Поет
Сонце сіло ген за гори,
але захід жаром грає.
Мов, чи довго наді мною
ярий полиск протриває?
Миродайний
Хочеш, пане, я надворі
за наметом буду ждати.
Тільки ніч його поборе —
вмить поверну, давши знати.
Ти радієш погорою,
в безмір неба зводиш очі,
де хизуються собою
ті вогні над синню ночі.
Найясніший з них сокоче:
“Будете і ви світити,
так, як я, коли захоче
бог вам зустріч назначити“.
Ця пишнота йде від бога,
він бо світоч є відзавше.
Птаство спить тут сном незрушним,
зручні гнізда обібравши.
А пташа на кипарисі
знає: дітям на догоду
скоро легіт зрине з висі,
поведе їх на природу
і навіє прохолоду.
Ти давав мені такої
або схожої поради,
пив я слів твоїх напої,
чув священний голос правди.
Ніби пугач, задля тебе
чатуватиму пітьмою,
поки аж північна зірка
віз оберне за собою.
І тоді вже північ буде
та, що сон твій розганяє,
і тоді вже розкіш буде,
та, що всесвіт звеселяє.
Поет
Саме саду аромати —
солов’ям для щебетання.
То й від ночі довго ждати
ті надмірні спромагання.
Зараз саме час для Флори,
і солом’яній вдовиці,
так як греки звуть Аврору,
до Геспера не терпиться.
Ось! Іде вже! Бачиш — мріє,
вийти в луг квітчастий хоче.
Тут ясніє, там — ясніє:
непереливки для ночі.
Бігла так за втікачами —
лиш сандалі червоніли.
Той утік таки з синами?
Чуєш шал любові, милий?
Найлюбіший! Ну ж-бо, гайда!
Всі ворота — на запори!
Це твоя краса і знада
вже привабила Аврору!
Переклад Василя Стуса
