Нащо, доле, нам даєш пророчо
у майбутнє поглядом сягти?
Хто зирне за край — і жить не схоче,
бо любов і щастя — без мети.
Нащо, доле, нам тієї муки:
іншу душу бачивши наскрізь,
розуміти приязні докуку
і підступність найщиріших сліз?
Бо справіку людям довелося
жити у непевності зусиль.
Скільки безоглядно їх неслося
у глухий недовідомий біль.
І шаліють знову, як неждано
день займеться для нових радінь.
Тільки нас з тобою вдвох, кохана,
не огорне щастя спільна тінь.
Щоб любити — а за що — не знати,
в іншому збагнуть, чого нема,
щоб у щасті вік розкошувати,
мучитись у горі задарма.
Той, кому судилися розплати
за немарні мрії — вік живи!
Жаль, що мста і віра можуть дати
більше, аніж зустрічі нові.
І пречиста доля наша всує
жде, коли приділ гукне: пора!
Проминулий вік мені знакує:
ти моя дружина чи сестра.
Владна ти мій кожен порух знати.
Знала, як мій кожен нерв бринів,
здатна враз мене перечитати,
як ніхто б у світі не зумів.
Тишиш кров, котрою жили повні,
і значиш життя свавільний плин.
Повертають янгольські долоні
звомпленій душі моїй спочин.
Легко ти його порабувала,
кожен час забравши для забав.
Так його душа розкошувала —
вік би коло ніг твоїх лежав.
Серце друга ти своїм живила,
і добро в очах твоїх цвіло.
Так чуття промінням прояснила,
що єство в блаженстві знемогло.
Тільки серце, віддане ваганню,
повертає спогади старі.
З давніх літ лишилося кохання,
то ж теперішнім себе кори.
Ми були, немов напіводжилі,
день просвітлий тьмяним нам стає.
Свят, кого повік змінить не в силі
доля — та, що горя завдає.
Переклад Василя Стуса
