І сталося! І згуки миролюбі
проллялись краєм, що ураз ожив.
Князівську пару, що з’єдналась в шлюбі,
многоголосий привітав наш спів.
І в людській товщі, в справжній цій рахубі
той гомін всі народи разом звів.
І те святкове радісноголосся
“Освяченням мистецтва“ почалося.
Та що це? Чую: опівнічні дзвони
жалобні згуко-сумно попливли.
Не може бути! Друга похорони?
Боги ж до нього приязні були!
І не уникнув смертної запони?
Яка утрата! Ним світи жили!
О, смерть таку несила пережити!
Як плаче світ, то як нам сліз не лити?
Бо він є наш! У приязні та згоді
горнулися до нього гожі дні.
Були його статечності в пригоді
розмови друзів, щедрі й голосні.
Той дух не зупинявся в колоброді
на течії глибокій і ясній
і, вчинками й порадами багатий,
тож як було його не шанувати?
Бо він є наш! І гордим тим словам
було під силу й горе заглушити.
У затишку він міг, віддавшись нам,
по дикій бурі для віків творити.
Міг дух той, завжди відданий вікам,
красі, добру і правді шлях значити,
минаючи байдуже позолоту
буденності, котрої всім достоту.
Тепер квітчають цинії садові
того, хто здавна мову зір пізнав,
чий смисл, живий і вічний, був готовий
віддати тьмяно й ясно без обав.
Його скорявся владі час чудовий —
найбільший скарб, який будь-хто пізнав.
Як найдостойнішого ніч зустріне,
тоді і нас остання міць покине.
Історія, немов ріка весняна,
і добре, й зле — усе в собі несла,
коли всесвітніх полчищ урагани
над світом шаленіли без числа,
шляхетне, добре, нице і погане
у чистоті і правді подала.
Сховався місяць, і жадане знову
з-за гір засяло сонце шарлатове.
Йому здаються лиця червоніші
від шалу юні, що живе повік,
від мужності, що рано чи пізніше
вікам байдужості зупинить лік,
від віри, що, ширяючи в узвишші,
то мужньо рветься, то ступає вбік.
Відтак святе добро на землю зійде,
відтак і день шляхетності надійде.
Він не зневажив, майстер повноцінний,
помостом для видовищ, він явив
людські діяння в дикому кипінні,
в шаленій крутіжі ночей і днів,
дав барви й форми театральній тіні
і возвеличив щедрий труд майстрів,
а квітку наднебесного жадання
він повернув життю для виквітання.
Ви милувались велетня ходою,
безмежним колом вершень і дерзань,
часи і землі з вірою людською
нам радо появив він для читань,
коли між друзів, стомлений бігою,
одужував він, бідний, від страждань,
пізнали ми в ті сумнославні роки,
що він був завжди з нами, світлоокий.
Коли він ошелешеного люду
пекучий крик у віщім слові ніс,
ми не знесли оті тяжкі маруди,
і крик той, знявшись д’горі, там завис.
Мистецтвом вишуканим, без полуди,
він благородні душі ніби стис
і перед повечір’ям, до смеркання
пізнав він чар звитяжного змагання.
Збагнув він рано смисл суворий слова,
причетного до смерті і біди.
Тепер він духом відродився знову,
як знов пойняв нас страх, як завсіди,
і суть його, просвітлена раптово,
засяла звідти, де його сліди.
За що живий він зазнавав наруги,
те смерть і час ввели йому в заслуги.
І кожен дух, що прагнув з ним змагатись,
його не міг не визнати заслуг,
не міг його завзяттям не пройнятись,
не міг не перейти в його округ.
До щонайвищого він міг вознятись,
бо всьому, що нам миле, був він друг.
Воздаймо ж тому, хто і в цю годину
живе життя нежиту половину.
Так залишив він нас, і довгі літа —
аж десять їх — між нами пролягли,
і віща слава, мудрістю повита,
і віще слово землю обійшли,
і суть його, віднині скрізь розлита,
ті промені, що ним самим були,
Тепер в безмежнім сяєві планети
він сяє теж, подібний до комети.
Переклад Василя Стуса
