О ласкавице сумна,
сестро ранку, що шаріє.
Срібна мла пливе і мріє
круг журливого чола.
Тихе сяєво ясне
будить сховані в яскині
душі тьмяні самотинні,
птаство ночі і мене.
Пильно прозираєш ти
піднебесся неокрає.
Вознеси ж мене, благаю,
дай блаженства засягти!
Ніби вершник, що летить
аж під небом, я хотів би
зазирнути через шиби,
де там люба моя спить.
А побачивши яву,
легше винести й розлуку.
Я беру проміння в руки,
очі ж — мало не порву.
Розвидняється з ослон
тіло любки, майже голе,
надить, надить мене в доли,
як тебе — Ендиміон.
