Вже давно вітрильник ми наладували
з вірним товариством. І вітрів попутніх
виглядаємо, з чекання п’яні,
дні і ночі.
І терпець урвався товариству:
“Радше б ти подався якнайшвидше
в скору подорож. Таж там, у світі,
жде тебе нелічене багатство,
а повернешся — в обіймах наших
честь і слава“.
Почалась відрання біганина,
моряки зчинили дружний гамір,
все живе, як вир, завирувало —
квапиться плисти з найпершим вітром.
І під леготом цвітуть вітрила,
сонце вабить пристрастю й любов’ю,
і вітрила плинуть, наче хмари,
а при березі шаліють друзі.
Пісня сподівання, гуки, радість —
все вістує мандри і плавбу поранню,
і ночей високі дивні зорі.
Та з путі знакованої змінний вітер,
богом насланий, його збиває.
Він, немов чужій піддавшись волі,
нишком прагне вітер ошукати,
певний цілі й обраного шляху.
Та далечини імла задушна
вже звістує бурю-громовицю,
пригнітає птаство аж до хвилі
і гнітить людські серця набухлі.
Ось і буря. Від її шаленства
позгортав стерничий всі вітрила.
Бавляться опукою страшною
хвилі й вітер.
А на тому березі, на суші,
аж тремтить від жаху товариство:
“Ох, чого ж він з нами не лишився!
Це ж і буря! Пропаде, сердешний,
це ж він, бідолашний, і загине!
Ну, чого й за чим було? На бога!“
Але мужньо він стерна пильнує,
буря носить корабель, мов тріску,
тільки серце бурям непідвладне.
Владно він зорить у глиб скажений,
здавши божій волі порятунок
чи загибель.
Переклад Василя Стуса
