Душа людини
схожа на воду:
походить з неба,
на небо сходить
і знов на землю
упасти мусить
в вічній онові.
Ясне проміння
струмує з висі,
із крутояру,
заки на порох
його не витруть
хмари об щовби.
Крите серпанком,
воно мандрує
з шемранням тихим,
прагнучи глибу.
Стриміють скелі
супроти вітру,
воно ж похмуре
спадає звільна
в безодню.
Стиха крадеться
туди, де луки
м’яко прослались,
туди, де зорі
аж задивились
в озерне плесо.
Вітер — то хвилі
щирий коханець,
спіненим водам
нуртує надра.
Душа людськая!
Ти схожа на воду.
Ти ж, людська доле,
така, як вітер.
