О гожий дню! Дібров одвічна синь!
Я знову щиросердно вас вітаю.
Хай наді мною пагілля звисає.
Прийміть мене, як друга, в вашу тінь.
І серце окропіть, що тут зазнало втіх
бальзамом повіву і духом крон пахких.
Уже не раз, хоч долі був покірний,
я навертав на схили ці нагірні.
Нехай відслонить верх плескатий твій
Едем кохання й молодих надій.
Заради вас не шкодував я сили,
все дбав, щоб ви росли і зеленіли.
І хай забуду я, що світ і тут
своїх створінь не визволяє з пут.
Чи жито селянин посіє на піску,
ачи капусту садить по рядку,
кайлують рудокопи і руду,
і вугілля по вовчому сліду —
допоможіть — хай юність поверну
і відтепер нове життя почну.
Верніть до мене, дорогі видіння,
забутих рим принадне жебоніння
тут, на безлюдді, загучало знов,
і трунок ллє на душу, бурить кров.
Ялиці вишумовують лапаті,
і любо водам їм у тон спадати.
Сідають хмари, в доли ліг туман,
а ніч і смерк забрали світ у бран.
У темнім лісі тільки мріють зорі.
Чи ж я натраплю стежку, що згубив?
І хто то дивний щось мені говорить
згори, зі скелі, в кілька голосів?
Я поспішав уздріти дивні вежі.
Отак за оленем мисливий стежить.
Який дивочний край зустрів поет?
Хто це справляє тут нічний бенкет?
У хижі, критій хмизом і лапаттям,
вони, здається, всілись круг багаття.
Між стовбурів помітно, як горить
червоний жар і в казанку кипить.
Один жартує, другий геть ступає,
а пляшка їх по черзі звеселяє.
З чим порівняєш гурт оцих гуляк?
Куди й коли він думає рушати?
Для мене це незвично й дивно так!
Чи геть податися? Чи привітати?
Чи це мисливих згуртував Один?
Чи, може, лісові чаклують гноми?
Вогонь загас — не видно і жарин,
страху нагнали тіні невідомі.
Чи це циганський табір? Чи втікач —
король, що приблудив з арденнських хащ?
Чи я, зблудивши, тільки дух Шекспіра
нараз відчув у цих химерних приграх?
Так, так! І непомильний здогад мій —
хіба ж це не той самий рід людський.
У їхнім колі грає все, буяє.
Які ж бо вишукані ті звичаї!
А велет той, що тілом заміцним
отак недбало гнеться — хто він їм?
Він щойно до багаття сів поваги —
моцар правдивий зі старої саги.
Зі смаком люльку смокче він, і дим
надоболоком зводиться рудим.
Він, щиросердий, може всім на втіху
настачити і радості і сміху,
як чужинецьке герготання вмить
із уст його суворо забринить.
А хто той другий, що обперся
до дерева, що на землі лежить?
Гінким і гарним тілом розпростерся,
неначе марить і неначе спить,
та мови гультяїв не пропускає
і подумом кудись ширяє в вись.
Що за одноманітний спів лунає,
мов сфери неба у танку зайшлись.
Здається, щось їм мову перебило,
бо пошепки усі заговорили,
лиш юнака зі сну не розбудили,
він спав, де гори сходяться, як клин,
в спартаченій недбало хижі,
її висвітлював останній вогник хижий
і водоспад ревів — не чув нічого він.
І щось мене тягнуло до провалля,
я їх покинув і подався далі.
Салют тобі, хто здуманий приліг,
чоло поклавши на нічний поріг.
Чом не для тебе ті бучні радіння?
Найтяжчу думу здумати б ти міг!
Вогонь загас, та ти не помічаєш,
про що так тяжко думаєш-гадаєш?
“О не питай. Не можу я притьмом
допитливість чужинця вгамувати,
аби весь час мені мовчати і страждати,
про це остерігаю я добром.
І я тобі не розкажу до діла,
хто й звідки був мене сюди післав,
з чужої чужини мене прибило,
бо друг котрийсь мене зачарував.
Хто ся пізнає? Знаю сам чи ні,
на що я здалий? Та дерзай, хто може.
Що я чиню — лише наступні дні
покажуть — гоже чи негоже.
Чи ж задля люду Прометей не зміг
небесного вогню на діл пролляти,
бо кров його у жилах молодих
могла не згірш за божу струмувати.
Ясний вогонь приніс я на вівтар,
проте не спалахне ясне багаття.
Дарма, що буря розворушить жар —
ні нарікань не буде, ні прокляття.
Немудро волю й мужність я співав,
і волю, й чесність, певних власних прав.
І я пишався в радості. Даремно.
Хоча поваги од людей зажив,
та бог мене умінням обділив,
не дав ні крихти, хоч повівся чемно.
Підніс і пригнітив господь стезю мою.
Я в пеклі — без вини, а винний — у раю.
Лиш тихо говори! Бо цей ховає дах
і радості мої, і мій пекельний страх.
А серце, збившись з власної путі,
заблукане між манівцями долі,
уже й собі не вірить у житті,
ачи за привидами йде поволі.
І хай йому припав природжений талан —
без праці і зусиль він ще йому не пан,
ні слова любого душею він не чує,
і спів його ні бур, ні хвиль не погамує.
Хто гусені, що на гіллі сидить,
розкаже, що їй завтра їсти,
хто лялечку, що на землі лежить,
навчить, як кокон свій прогризти.
Та прийде час — і кокон той спаде,
її крило заграє молоде.
Літами й досвідом учений,
він обере правдивий шлях,
а поки пристрасті шалені
його ведуть по манівцях.
Допитливість у далеч кличе.
І що йому чи нетрі, чи щовби?
Чига на нього лихо при узбіччі,
а муки шарпають собі.
І поривом проваджений надсилу,
він вештає, напнутий, як стріла,
але дорога ця немила,
забравши міць, розради не дала.
Його журби і день не розганяє —
такі нестерпні облягли жалі.
Душею й серцем змучений до краю,
десь спить він на твердій землі.
Тимчасом я відводжу ледве дух
і мовчки до небес здіймаю очі.
Це сон ачи ява? Чи од тяжких притуг
вже мною водять дивні поторочі“.
Видіння, згинь! Спасибі, музи! Днесь
мені ви показали цю стежину,
де тільки слово мов — і край увесь
осяє сонце радісної днини.
Біжать хмарки. І темінь розтає.
І чезнуть тіні! О боги величні!
Мені правдиве сонце світить в вічі,
а всесвіт сили додає.
І видиво жасне в повітрі розплилося,
і вже нове життя для мене почалося.
І я дивлюся, як по довгих мандрах
народ вітчизну вдруге пізнає.
Те, що природа заховала в надрах,
у невсипущій праці дістає.
Спішать до ткацького верстату
допіру спрядені нитки,
а зсукані з коноплі мотузки
несуть баддю в гірничу шахту.
І за безладдям поспішає лад
земних учинків і земних принад.
Цвіли б добром оці гірські відроги,
коли б ти, князю, тільки захотів.
Та, добре знаючи свої спромоги,
ти поробив із люду кріпаків.
Він може ті бажання вдовольнити,
лишаючись холодним, наче лід.
Хто прагне іншим показати слід,
повинен власну волю загубити.
Отож ступай, не знаючи вагань,
не як сівач, що у весняну рань
де бачить, там і сіє — все одно —
терни чи шлях — він розсипа зерно.
Чини розумно! Хай тверда рука
обсіє лан, де вже рілля пухка.
А зійде жито й половіти буде —
тобі на щастя й вам на радість, люди.
Переклад Василя Стуса
