Кохана зрадила мене,
і стали дні мені немилі,
і я побіг туди, де хвилі
студили озеро мутне.
Такий опав мене одчай —
душі не чую. І не шкода,
здається, кинутись у воду,
бо поточився цілий край.
І тут почув я окрик чийсь,
і навіть не збагнув одразу
той голос, сповнений екстазу:
“Там дуже глибоко — дивись!“
Хтось наче дух мені забив,
зирнув — аж дівчина стояла.
Спитав, як звати — відказала.
О Кетхен, бог тебе привів!
Щоб я не вмер. Життям своїм
я дякую тобі, мій світе!
І мусиш ти цей борг приймити,
“Красуне! Щастям стань моїм!“
І любо стало нам обом,
кохана вічка попустила,
та мій цілунок віддарила.
І врятувався я цілком.
Переклад Василя Стуса
