Заволочи своє небо, Зевсе,
хмарною імлою
і так, як хлопчик
будяки стинає,
стинай верхів’я
взгір’ям і дубам.
Та маєш ти мені
лишити рідну землю
і хижу, не тобою зведену,
і вогнище,
на чий вогонь
ти заздриш.
Нещасніших за вас, богове,
немає на землі!
Ви б ледь перебивалися данням
та димом від офір,
жили б у злиднях,
коли б не діти й жебраки,
ці дурні, повні сподівання.
Коли я був малим хлопчам,
котрий не знає, що й до чого,
я погляд свій заблуклий навертав
до сонця, буцімто над ним
є вухо, щоб мої почути скарги,
чи серце, що скидається до мого
і може зглянутись над тим,
хто в скруті.
Хіба ж не ти усе це довершило,
святе пломінне серце?
Ачи, ошукане,
ти, добре й молоде,
не дякувало за свій рятунок
отому, хто вгорі там спить?
За що ж тебе я маю шанувати?
Чи ж ти бодай-коли
полегшив муки тих,
кого зігнув тягар нещастя?
Чи ж будь-коли ти стишив сльози
настрашеному?
Хіба зробили з мене мужа
не всемогутній час,
не вічна доля —
мої й твої владики?
Ти що — сподієшся,
що я зненавиджу життя,
втечу в пустелі,
від того, що не всі мої збулися
рожеві мрії?
Ось я сиджу,
витворюючи люд
за власною подобою,
щоб рід цей був до мене схожий
в стражданні, радості,
у горі й насолоді,
І щоб тобою гордував,
як я.
Переклад Василя Стуса
Інший переклад
Вгорни небо твоє, Зевсе,
Імлою хмар,
Вчини, як отой хлопчак,
Що толочить будяки,
Влучай в дуби й верхів’я гір,—
Тільки мою землю
Мені залиши
І мою хатину, будовану не тобою,
І вогнище моє
Із розжареним приском,
Якому ти заздриш.
Не знаю нікого біднішого
Під сонцем, ніж ви, богове!
Нещедро ви живлите
Данням офір
І дихом молитов
Вашу величність.
Ви б геть змарчіли, якби
Не жебраки і діти,
Дурники, повні надії.
Коли я був малий, тоді,
Не знаючи, що, де і як,
Звертав свої заблудлі очі
До сонця, чи нема там вгорі
Вуха, що скарги мої почуло б,
Серця, що так, як моє,
Пригноблених би пожаліло.
Хто допоміг
Гордість титанів мені здолать?
Хто від смерті мене врятував,
Від долі раба?
Чи не ти само це звершило,
Серце, в паланні святім?
Чи не палало, юне й добре, ти,
Марно дякуючи за рятунок
Тому, хто спить у високості?
Тебе шанувати? Чому?
Може, зм’якшив ти колись
Болі знедоленим?
Може, притишив колись
Сльози настрашених?
Чи не всемогутній Час
Мужа із мене викував?
Чи не одвічна судьба
Владує і мною, й тобою?
Либонь, ти гадаєш,
Що зненавидіти життя я мушу,
Втекти десь в пустелю,
Бо не всі вже
Пуп’янки мрій достигли?
Ну, тут я сиджу і формую
Людей на свій образ —
Поріддя, що подібне до мене,
Щоб мучитися, щоб ридати,
Щоб втішатися, щоб радіти,—
І зневажати тебе,
Як я!
