О пишното поранкова,
хоч би хвильку потривай!
Вітер подима раптово —
осипає цвіт розмай.
Як же зелень нині славить,
тінь о радісній порі.
Осінь листя вже кривавить,
буря гасить кольори!
Хочеш овоч скуштувати —
рви одразу, не барись.
Цей почав лиш дозрівати,
той підпав чи вже проріс.
Доли міняться на подив
після кожної сльоти,
ув одної річки води
нам удруге не зайти.
Ну, а ти? Міцні й похмурі,
з частоколом давніх веж
знані палаци і мури
ніби знову пізнаєш.
Де ті губи, що з любов’ю
втратили цілунків чар?
Де ступа, що за сарною
бралася на крутояр?
Де долоня доброчинна?
Рух той, сповнений снаги?
Почленована картина,
все змінилось довкруги.
Все, що ген на тому боці
звалось іменем твоїм,
попри тебе йде в потоці,
ставши вічним і чужим.
Хай кінці мої й начала
поєднаються навік.
Речі звільна почезали,
швидше — днів моїх потік.
Дух твій форму зберігає,
зміст — у грудях у твоїх.
Дякуй Музі, що вважає
за непроминальні їх.
Переклад Василя Стуса
