Коли прадавній
батько всевишній
певною дланню
з хмар кучерявих
благословенні
блискавки сіє,
тоді цілую
край його ризи
з дрожем дитячим
в вірному серці.
Бо не осміє
смертний з богами
стати на прю.
Хай він і в небо
здійметься й зорі
чолом зворушить —
ступам непевним
ні на що спертись,
ним уже грають
хмари й вітри.
А як упреться
він, твердокостий,
в цю добродайну
землю тривку —
рівних до нього
в світі не знайдеш,
міццю він — з дуба
або з вино.
Люди й богове,
чим ви одмінні?
Йде вам назустріч
хвиля по хвилі —
вічна ріка:
зносять нас хвилі
чи поглинають
назавсіди.
Роки людські —
то як перстень маленький.
А покоління
нижуться міцно
на нескінченний
ретязь буття.
