Йде по воду гарна жінка
знакомитого браміна,
що найсправедливим судом
слави пишної зажив.
Так щодня з святої річки
найціннішого напою
зачерпне, хоча не має
ані глека, ні відра.
Та душа така блаженна,
руки ті такі побожні,
що збіжиться плинна хвиля
в кришталеву світлу кулю.
Взявши воду, милим кроком,
щиросерда і щаслива,
чоловікові несе.
Нині, як зоря порання,
йде молитися до Гангу.
Ледь до чистих вод схилилась,
враз відбилася предивна
широчінь понаднебесна,
і повз неї промигнула
найлюбіша із подоб —
постать юнака предивна,
що господь з грудей одвічних,
здавшися на гарну думку,
був створив спередвіків.
Подивлявши те, відчула
збуреними вкрай чуттями
життьовий найглибший поклик
марно ухопити в очі —
то відводить владно погляд,
потім знову навертає.
Геть збентежена, вздовж прірви
прагне йти, щоб зачерпнути
воду кволою рукою.
Де там! Ані зачерпне!
Бо води святої хвиля
мов тікає, даленіє.
Бачить порожнечу виру
й жах безодні біля ступ.
Руки впали, поточилась.
А чи ж це — додому стежка?
Ще пождати? чи тікати?
Спробуй здумай, як ні думки,
ні підмоги, ні порад!
Так іде вона до мужа.
Той зирнув — і в оці вирок.
Збуджений, меча виймає
і на гору смерті тягне,
де злочинство змиє кров.
Чи ж могла не покоритись?
Чи ж могла вину признати,
ані чуючи вини?
Журний, із мечем кривавим,
він додому повертає,
де його зустрінув син.
“Звідки кров ця? Тату, тату!“
— “Грішниці!“ “Ні в якім разі!
На мечі від злої крові
закипає кожна крапля,
ця ж тече, як з свіжих ран.
Мамо, мамо! Вийди з хати!
Батько наш чинив по правді
завжди. Що ж зробив тепер?“
“Замовчи-бо! Це — її кров“. —
“Та ж чия?“ — “А замовчи-но!“ —
“Може, материна кров?
Що ж це сталось? За що кара?
Дай меча! Я вже при зброї.
Жінку — можеш і забити,
але матір мою — зась!
Навіть у вогонь дружина
піде вслід за чоловіком,
за єдину рідну матір
годен син піти на смерть“.
“Стій же, стій, — гукає батько, —
ще є час, лиш хутко-хутко
шию приклади до тіла
і мечем торкнися рани —
і її ти одживиш“.
Сквапно глянув бездиханний:
диво — два жіночих трупи
навхрест. Голови — так само.
Як тут вибереш? О жах!
Мами голову схопив він,
не цілуючи, як мертву,
і до отвору приклавши,
все мечем благословив.
І постава велетенська
тут повстала раптом з мертвих.
Божий, знаний і солодкий,
грізний голос забринів.
“Сину, сину! Що за поспіх!
Он де — материне тіло,
поруч — голова зухвала
переступниці, котрої
суд правдивий не минув.
Ти ж мене уже довіку
до її приставив тіла.
Мудра воля, дикі вчинки
означать мене з богинь.
Дивна ж янгольська подоба
врочить погляд мій красою,
і в душі моїй зайнявся
пломінь дикої жаги.
Він вертатись буде завжди —
то здійматись, то спадати,
то тьмяніти, то ясніти —
як то Брама повелів.
Владним помахом окрилля
світлим ликом, гнучим станом
вседержителя явою,
щоб мене іспитувати,
давши змогу спокуситись,
бо спокуса йде із неба
як богам це до душі
Отже, мушу я, брамінка,
головою бувши в небі,
наче парія, відчути
владу всеземних тяжінь.
Сину, шлю тебе до батька,
втішся! Хай сумна покута
всеждання й нарікання
не тримають вас між пущ.
Крізь усі світи проходьте.
Крізь усі часи рушайте
і найнижчих ознаймуйте:
око Брами вас пасе!
Бо найнижчих він не знає,
бо покорчений тілесно,
журний, зламаний душею,
без поради й допомоги,
парія, брамін — байдуже
тільки погляд здійме в вись —
сто очей там яро сяють,
слухають сто вух уважних —
що сховається від них?
До його я трону злину,
хай погляне він на мене,
хто, пойнятий смертним дрожем,
був спотворений ним дуже,
хай він вік мене жаліє —
вам то буде на добро.
Я ж йому згадаю дружньо,
я ж йому промовлю з люттю
як мені душа зволіє,
груди збурені накажуть,
що я думаю, що чую!
Тільки це вже — таїна“.
Переклад Василя Стуса
