Бачте — грає гір
водовир
рине, мов зоря
з високості,
юнь його плекали
добрі духи
межи кручами в чагарях.
Ніби птах,
він спадає з хмари
з крем’яної скелі в долину
ошалілий лине
радісно д’горі.
Стежкою гірською
рінь визбирує барвисту,
рухом раннього призвідці
братні підбере струмочки —
і вперед.
Під його ступою
криють квіти всю долину
гойним духом,
оживають луки.
І його не вдержить паділ,
ані квіти,
що колін його сягають,
пестячи його очима.
Змієм-полозом стремить він
на рівнину.
Притулились
коло нього всі потоки,
він рівниною срібліє,
і рівнина аж жахтить,
навіть ріки по долині
і струмки, що з гір несуться,
кличуть радісно: “Візьми ж нас,
брате, всіх своїх братів,
до старого свого батька,
адже вічний океан
з розпростертими руками
вже чекає —
тих, що ох! — спішать намарне
всіх спрагнілих обійняти:
нас поглине жар пустелі
і піски. Жаждиве сонце
виссе нашу кров. Узгір’я
нам заступить плеса. Брате,
забери ж братів з собою
і з рівнини, і з узгір’я
і до батька проведи!
Гайда разом!“
Накотилась,
ніби повінь, вся родина
дружно княжича понесла
далі, вгору і вперед.
Із ясою голосною
він дає країнам назви
і підборкує міста.
І нестримно рине далі
попри веж високі зорі,
повз будинки мармурові,
вщерть наповнені добром.
На Атлантових раменех —
з кедру тесані хороми,
майорять над головою
тисячі напнутих стягів —
як клейнод його звитяг.
Разом з ним — брати і діти,
і скарби. Стужілий батько
сина жде, а серце тому,
як од щастя не зайдеться.
