Поранок із ходою голосною
солодкий сон з моїх очей зігнав.
Лишивши хижу, брався я горою
і вільгість пив, і радість прочував,
коли квітки, обтяжені росою,
горнулися до мене межи трав.
Як юний день повнів од насолоди,
так і душа — розкошами природи.
З долин здіймались хмари пелехаті,
внизу рікою плив легкий туман,
мене він прагнув вільгістю дойняти,
тож бив крильми і брав мене у бран,
в моєму погляді став почезати
гірських шпилів далекий караван.
Небавом весь я потонув у хмарі,
що пойняла мене з пітьмою в парі.
Нараз проміння темінь пронизало
і сонце виринуло із імли,
туманні пасма скоро почезали
або розкудлані над гори йшли,
яка відрада серце обійняла!
Мов перемиті, взгір’я ожили.
Іще клубочилося хмаровиння,
сліпило погляд вранішнє проміння.
Зібравши силу, я розплющив очі,
коли завзяття серце пойняло,
легкий мій погляд в хвилю ту урочу
завважив, як все грало і цвіло
і сяла богоматір з оболоччя,
ясне видіння понад хмари йшло,
неначе кружеляючи довкола.
Такого ще не бачив я ніколи.
“Не пізнаєш?“ — і голос той коханий
зичливістю й любов’ю струменів.
“А хто ж усі твої життєві рани
цілющою водою був кропив?
До кого своє серце полум’яне
ти так довірливо був прихилив?
Хіба ж ти, хлопче, у сльозі горючій
не звав мене — так часто й так жагуче?“
“Так, — я гукнув, припавши на коліна, —
усеблага, тебе я знав давно,
мені дала ти спокою хвилини,
коли бурунивсь дух мій, як вино.
У літню спеку ти мені, мов сину,
чоло студила, пресвята жоно,
усі земні дари я брав од тебе,
все щастя, що зазнав, — спадало з неба.
Тебе усі для себе одкривають
і всі по-своєму своєю звуть,
засліплені тобою, зір склепляють
та здивлених очей не одірвуть.
Та те, що всі вони про тебе знають,
я можу тільки сам-на-сам збагнуть.
Хай сяєво твоє благословенне
з довірою світитиме до мене“.
Вона всміхнулася: “То не дарма,
що людям поприспала ця запона,
хіба ж дитячих пристрастей юрма
збагнула, що то значить заборона?
Хіба ж для тебе зваб уже нема
і ти вже непорушний, як колона?
Хіба ж ти не такий, як інші? Годі,
пізнай себе й зі світом будь у згоді“.
“Даруй, — гукнув, — я прагнув лиш добра!
Хіба ж не так я бачив світ видющий?
Як вабила мене весела гра!
Твої щедроти знав я всюдисущі.
Для мого хисту визріла пора
роздаруватися межи прагнущих,
навіщо б день при дні я стежку бив,
коли б не мріяв вивести братів?“
І поки мовив я, високе око
дивилося на мене з співчуттям,
мовляв, я знаю, як ти рік за роком
в гріху й добрі справляв своє життя.
Потому усміхнулась з оболоку,
я ж пов’язав відраду з майбуттям,
і піднімалася в мені довіра,
була вона близька, і проста, й щира.
Рукою прогорнувши хмари білі,
вона і сизий морок одвела.
Нагірній здавшись волі, яснокрилі
пасемця чезли. Радість повела
мій зір туди, де доли аж ряхтіли,
де синь небесна д’горі підійшла.
Лиш тріпотіли у руках богині
об’яснених небес сувої сині.
“Я знаю всі достойності і вади
ті, що твоїми сховані грудьми. —
Здалось, я чув оддавна ці поради. —
Все, що призначено тобі, — візьми.
Щасливому ж бо жоден дар не вадить
аби ти норов свій держати міг,
бо тчуть поетові ясне одіння
рукою правди — з теміні й громіння.
Коли ж докучить полудня спекота,
то напусти одіння на вітри,
і свіжий легіт заструмує потай,
і благовонні прийдуть вечори.
І повщухають всі земні турботи,
і склепи вознесуться догори,
і віща мить, що стане над тобою,
день зробить лагідним, а ніч — ясною“.
Хай вам не буде спину, юні друзі,
коли тяжкий тягар подовжить шлях.
Вам благовість, неначе квіти в лузі,
простелеться по тораних стежках.
Ходімо ж далі, збратані в союзі,
все наше щастя — в молодих літах.
І хай любов’ю гріті наші спадки
подовжать дні вщасливлених нащадків.
