Гете – Метаморфоз рослин: Вірш

Вкрай пантеличить тебе, люба, оця мішанина
барв і рослин і квіток, що обсідають город.
Скільки тих назв ти начулась — і кожна прагне як може
вуха діткнутись тобі варварським згуком своїм.
Усе це — схожі подоби, та жодна повторень не знає,
і засвідчує хор певний таємний закон
і святу таємницю. О, подруго люба, коли б то
я міг тобі про оці загадки все повісти.
А тепер допильнуй, як послідовно рослина,
гнана в ріст, викидає з себе суцвіття і плід.
Із насіння вона розів’ється, тільки-но вийде
з плідного лона землі й радо проклюнеться в світ,
благословенному сонцю, що вічно живе зворушає,
запропонує прегарні форми для перших стеблин.
Тихо спить у зернятку міць, початковий прообраз,
замкнутий весь у собі, скулився у сповитку.
Зародок, листя, коріння — майже без барви та форми,
сплять, а їхнє життя зерня сухе береже.
Клюкне і прагне угору, вірячи гойній волозі,
і підводиться миттю з ночі глухої на світ.
Досить простий він, цей першої прорості образ,
але й за паростком геть знати його родовід.
Потім і ще один пагін д’горі жене вузлуватий
і відроджує в гоні першого образу взір.
Тільки не зовсім підхожий, бо розмаїтіший завжди
в витворі та виявлянні кожний наступний листок,
ширший, поділений жилками на частини й вершечок,
все це іще до листка нижчий ступінь пильнував.
Так він сягає довершень, що, ознаймовані небом,
ось через що не один рід так дивує тебе,
вся зубчаста, в прожилках його соковита поверхня,
повнява вільного зросту жадних не знає завад.
Але могутня рука природи притримує гін той,
щоб скерувати його в бік досконаліших форм.
Тож бо і соки жене по капілярах неквапно,
бо подоба рослинна надто чутлива стає.
Звільна пагін росте, лиш листю прагнущому вступить,
прожилкуватість стебла зовсім виразна стає.
Але безлисте стебло чутливіше вгору женеться,
дивна картина тоді погляд приваблює наш.
Листя вкруг стовбура пнеться, то де-не-де, то одразу
рясно, найменший листок схожий до більшого весь.
Листя в’ється довкола, пускаючи сховані рурки,
для окраси додавши кроні утішливих барв.
Так радіє природа у вивершеній подобизні,
кожен явивши складник, що сталих тримається черг.
Знов, ніби перше, тебе дивує квітка, що з листя
вид свій показує нам, здоблячи пагін тонкий.
Ця пишнота нове благовістує творіння.
Так, забарвлений лист чує господня рука,
стулиться тут же в кулак, ці найчудовіші форми,
що зростають двогенно, мають водносталь ввійти.
Так і спільнується нині пара оця преподобна,
зчаста ладнаючись разом стати на божий вівтар.
Вгору ширяє Гімен, благословенною млою
трунок медяний пливе, весь оджививши окіл.
Вже поокремо зростають зародки всі незчисленні,
ніжно матірнє лоно вкутаний плід береже.
Тут замикає природа кругобіг одвічної сили,
так до готової ланки в’яжеться ланка нова,
щоб ланцюг існування довжився в просторах часу,
щоб одживлялась сукупність, так, як окреме живе.
Погляд зверни свій, кохана, до цього строкатого тлуму,
він не бентежить уже твій зворохоблений дух.
Кожна рослина тобі звістує про вічні закони,
все голосніше до тебе кожна пелюстка рече.
Всі розбереш письмена святої богині і всюди
їх побачиш, коли б дивних прибрали подоб.
Гається гусінь повзуча, квапиться спритний метелик,
легко й людині мінити всталену форму свою.
А пригадай-но лишень: зі знаного цього росточка
навички гарні до нас мало-помалу ввійшли,
як наші приязні душі він одхилив своєвільно
і як нарешті Амур квіти й плоди нам підніс.
Здумай-но, як різнобічно то ці то інші подоби,
тихо одкривши, природа нашим явила очам.
Тішся ж теперішнім днем! Бо чудотворне кохання
прагне найкращого плоду наших споріднених душ,
поглядів спільних на речі, щоб споглядання тотожнє
наші злучило путі, вищі одкривши світи.