Генію, кого ти любиш,
той ні бурі не боїться,
ані грому, ні дощу.
Генію, кого ти любиш,
радо привітає
бурю з градом
і дощову хмару,
ніби жайворон
піднебесся.
Генію, кого ти любиш,
того на вогненних крилах
ти знесеш над баговинням
і потопом Девкальйона,
той ступатиме несхибно,
мов слідами квітів,
і Пітона знищить
пружний і дебелий
Аполлон-Пітон.
Генію, кого ти любиш,
ложе вимостиш із вовни,
коли той на скелі спить,
і крилом його окриєш
серед ночі у гаю.
Генію, кого ти любиш,
того в снігових наметах
ти укутаєш в тепло,
до котрого подадуться
музи та харити.
Тож витайте наді мною,
музи та харити!
Ось вода, а ось і твердь є,
ось і син — води і тверді,
а над ними я блукаю,
богорівний.
Ви єсте такі пречисті,
мов серця води і тверді.
Тож витайте наді мною,
я ж витатиму над вами —
над водою і над твердю, —
богорівний.
_______
Має він вернути —
малий, палючий, чорний хлібороб,
вернутись має, отче Бромію,
твоїх дарунків сподіваючись
та тепло-променистого вогню?
І має повернутись мужнім?
А я, проваджений
вами, харити й музи,
кого чекає все, чим ви,
харити й музи,
вінчаєте і славите
усі розкоші життьові,
я маю повернутись підупалий?
Отче Бромію!
Ти ж бо геній єси,
геній віку,
ти єси, чим для Піндара
був жар серця,
чим для світу є
Феб-Аполлон!
Горе! Горе!
Теплі груди,
ти, душе моя гаряча,
серце, ти —
привітайте Аполлона,
бо інакше
свій нагірній погляд
він не спинить на тобі,
або, заздрий,
спинить око на могутнім кедрі,
що зелений
повсякчас.
__________
Чом же мій приостанній спів
славить тебе, Юпітере Плювію?
Тебе, ким він почався,
тебе, в кому скінчиться він,
тебе, ким він струмує.
До тебе лине мій спів!
І Кастальського джерела
рине притока
до безтурботних
щасливих смертних,
поруч з тобою рине,
хто в обіймах мене ослонив,
Юпітере Плювію!
Не під в’язом
ти навістив його —
на ласкавій долоні
мавши двох голубів —
того Анакреона,
знаного пустуна,
що, як квітка, втішається,
сам трояндою клечаний,
Господи громодайний!
Ні, не між тополь,
там, де Сибаріс,
ні на чолопку
золоченому
ти зустрів його —
квітоспівного
медоустого
ніжнозвабного
Теокріта.
Як колеса гримотіли,
скільки сили до мети пустившись,
висі прагнув
юнаків, сп’янілих перемогою,
голосний із вилясками бич,
аж котився порох,
ніби з гір високих
рінь пустилась на долину.
Квітла, Піндаре, твоя душа
мужністю й бентежністю.
А квітла?
Бідне серце!
Там, на пагорбі,
міць небесна!
Жару сам собі додай,
аби стало сили
дочалапати додому.
Переклад Василя Стуса
