нужда
Од вас не одстане ніколи Нужда.
Утрьох
Насунули хмари, не жевріють зорі,
І стайна з простору, де темріє смерк,
Злітає сувора сестра наша — Смерть.
Фауст
(у палаці)
Учотирьох прийшли, а втрьох пішли;
Якусь чудну, непевну річ вели…
“Біда”, “нужда”, щось ніби “смерк”,
І знов зловісна рима “смерть”.
Глухий той звук страшну віщує долю…
І досі я не виборовсь на волю.
Коли б зумів я магію прогнать,
Забуть химери чарів і заклять
І сам на сам бороть природи гарт —
Людиною б і справді бути варт.
Таким я й був, поки тих чар не знав,
Поки себе і світу не прокляв.
Тепер тих чар в повітрі аж кишить,
Не знаю вже, де дітись од привидь.
Чи сяє день, поману женучи, —
Мара мене обмарює вночі;
Чи весело додому з поля йду —
Закряче крук, закряче на біду…
Оплутує кругом нас забобон:
То примха десь, то знамення, то сон,
I моторош нам душу обійма.
Щось рипнуло — й нікого мов нема.
(Здригнувся).
Чи тут хто є?
Турбота
Та є, тобі ж чутно!
Фауст
А хто ти, хто?
Турбота
Хіба не все одно?
Фауст
Геть звідси!
Турбота
Ні, я втрапила сюди.
Фауст
(спершу гнівний, потім впинив серце, тихо)
Не заклинай, не накликай біди!
Турбота
Хай нечутна я для вуха,
Та душа мій голос слуха;
В різних постатях встає
Грізне марище моє.
В полі, в морі, завше, всюди
Серцем чують мене люди,
Не шукаючи, знайдуть,
Улещаючи, кленуть.
Чи ти Турботи вік не знав?
Фауст
Я все життя не йшов, а гнав
І брав з нальоту кожну насолоду,
Кидав, що стало не в догоду,
А що пручалося, пускав,
Я лиш жадав, задовольняв жаду,
І знов бажав, і так, мов у чаду,
По світу мчав бурхливо і бентежно;
Тепер іду розважно, обережно.
Доволі вже спізнав я земний круг,
Шкода мені потойбіч зносить дух.
Безумний той, хто в мріях непотрібних
За хмарами шука собі подібних!
Тут твердо стій і пильний зір одкрий;
Допитливим і цей світ не німий.
Навіщо нам до вічності ширяти!
Що знаємо, рукою можна взяти.
Отак мудрець ітиме у житті,
І не зіб’є мара його з путі;
У русі тім йому розкоші й болі,
Й на хвилю він не стане в задоволі.
Турбота
Під моїм страшливим гнітом
Хто б не був, той нудить світом,
Той не бачить за пітьмою
Навіть сонця над собою;
Хоч, дивиться, притаманний —
Дух охмарюють тумани;
Хоч скарбами володіє —
Користати з них не вміє;
В щасті, в горі він страждає,
У достатку голодає;
Всім утіхам і скорботам
Безпорадно каже: “Потім”,
Завше завтрашнього жде він
І в сьогоднішнім не певен.
Фауст
Облиш, улізлива змія,
Ті нісенітниці торочить!
Геть, геть! Літанія твоя
І мудреця, нівроку, обморочить.
Турбота
Він не знає, що робити,
На яку йому ступити:
Пройде трохи по дорозі
І заточиться в знемозі;
В твань улипши, йде все глибше,
Не надіється на ліпше,
І собі, й другим немилий,
Ніби й сильний, а безсилий;
І без віри, й без відчаю
Не живе, а одживає.
Ті вагання, ті змагання,
Бунтування й підлягання,
Підіймання і зривання,
Напівсон, напівчування —
Держать його цупко й стекло,
Щоб зіпхнути врешті в пекло.
Фауст
О привиди зловісні! Ви караєте
Наш рід людський мільйонами терзань
І низку днів байдужих обертаєте
У лабіринт нечувзних страждань.
Від демонів нелегко утекти,
На пута їх кріпкі немає ради,
Та ти, Турбото ница, ти
Не діждеш наді мною влади!
Турбота
Щоб з мене більш не насміхавсь ти —
Піду, лишивши прокляття!
Сліпують люди все життя,
Ти ж під кінець осліпни, Фаусте!
(Дмухає на нього).
Фауст
(осліпши)
Навкруг лягає ніч кромішним адом,
Але не згасла розуму зоря;
Ще встигну я здійснить великий задум —
Усе рішає слово владаря.
До праці, люди, шарварком умілим!
Сміливу мисль явіть чудовим ділом!
Намічене нам виконати слід —
Беріть знаряддя, заступи, лопати!
За щирий труд, за щедрий піт
Ждіть неабиякої плати;
Одна душа та рук сто сот
Досягнуть творчості висот!
Просторе дворище перед палацом
Смолоскипи.
Мефістофель
Сюди, сюди! Шкитиль, шкитиль,
Розхитані лемури,
З кісток, в’язок і сухожиль
Латковані понури!
Лемури
(хором)
Зачули ми твій голос лиш —
І вмить сюди примчали;
Либонь, прирізать нам велиш
Ти шмат землі чималий.
Сюди з вимірним ланцюгом
І гострими кілками
На клич прибігли ми бігом,
А нащо? — Не до тями.
Мефістофель
Та тут робота не яка —
Ви тільки власну міру знайте!
Найдовший хай ляга за мертвяка,
А інші — дерн навколо обкопайте,
А потім рийте яму там,
Як рили вже батькам, дідам!
З палати до тісної хати,
Хоч круть, хоч верть, доводиться махати.
Лемури
(копають із глузливими вихилясами)
Я молод був, я жив, любив —
За мед життя здавалось;
Гуляй, душа, без кунтуша! —
Співалось, танцювалось…
Підкралась старість тайкома,
Ціпком мене угріла,
Я, бідний, носом заорав,
Та не куди — в могилу!
Фауст
(виходить із палацу полапки, держачись одвірків)
Яка то втіха — чути брязк лопат!
Юрба, моїм покірна цілям,
Землі дає належний лад,
Виводить перепони хвилям
І морю творить строгу грань.
Мефістофель
(набік)
Шкода, старий, твоїх старань,
Шкода тих насипів і гатей!
Поживок матиме багатий
Нептун із того, чорт морський.
Усе те з вашим муравлищем
Кінець кінцем дотла ми знищим
Союзом пекла і стихій.
Фауст
Пригінчий!
Мефістофель
Я!
Фауст
Ти ж добре дбай,
Бери де хоч робочі руки, —
Вживай принади і принуки,
Плати, лести і підганяй!
Та щоб мені щодня ти говорив,
Наскільки посувається той рів.
Мефістофель
(півголосом)
Що треба буде, все ми зробим,
Та тут не ровом пахне — гробом.
Фауст
Край гір лежить гниле багно,
Весь край струїть грозить воно;
Його ми мусим осушити
І тим наш подвиг довершити.
Мільйонам ми настачим місця тут —
Стихію зборе їх свободний труд.
Простеляться лани широкополі,
Стада рясні заграють на роздоллі,
Круті горби зведе трудящий люд,
Укриє їх узорами споруд —
І заживе в цім краї, як у раї…
Нехай лютують хвиль скажені зграї,
Хай спробують де греблю ту прорвать —
Здолає гурт прорив затамувать.
Служить цій справі заповідній —
Це верх премудрощів земних:
Лиш той життя і волі гідний,
Хто б’ється день у день за них.
Нехай же вік і молоде й старе
Життєві блага з бою тут бере.
Коли б побачив, що стою
З народом вільним в вільному краю,
Тоді гукнув би до хвилини:
Постій, хвилино, гарна ти!
Ніяка вічність не поглине
Мої діла, мої труди!
Провидячи те щасне майбуття,
Вкушаю я найвищу мить життя.
Фауст заточується. Лемури підхоплюють його і кладуть на землю.
Мефістофель
Утіхи, щастя — все йому в ненасить,
Жаги ніколи спрагнений не вгасить;
Бідаха рветься зупинить
Пусту, благу останню мить!
Боровся він зо мною скільки сил,
Та час — за нас: упав старий на діл.
Годинник став…
Хор
Вже став! Мовчить, немов могила.
Стрілки зронив.
Мефістофель
Зронив! Прийшла жадана хвиля.
Хор
Усе пройшло.
Мефістофель
Пройшло! То звук пустий.
Як так пройшло?
Адже ж пройшло — це те ж, що й не було.
Все, що твориться, що існує,
Колись унівець поверну я!
“Пройшло, пройшло!” І що б це означало?
Усе одно, що й зовсім не бувало,
А крутиться все круга — мов і є…
Одвічна пустота — прихилище моє.
