Немов коршак той,
котрий над тучею поранку
так вільно крила розплатав,
пильнуючи на здобич, —
мій спів ширяє.
Бо лиш господь
накреслив кожному
свою дорогу,
нею щасливий
радісних мет
швидко сягає.
Кому ж нещастя
серце обляже,
той опирається
надаремне
спижевій нитці.
Лиш раз єдиний
її втинають
жорстокі ножиці.
В зловісну хащу
пролізе дикий звір,
і з горобцями
давно багатії
в своїм багні втопилися.
Нетяжко йти за возом,
який везе фортуна.
Так безтурботний почет,
куди б не їхав князь,
бруківку чує
в себе під ногами.
А хто ізбоку йде?
Його стежина губиться в кущах,
за ним змикається гілля,
трава підводиться,
його жере пустеля.
Хто ж погамує біль
того, кому й бальзам — отрута?
Хто з щедрої любові
людську ненависть пив?
Тільки власною гідністю
погордує гордливець
і нишком пожере її
надмірне самолюбство.
Батьку любові!
У псалтирі твоєму
жодного звуку нема,
який би досяг його вуха
і серце йому покріпив!
Розкрий йому очі потьмарені
на сотні й сотні джерел,
що пробивають пустелю
коло спрагнілого!
Скільки ж ти твориш радінь
і кожному їх роздаєш
долонею щедрою!
Благослови ж братів
дичину вполювати
із молодечим завзяттям
і жадобою мордування —
пізніх месників кривди,
од котрої
намарне борониться
селянин із дубцем у руках.
Тільки самотнього,
твого поета, любове,
золотом хмари сповинь,
заклечай вологе волосся
зеленою глицею зим,
допоки заквітнуть троянди!
Посвіти йому путь
смолоскипами присмерку —
по вибоїнах стежки
і пагорбах ночі,
і розлогих пустелях.
Веселкою вранішніх барв
звесели йому серце сміхом,
шпаркою хвищею бурі
його до узвиш піднеси.
Зимові гірські потоки
увіллються в його псалми.
За вівтар найсолодших подяк
стануть йому верхогір’я,
щедрими вкриті снігами,
відстрашливі чолопки,
які увінчали люди
у тьмяному передчутті
сонмищем духів.
Груди твої загадкові
сповнені таємниць.
Ти стоїш над здивованим світом
і озираєш з-за хмар
пишні його розкоші,
яким ти даєш
живодайну вологу
із артерій братів своїх,
що юрмляться знадокола.
Переклад Василя Стуса
