Кроносе, поспішай!
Гайда, клусом прогуркочи!
Узвозом береться путь.
Мало не б’є мене млість
від люті на дляння твоє.
Хутко ж!
Проторохкочи прожогом,
скільки сили — в життя.
Що там іще тобі?
Геть задихався?
Тяжко під гору?
Тільки вгору! Лише не трать
рвіння і віри.
Чудовий життя виднокіл
далеко прослався —
від гори до гори
вічний ширяє дух,
вічне життя провіщаючи.
Геть від альтанки тінистої
зваблює погляд дівочий,
обіцяючи прохолоду
там, за хатнім порогом.
Утішся! “Втіш і мене,
дівчино, пінявим трунком
свого погляду, що додає
здоров’я і свіжості“.
Бач, уже сонце сідає!
Тож — скільки мога — на діл
заки не смеркло й мене,
беззубого сивого діда,
того, що клацає щелепою
і торохтить кістками,
імла не забрала в багно.
Коли ж мене, зовсім осліплого,
із поглядом, спіненим морем вогню,
п’яного сяйвом останнім,
уже й на ногах не триматиме —
спровадь мене в темінь пекельну.
Грай, машталіре, на дудку,
розсип гучного клусу гамір.
Хай Орк почує: ми в дорозі,
і хай коло воріт
корчмар нас радо стріне.
Переклад Василя Стуса
