Пройшла гроза весняна —
і луки аж ряхтять.
Дружино, глянь, кохана,
яка то благодать!
Синь — без кінця і краю
і вабить, і зове.
Тут ще любов блукає
і щастя тут живе.
А білі голуб’ята
кермують свій політ,
де позелень лапата
і фіялковий цвіт.
Колись ми там зв’язали
найпершого вінка
і вперше запізнали,
яка любов п’янка.
А закуріла мирра —
і перед вівтарем
ми вимовили щиро,
як радо шлюб берем.
Щедріше сонце гріло,
щедріше місяць мрів,
і нам життя відкрилось
у безмірі світів.
І сотня тисяч знаків
зміцнили наш зв’язок —
то чагарі з байраків,
то пагорб, то лісок,
то дикий грот, то скелі,
то давній мур, то став,
куди Амур веселий
нам жару достарчав.
Ото була нам воля,
коли були ми вдвох,
та визначила доля
і вже дивись — ми втрьох.
Четверте, п’яте, шосте —
не знати і коли
дійшли всі діти зросту,
батьків переросли.
Аж ген там на долині
новий і гарний дім,
пацьорки тополині
сплітаються над ним.
А хто ж це ту веселу
місцину обійняв?
Чи це не Фріц наш, леле?
Він що, вже й любку взяв?
Де горами закутий
спадає до низин
гірський потік столютий
і добре крутить млин.
Там, кажуть, справжні пави
у мельника в дворі.
Нам невістки на славу,
лиш стануть на порі.
Там, де стоїть церквиця,
де зелень повилась,
там, де стара ялиця
у небеса знялась.
Отам дочасно вмерлі
сплять у землі сирій,
і д’горі ми простерли
бентежний погляд свій.
Двигтять військові лави,
мов повені рукав,
вони зажили слави,
бо ж мир запанував.
Попереду догожий
вояк карбує крок.
А як на Карла схожий —
таж так і є — синок.
Давно його додому
кохана вірна жде.
Раз пара молодому —
з ним до вінця піде.
На святі, де вітаєш
ти кожного з гостей,
вінками заквітчаєш
молодших трьох дітей.
І флейти і флояри
дадуть згадати й нам
про молодості чари.
Тож не корись літам!
Онук знайдеться в сина,
і син знайдеться в нас.
І дружньо ми хрестини
відбудем в добрий час.
Переклад Василя Стуса
