Отой хлопак — джигун, що й ну,
ледь з Франції прибився,
надибав дівчину одну
і все круг неї вився.
І улещав, і цілував,
за себе взяти обіцяв,
а потім взяв покинув.
Чорява, тую чувши вість,
і руки заломила,
вся в розпачі, не п’є й не їсть,
а скоро й дух спустила.
По смерті дівчини сумній
і збитня ляк опав страшний,
він на коня — і хода!
У боки остроги ввігнав —
понісся скільки сили,
усі усюди обгасав —
ніщо йому немиле.
Сім діб — що вдень, а що вночі
гриміли грози, йшли дощі,
аж збухкотіли ріки.
Гриміло, блискало, ревло,
нагледів він руїни,
подумав — там знайде тепло
і од дощу спочине.
Навпомац у пітьму поліз
і раптом загримів униз,
де прірва в сотню сажнів.
Упав. Оговтатись не встиг,
аж глянь — три цятки мріло.
Схопився поповзом до них.
Та де — подаленіло.
Водило ним туди й сюди,
проходи, сходи й нори… Йди,
спускайся, лізь у погріб.
Нараз високу залю вздрів.
Гостей — нема де стати.
І сто очниць з усіх кутків
моргають: ну ж, до свята!
Зирнув — аж дівчина! Вона!
Стоїть, біліша полотна
одкрила очі й…
Переклад Василя Стуса
