Опівночі сторож на вежі ходив,
униз позирав на могили.
Під місячним сяєвом цвинтар білів,
надгробки і склепи видніли.
Небавом могила, як стій, рознялась,
якийсь чоловік і жінка якась
постали у білім одінні.
І разом скелети зайшлися у грі —
і стали у парі кружляти —
багаті і бідні і юні й старі,
але заваджали їм шати.
А звісно, раз мертві — нема і ганьби,
то геть підтоптали під ноги собі
ті шлейфи, покидавши жужмом.
Вихляються стегна, тремтять гомілки,
аж гидко дивитись — неначе
в веселому ритмі тріщать штурпаки,
розколюється поліняччя.
Танок цей і сторожа геть розсмішив.
До всього й лукавий йому шепотів:
“Вкради-но в котрого одіння!“
Подумав — і вкрав. І тікати мерщій —
за браму церковну сховався.
Тремтіли скелети, і місяць блідий
ще довго на них задивлявся.
Аж поки почезли — один за одним,
незграбно прикрившись одінням своїм —
усі поховались під землю.
І тільки один з них гасає довкруг —
махає руками-ногами.
Та це ж бо і справді — наруга з наруг:
як лізти без шлейфа до ями?
Гамселить у браму — лиш чує луну,
а сторож на вежі раденький, що й ну,
надбрамні ж хрести німували.
Як хоч, але одяг знайди — і кінець,
бо скоро й година минеться.
Зірвавши із брами прикраси, той мрець
по зазубнях вгору дереться.
О стороже бідний, тепер ти пропав!
А мрець, як павук довгоногий, стрибав,
за кожен тримаючись виступ.
Ізблід, затрусився той сторож-бідак,
таж жарт обернувся на нього.
Аж раптом відчув — зачепився за гак,
ні впасти, ні стати не мога!
І місяць сховався: оце вже й кінець,
та вибило першу — і падає мрець,
аж загуркотіло додолу.
Переклад Василя Стуса
