Йшов юнак, нікому не відомий,
з давнього Коринту до Афін.
Там йому господар був знайомий,
вірний давній дружбі двох родин,
що дітей своїх,
ніби молодих
мали: в тих дочка є, в тих є син.
Та чи будуть з ним так само щирі,
гречні і гостинні, як колись,
адже він іще в поганській вірі,
а вони Христові присяглись?
Чи відмінність вір
згубить лад і мир,
може, він без прихистку лишивсь?
Вся родина спала вже, лиш мати
поралась, коли прийшов юнак,
стала вона гостя пригощати,
годячи йому і так і сяк,
їсти подала
і в покій ввела,
де спочити міг би неборак.
Стіл був приготований на славу
та смаку дібрати він не зміг.
Стомлений, забув він і про страву,
так, не роздягаючись, і ліг.
Тільки сон зморив,
двері хтось прикрив:
дивний гість ступив через поріг.
В білому серпанку і одінні
тиха й скромна дівчина ввійшла
і явило свічки миготіння
злото-чорну стрічку круг чола.
Бачить — аж вона
зблідла, мов стіна,
з переляку руки здійняла.
“Всі на мене в домі не зважають.
Хто б сказав, що гостя тут знайду.
Так, неначе в келії, тримають —
а тепер і вскочила в біду.
Гніву ж ти не май —
спав, то спочивай.
Я зайшла, та зараз і піду“.
“Мила, залишись! — від хвилювання
з ложа хлопця наче вітер змів, —
тут Церери й Вакха дарування,
а тебе, дитя, Амур привів.
Злякана ти вкрай,
ну ж бо, не втікай,
дай уздріти радощі богів“.
“Стій, юначе, не підходь до мене,
зовсім не до радості мені,
бо і так моє життя нужденне.
Хвора мати, ніби в маячні,
небом поклялась,
що усе віддасть,
тільки муки хай минуть страшні.
Кожен здавна знаний небожитель
полишив наш дім, усім на страх,
а явивсь розіп’ятий хреститель,
і невидний бог у небесах.
Жертв уже нема,
тільки люду тьма
стала вигибати — просто жах“.
Зважує він кожне чуте слово,
та не губить духу разом з тим.
Як це так? Та це ж його чудова
наречена стала перед ним.
“Будьмо ж на віки
разом, як батьки
освятили нас перстом своїм“.
“Добросердний, разом нам не жити,
радо руку дасть тобі сестра,
а мені у келії і скніти,
тільки пам’ятай про ту, котра
завжди по тобі
сохне у журбі,
скоро жде її земля сира“.
“Присягаю на вогні святому —
нам Гімен віщує не біду,
скоро-скоро вже до свого дому
я тебе за руку поведу.
І весільний час
ще потішить нас —
будеш ти мені за молоду“.
Зразу й обмінялися дарами,
він одержав золотий ланцюг
і подав їй здоблену майстрами
срібну чашу з квітами довкруг.
“Краще відірви
пасмо з голови,
щоб повік зі мною був мій друг“.
Привидів нічних пора настала —
зразу пожвавішала вона
і устами спраглими припала
до червоного, мов кров, вина.
Крихти не взяла
хліба — допила
весь великий кухоль — аж до дна.
Кухля простягнула й юнакові —
той жаждиво все вино допив,
так йому запрагнулось любові,
навіть серце біль йому поймив.
Скільки не благав —
ласки не спізнав,
із досади аж сльозу пустив.
Підійшла і впала хлопцю в ноги:
“Чим твоїй зарадити біді?
Тільки доторкнися тіла мого —
і відчуєш з острахом тоді,
білі, наче сніг,
холодніші криг,
судженої руки молоді“.
Він тоді обняв її щосили,
в пристрасті не маючи жалю.
“Хоч би ти постала із могили,
я тебе зогрію, відживлю.
В шалі милувань,
в жарі цілувань
сам зотлію, але й спопелю“.
Їх кохання поєднало владно,
і сльозами радість пойнялась,
жар цілунків п’є вона пожадно,
і душа з душею ізійшлась.
Вже його любов
гріє стиглу кров,
серце ж битися — не спромоглось.
А тимчасом мати вийшла в сіни
і, йдучи повз гостевий покій,
стала наслухати: звідти лине
досить дивний гомін і гучний.
Зойк, зітхання, сміх —
тільки в молодих
може знятись гамір отакий.
Під дверима стала непорушно,
щоб переконатися цілком.
Справді: чує клятви відчайдушні,
пестощі й цілунки без утом.
Ой! Кричать півні,
прийдеш завтра, ні?
Буду ждати. Й цмокання притьмом.
Серце материнське гнів проймає.
Засувка з дверей злетіла вмить:
“В мене й служок отаких немає,
щоб чужинцю вдовольняла хіть!“
Тільки на поріг —
боже, й мовить гріх —
це ж її дочка із ним лежить.
Зляканий юнак хотів прикрити
біле тіло любки нашвидку
килимом, одінням оповити,
та вона ураз зі сповитку
вибралась сама,
горда і німа,
звільна постать зводячи гінку.
“Нащо, мамо, — глухо застогнала, —
збавила мені ти гарну ніч?
З теплого кутка мене зігнала?
Щоб я стрілась з розпачем увіч?
Мало ще мені
спати в смертнім сні?
Звівши з світу, серця не каліч!
Ваших пасторів гугняві співи,
панахиди їхні — все дарма.
Не вони розняли мури сиві,
щоб мені прокрилася пітьма.
Ні вода, ні сіль
серця юний хміль
не остудять, ні земля сама.
Цей юнак був суджений для мене,
так бо ще Венера прирекла,
тільки ж слово ти зламала, нене,
і богам новий обіт дала.
Жоден із богів
чути не схотів,
як ти в мене щастя відняла.
Буду я виходити з могили,
щоб скарби утрачені знайти,
вип’ю з того кров, хто серцю милий,
щоб дочасно із життя звести.
Одного зведу —
другого знайду
задля смерті молодої й мсти.
Славний хлопче! Дні твої — злічити,
скоро вже й занидіти тобі,
мій ланцюг ще можеш поносити,
пук волосся ж я візьму собі.
Сивий волос весь
стане в тебе днесь,
вернуть літа — в смерті і журбі.
І до тебе, мати, є прохання:
вогнище велике запали,
вийми моє тіло з заховання
і з коханим разом іспали.
Іскра буде тліть,
попіл ще чадіть,
знай: ми до старих богів пішли“.
Переклад Василя Стуса
Інший переклад
Корінфська наречена
До Корінфу хлопець вирушає
Із Афін в дорогу нелегку;
В місті тім нікого він не має,—
Батько мав лиш друга в тім кутку,
І вони колись
Вірно поклялись
Одружити сина і дочку.
Але як він дружбу там здобуде
І чи пустять в незнайомий дім?
Та ж вони тепер хрещені люди
Чи язичник личитиме їм!
Адже там, де Бог
Стане поміж двох,
Навіть з братом сваришся своїм!
В домі спить давно дочка єдина,
Батько спить у тиші та теплі.
Юнака стрічає господиня,
Розігнавши зморшки на чолі,
І густе вино,
Сховане давно,
Перед гостем ставить на столі.
Мати ночі доброї бажає.
В домі пізня тиша настає.
Гість півсонний, стомлений безкрає,
В тепле ліжко падає своє,—
Він не п’є й не їсть.
Раптом — інший гість
У відкритих дверях постає.
В покривалі білому в покої
Входить діва зовсім молода,
Навкруги коси її густої
Сяє стрічка ясно-золота.
До свого чола
Руку підвела,
Полохливо погляд одверта.
“Певне, я чужа уже в родині,—
Неспокійно думає вона,—
Що не відала про гостя нині
І стою пристижена й сумна.
Спи спокійно ти,
Я ж піду туди,
Де відлюдно мучуся одна”.
“Зупинись! — юнак гукає лунко,—
Залишись до ранньої зорі.
Ось Церери й Вакхові дарунки,
Ти ж несеш Амурові дари.
Будемо і ми,
Як боги сами,
В ніч оцю щасливі до пори”.
“Не підходь, бо радості земної
Не судилось скуштувати нам.
Вірна клятві матері старої,
Я себе любові не віддам.
Відтоді таю
Я красу свою
І віддам її я небесам.
Вже старих богів шумливий образ
Залишив цей спорожнілий дім,
І постав хреста над нами обрис
І Господь розіп’ятий на нім.
Тут жертовний чад
Не прийма ягнят,
Та людей — числа немає їм!”
І говорить він до неї слово,
Та чомусь не чує власних слів.
“Чи можливо, щоб отак раптово
Діву наречену я зустрів?
Люба, залитись!
Адже це збулись
Клятви наших здружених батьків!”
“Ти мене не клич, о друже милий,
Ти неси сестрі літа свої.
Та любов до мене щиру вилий,
Палко обіймаючи її!
Я ж піду туди,
Де мене не жди,
Скоро я покину ці краї”.
“Клятви нас єднає вічна сила
І Гімена — полум’ям своїм.
Радості в мені ти не згубила,
Для життя ми підем в батьків дім.
О, звільнись від пут!
Ми неждано тут
Шлюбну клятву тайно сотворім”.
І вони міняються дарами:
Золотий ланцюг вона дає,
Він — коштовну чашу з малюнками
В дар своїй коханій дістає.
“Не для мене, ні,
Ці дари земні,
Краще ти волосся дай своє”.
Північ б’є з-над замкненої брами —
В дівчині кохання не умре.
І вона поблідлими устами
П’є вино хвилююче старе.
Сповнений надій,
Хліб дає він їй,
Та вона ні крихти не бере.
Келих йому дівчина підносить,
Той, з якого випила сама,
Але як любові він не просить,—
Все перечить, мовчки, як німа.
І в нестямі він
До її колін
Падає, бо сил уже нема.
І вона схиляється несміло:
“Хоч огонь палає у серцях,
Та коли мого торкнешся тіла,
Неземний тебе охопить жах:
Я немов той лід,
Вид смертельно зблід,—
Не зігріюсь я в твоїх руках”.
Та руками юними щосили
Він її схвильовано обвив.
“Вийшла б ти з глибокої могили,—
Я б тебе однаково зігрів.
Чи в душі твоїй
Поцілунок мій
Полум’я збудити б не зумів!”
Їх любов полонить і єднає
Почуттям гарячим і міцним,
Щастя невгасиме та безкрає
Пізнають вони в огні п’янкім.
Тільки хоч любов
Їх збудила кров,
Але серце в спокої яснім.
Та проходить за дверима мати
В пізній час у чорному вбранні,
Чує — дивні гомони з кімнати
І слова чиїсь неголосні,
Ледве чутний звук
Невимовних мук
І любовний шепіт, мов у сні.
І стара спиняється, незрима,
Слухаючи гомін перемов,
Докори і клятви за дверима,
Пристрасні благання про любов.
“Завтра в цей же час
Ніч зустріне нас.
Жду тебе!” І поцілунки знов.
Мати дістає ключі знайомі,
В хвилюванні аж тремтить рука.
“Звідки тут взялася дівка в домі,
Що в обійми йде до чужака?!”
За свічу мерщій,
Світить в очі їй,
Бачить — Боже! — то її дочка!
Знявши килим, захистити хоче
Юні груди зляканий юнак,
Шарф на тіло кидає дівоче,
Та вона, йому подавши знак,
З ложа тут, як є,
Владно устає
І в погорді промовляє так:
“Мамо, мамо! Нащо так вороже
Рідна мати геть мене жене
З теплого і затишного ложа?
Чи відчай вигнанницю мине!
Чи не досить з вас,
Що на вічний час
Ви в труну спровадили мене?
Навіть з тісноти і тьми могили
Воліє юнацька правота,
Марно піп співатиме щосили,
Марна клятви вашої мета;
Ні вода, ні сіль
Не уб’ють мій біль,
Ні гарячу пристрасть, ні літа.
Цей юнак з дитинства золотого
Жде моєї вірної руки,
Ви ж зломили клятву проти нього
Лиш новітній вірі завдяки.
Бог не чув, коли
Клятву ви дали
Проти щастя рідної дочки!
З небуття мене прогнала стужа,
Щоб тепло знайшла я в світі знов,
Щоб любити втраченого мужа,
Пити з серця виточену кров.
І любов без меж
В серці інших теж
Збудять наша мука і любов.
Любий мій, не збудеться надія —
В рідний дім твій не піду я, ні!
Ланцюга свого дала тобі я,
Ти волосся дав своє мені —
Подивись, яке
Темне і м’яке:
Вік йому біліти в сивині.
Мамо, ось одне моє прохання:
Хай нам ватру пишну розкладуть —
В ній любов не перша й не остання
З темноти до світла знайде путь.
Так із диму тьми
Прийдем в іскрах ми
До богів старих, що ще живуть!”
