I
Мури, мовте до мене! Палаци, голос подайте!
Слово зроніть, вулиці! Генію, сон прожени!
Повен духу живого кожен твій камінь священний,
вічний Риме. Лише все це до мене мовчить.
Чий же шепіт почую, в котрому з вікон уздрію
милий образ, що вмить дух мій мов жаром обдасть?
Що ж я — не втраплю доріг, які верстав я всякчасно
до і від неї йдучи, гаявши час золотий.
Поки дивлюсь я церкви, палаци, вежі, руїни —
так, як люди статечні звикли чинити в путі.
Скоро оглядинам край, і єдина справжня молільня —
храм кохання, котрий свого стрічає жерця.
Ти великий, як світ, Риме, таж без любови
був би і світ не як світ, був би і Рим не як Рим.
II
Славте, кого тільки хочте! Я ж нарешті сховався
Попитайте про мене всіх, які є, тіточок,
милі дами й панове поштивого світу,
ви ж, музики сумні, пильнуйте розважних розмов.
Решта ж — про мене — роз’їдьтесь собі по усюдах
де ви не раз і не два в лють уганяли мене.
Скільки тих небилиць услід блукачеві несеться —
все обміркуйте як слід; жодної не пропустіть.
Так женеться пісня “Мальбрук“ за бритом летючим
від Парижу в Ліворно, а від Ліворно на Рим
і до Неаполю й далі. Коли б він до Смирни подався
стрів би “Мальбрука“ і там. Де не поткнися — Мальбрук.
Мусів би й я вже почути по всіх перехрестях,
як то злі язики з княжих сміються порад.
Вже мене тяжко знайти тут, у сховищі цьому,
де від пліток береже щедрий володар-Амур.
Тут укрив він мене довгим крилом. І коханій
тут, між прихильних римлян, дикий галл не страшний.
Їй-бо не до чуток: має інші турботи,
щоб догодити бажанням любого свого цілком.
Не намилується ним, вільним бадьорим чужинцем,
що провадить про гори, різьблену хату й сніги.
Навпіл ділить вогонь, яким її перса пашіють,
і радіє, що той сипле грішми, ніби Крез.
Стіл їй гнеться від страв. І не бракує ні суконь,
ні фаетону, котрим в оперу їде вона.
Мати й дочка не натішаться гостем північним,
тож володіє той варвар римлянки станом гнучким.
III
Люба, не нарікай, що мені віддалася заскоро,
вір, що не маю на тебе жодних брутальних думок.
Стріли Амура не раз серце моє уражали,
їхня повільна трутизна довго пекла, як вогнем.
Але оперені добре, з щойно загостреним жалом
другі встрягали у душу, миттю бурунячи кров.
За героїчних часів любили боги і богині,
спрага за поглядом йшла, а насолода — услід.
Думаєш, довго вагалась в ідейськім гаю Афродіта,
здибавши раптом Анфіза? Думаєш довго? Дарма.
А продляйся Луна із цілунком сонного красня —
враз би заздра Аврора хлопця забрала б собі.
Гера, уздрівши Леандра на святі бучному, проворно
трутила того в нестерпне пекло любовних ночей.
Рея Сільвія, княжа дочка, ще спускалась до Тібру,
щоб зачерпнути води — тут її бог і попав.
В Марса вдалися сини! Смокчуть близнята вовчицю
і княгинею світу землю римлянську звуть.
IV
Люблячи, всі ми побожно шануємо демонів світу,
хочемо ласки назнати всіх богів і богинь
саме так, як і ви, о римські звитяжці, що ладні
взяти до хати своєї всі божества, що не є.
Чи суворих з Єгипту — чорних, старого бальзаму,
або чарівних із Греції — мармур білий, як сніг.
Гніву предвічні не мають на нас, коли ми зосібна
кадимо фіміамом тільки одному з божеств.
Визнаємо вас охоче, а все ж наші молитви,
наші щоденні турботи — тільки одному з божеств.
Хитро, бадьоро й поважно таємні обходимо учти,
та подобає мовчати всім, кого світ освятив.
Радше дамо ми себе ерінніям бити у п’яти
за неподобства свої, радше терпіти страшну
Зевсову кару — до колеса й скелі припнутим,
аніж позбутися всіх милих розкошів своїх.
Вчіться спізнати її — цю богиню Нагоду,
що об’являється вам завше в подобі новій.
Може бути вона дочкою Протея й Фетиди,
що не одного з героїв спритно в оману ввела.
Вводить в оману вона всіх недосвідчених дурнів —
сонного — дрочить усе, всталого — з боку зайде.
Тільки меткий і діяльний муж познає достоту,
скільки покірності в ній, радості, ласки й краси.
Раз явилось оце смагляве дівча і до мене,
тьмяне волосся її пишно спадало з чола.
Кучері дрібно вились довкола чудовної шийки,
а незаплетені коси чисте чоло повили.
Не розпізнавши її, схопив я вертуху в обійми,
і повернула вона мій поцілунок ураз.
Що то за розкіш була! Та тихше, час поминає,
а волосся римлянки на мене дощем пролилось.
V
Радо відчув я: мене ґрунт надихає класичний,
давнє й сучасне зі мною жваво розмову ведуть.
Слухаюсь добрих порад — щоденно твори класичні
мудра гортає рука. Скільки нових насолод!
А як смеркне, Амур завдає мені іншу роботу —
знаю з науки лиш дещо, але щасливий стократ!
Чи ж я не вчуся, коли моя долоня крадеться
до коханих грудей або й до стегон сягне?
Ось він, мармур правдивий, коли б хотів порівняти,
вловлюють оком мацким, чують в долонях зірких.
В мене кохана за дня кілька годин відібрала
і повернула мені всі ті борги уночі.
Тут не самі милування, є і розумні розмови,
сон її зможе, тоді лежачи думаю я.
Часто я також віршую, маючи любу в обіймах,
пальці мої відбивають довгий гекзаметру такт
на її спині. Вона солодко стане дрімати —
подих коханий мені жаром всю душу обдасть.
Лампу об’яснить Амур і пригадає минуле,
як він колись тріумвірам так, як мені, слугував.
VI
“Як же, жорстокий, ти міг так мене сприкрити словом?
Це в вас брутально отак вміють кохані мужі?
Хто що не каже про мене — все це я мушу терпіти,
хоч і не винна? Гай-гай! Вся — через тебе вина!
Одяг оцей — як доказ для заздрої злої сусідки,
що удова не сама плаче за мужем своїм.
Ти ж не раз, неуважний, вертав при місячнім сяйві
сірий, у темнім сурдуті, в’ється волосся назад?
Що б то прибрати було бодай духовну подобу!
Був би якраз як прелат! Як би то добре було!
В Римі святому живши, тяжко клястися, лиш мушу:
жоден іще священик мого кохання не мав.
Бідна була я, на жаль, юна, а скільки спокуси!
Фальконієрі не раз очі на мене лупив!
Сват Альбаніс мені приносив поважні записки:
то до Остії, а то — до водограїв прийди.
Все то були слимаки. Хай там червоні панчохи
чи фіолетові — вкрай стали для мене бридкі.
“Знайте, вашу дочку рано чи пізно знеславлять“, —
так батько казав. Мати ж не бачила в тому біди.
Врешті-решт була я знеславлена. Знаю,
гнів твій, я бачу, несправжній. Думаєш, як би втекти.
Йди! Ви жінки не варті. Ми носим дитину
в себе під серцем і там носимо вірність до вас.
Ви ж, чоловіки, тратячи міць і бажання,
тратите при милуванні й вірну любов заодно“.
Мовлячи так, кохана взяла дитину з ослона
і, до серця притисши, вся облилася слізьми.
Як же злісним намовам міг я піддатись, щоб навіть
щастя не бачити свого! Сором огнем мене пік.
В вікнах вогонь спалахнув і тут же згас межи диму,
потім пекельна вода, ринувши, все пойняла.
Та проясніла нараз, тьмаву імлу розігнала,
і потягнувся угору свічки високий вогонь.
VII
Як же ж відрадно мені чутися в Римі! Згадай-но
північ імлисту, котра й душу була пойняла.
Небо сіре й тяжке прагло на голову сісти,
світ — без барви і форми втому мою оступав.
Я тобі оком ширяв за краєм самого себе —
тільки б шукав потаємних стежок.
Тут же світліє чоло в білому сяйві ефіру.
Волею Феба заграли барви і форми довкруг.
Яснозоряний смерк дзвенить од солодкого співу,
мені тут ночі світліші, ніж на півночі дні.
Така мені смертному радість — це ніби сон. А приймеш,
батьку Юпітере, гостя в храми свої осяйні?
Ось я ницьма лежу, долоні просторячи д’горі.
О Юпітере Ксенію, зглянься на мене, молю!
Як я добився до тебе — й сам не знаю. Блукальця
Геба за руку взяла і до святині ввела.
Може, Чудовна мене замість котрого з героїв
в святище це завела? Вибач. Але не жени.
Чинить так само й Фортуна, дочка твоя. Щедрі
ділить дарунки вона, як їй душа повелить.
Боже, як добрий господар, мене ти зустрінеш як гостя
і не зможеш прогнати зі свого Олімпу на діл.
“Куди це тебе занесло, поете?“ Вибач. Висока
Капітолійська гора — то є твій другий Олімп.
Ти потерпи вже, Юпітере! І хай Гермес мене згодом
попри надгробок Цестія нишком до Орка звезе.
VIII
Вірю я мові твоїй, кохана, що змалку
ти не подобалась людям, обриджена матір’ю теж,
що, тільки підрісши, ти стиха розквітла, як повня,
вірю і знаю: була ти особливим дитям.
Виноград, як цвіте, не має ніякого виду,
тільки грона дозрілі чарують людей і богів.
IX
Так по-осінньому блимає полум’я печі сільської,
лунко потріскує хмиз, дружньо гогоче вогонь.
Буде цей вечір мені ще кращий — не вигорить навіть
в’язанка хмизу, ще тлітиме жар, як уже
прийде до мене кохана. Займуться поліна й гілляччя,
буде нам краще від свят добре напалена піч.
Вранці хутенько вона покине цей табір кохання,
а з-під попелу швидко вибухне знову вогонь.
Бо вже другим Амур пропонує дарунки пустухи,
будячи радість, котра скоро не перегорить.
Х
Олександре й Цезаре, Генріхе, Фрідріху славні,
от відступили б мені частку бучних своїх слав,
я б — на одну тільки ніч! — вступився б вам ложем кохання,
тільки, бідних їх, Орк владно тримає в руках.
Отже, радій, хто живе, з любові нагрітого ліжка,
допоки вас не забрала Лети страшна течія.
XI
Вам, о грації ніжні, цих кілька карток від поета
на чистий вівтар вам із ними — пуп’янки ярих троянд.
Все він упевнено чинить. Митця втішає робітня,
та, що скидається завжди на дорогий пантеон.
Юпітер схиляє боже чоло, а Юнона підводить,
а кучерявоголовий Феб виступає вперед.
Сухо Мінерва глянула вниз, Гермес легкотілий
погляд убік відвернув, хитрий і щирий разом.
А за Вакхом ніжно-мрійливим водить Цитера
оком, сповненим хіті — що й мармур її не сховав.
Згадує любі обійми його і рветься спитати:
Адже ж і син наш чудовий мав би стояти при нас?
XII
Чуєш, кохана, бадьорий гамір фламінського шляху.
Це вже, роботу скінчивши, з поля вертають женці.
Йдуть — скільки й видно. Врожай римлянинові позбирали,
тому, що сам постидався Церері скрутити вінок.
Вже великій богині жодних свят не справляють,
де б їй не жолуддя, а яру пшеницю несли.
Хай же це свято ми вдвох тихо і мирно відбудем —
адже ж і двоє коханців — хоч і малий, а народ.
Чи не траплялось тобі чути про свято поганське,
що від Елевзію йшло за переможцем услід?
Греки його почали, вони ж і втішалися з нього
навіть під мурами Риму: “Ну ж бо, на свято нічне“.
Десь заховався профан, новак аж тремтів од чекання,
біле його вбрання мали за знак чистоти.
Колом постатей дивних пойнятий, усяк чудувався,
хто бачив це свято, схоже на вир сновидінь.
Змії навколо кишіли, тяжкі замкнені скрині,
клечані щедрим колоссям, несли дівки на руках.
Дуже важно трималися пастирі, щось бубонівши,
нетерплячий і лячний, світла запраг новачок.
Довго він приглядався, аж поки нарешті розгледів,
що то собою являв цей ритуальний танок.
О то була таємниця! Щоб великій Деметрі
міг догодити найкраще якийсь із героїв, Язон,
спритний володар острова Кріту, раптово
тіла її несмертельного запраг таємних пишнот.
Мав же він щастя, коли шлюбну постіль богині
геть обіклав колоссям, щедро усіяв ріллю.
Інші ж усі знемогли, так і не змігши набути
фаху в любові, коли Церера урок подає.
Вкрай здивований, казку вислухав кожен тямущий
і коханій кивнув: “Ти зрозуміла натяк?“
Кожен крислатий мирт святий куточок притінить.
Для вгамування бажань нам і чорти не страшні.
XIII
Завжди лукавить Амур, від нього всі ошуканства.
Каже облесний мені: “Звірся — бодай ще хоч раз.
Зла я не маю до тебе, в кого життя є і вірші.
Я признаю це. Тобі ж — дяка і шана моя.
Бач, до самого Риму тебе я провів і з душею б
хтів би тобі у пригоді стати на цій чужині.
В мандрах усяк нарікає, він має незручні гостівлі,
ті ж, що нарає Амур, любо його погостять.
Ти подивляєш оці руїни давніх будинків
і розважно проходиш по всіх священних місцях.
Ти шануєш ще дужче коштовних утворів рештки
кращих майстрів, що в робітнях бачив не раз я колись.
Сам я й творив ці образи. Вибач мені, бо на цей раз
я не хвалюсь. Ти і сам визнаєш праву мою.
Нині ж мені ти не так служиш. Куди ж це поділись
образи, барви, тони, давня кмітливість твоя?
Знову ти мрієш різьбити, друже? То знай же, що школа
греків — відкрита. Літа їй не замкнули дверей.
Завжди юний я вчитель і люблю тільки юних,
мудрість твоя — ні до чого. Жвавість — оце по мені!
Античність живою була, бо люди щасливо жили в ній.
Жий же щасливо, і хай прадавнє живе у тобі.
Тему для пісні, крім мене, ти ні від кого не візьмеш,
і щонайвищого стилю тільки любов тебе вчить“.
Так мовив софіст. Хто заперечить? На жаль, я
звик підкорятись, коли дасть мій володар наказ.
Тільки зрадливе його слово. Є тема до пісні,
тільки забрав він у мене силу, і душу, і час.
Погляди, потиски рук, солодкі слова, поцілунки,
порухи ніжних сердець — і зрештою шлюбне ярмо.
Гамір сходить на шепіт, окрик — на любу розмову.
Так без просодій і гімн може затихнути геть.
Маю, Авроро, тебе за подругу муз, не інакше
ачи й тебе спокусив цей розпусний Амур?
Як його подруга ти переді мною постала,
кличеш на свій вівтар кожного свята мене.
Локони всипали геть груди мені, а голівка
мирно спить на руці, що шию гінку повила.
Що за пробудження миле! Увічніть, спокійні години,
всю ту відраду, котра нас колисала у сні.
У сні вона розметалась по всій просторій постелі
та, відвернувшись, свою руку лишила в моїй.
Лучать нас міцно щира любов і вірне бажання.
І одна тільки спрага нам сон перебити могла б.
Перший потиск руки. Я бачу очі небесні
знову розплющені. О, що за господня краса!
О склепіться! Від вас я п’янію і нічусь, о дайте
подивляти цнотливо цей щастям омирений чар!
Що за ліній краса! Як велично простерлося тіло
в сні Аріадни. Тезею, невже б ти від неї втікав?
Що то — єдиний цілунок цих уст. Тезею, ходи вже!
Раз тільки в очі зирне — і прив’язала навік!
XIV
А запали-но, світло, мій хлопче! — Видно ще. Шкода
гніт і олію збавляти. Ще й не закрились лавки!
Сонце щойно зайшло за будинки, таж не за гори!
Ще півгодини й не менше, як ніч у дзвони заб’є.
Нещасний! Іди і роби. Заки прийде кохана,
лампа отішить мене, цей милий човник нічний.
XV
Я б не подався за Цезарем аж до бриттів далеких.
Радше хай мене Флорус заволоче до корчми.
Хай уже краще стрибають південних бліх міріади,
аніж північ гидка цідить імлисту журбу.
Славні будьте, шинки, віднині ви серцю миліші,
остеріями вас римляни гречно зовуть.
Нині мені показала їх мила, проваджена дядьком, —
тим, що не раз був мене вже ошукав на добрі.
Тут стіл наш стояв, оточений німцями дружньо,
а там вона — коло матері місця шукала собі,
поки, ослін повертівши, в ньому зручно не всілась,
бачив я шию відкриту, обличчя ж — тільки ледь-ледь.
Як на римлянку, заголосно мовлячи, мила,
глянувши в очі мені, з чари вино пролила.
Пальчик її граціозний мило виводив
кола вологі від плями, що впала допіру на стіл.
Вона сплітала своє наймення з моїм. Як пожадно
стежив за пальчиком я — мила впіймала це враз.
Нарешті рухом швидким вивела римську п’ятірку,
спереду ж — риску. І вмить, ледве я вгледів той знак,
ліній витками вона стерла і лінію й цифри,
але чудовна четвірка так мені й стала в очах.
Мовчки сидів я, кусаючи губи спашілі —
стільки ж від втіхи й лукавства, скільки ж і від жаги.
Тільки ж так довго до ночі — цілих чотири години!
Сонце високе, не дляйся, свій спозираючи Рим.
Нічого більшого ти не бачило та й не побачиш,
що обіцяв був у захваті жрець Горацій тобі.
Нині ж мені не барись, будь жвавіший сьогодні
й погляд свій похили від семигір’я на діл.
Заради поета поменшала світла година,
що маляря спраглим очам достачить блаженних утіх.
Радо б іще озирнув оці високі фасади,
обеліски, і вежі та яре золото бань.
В море якскорше пірни, щоб ранок побачити швидше,
це ж віки донесли до тебе таку благодать.
Цей вологий берег, оброслий здавен очеретом,
ця деревами й кущами втінена тьмяна гора.
Кілька хаток з’явилося, а перегодом — уздрів ти,
як вони юрмом розбійників радісно всі ожили.
Геть позносили все вони до стійбища свого,
на решту ж околиці навіть дивитись не варто було.
Бачив цей світ у становленні, бачив його в руїнах,
а з-під руїн виникав знову побільшений світ.
Щоб задовго до тебе побачив я все це у сяйві —
хай мені парка розумна нитку повільно снує.
Тільки ж ти швидше надходь, значена люба годино!
Час, щасливцю? О ні. Вибило третю лишень.
Любі музи, це ви знов ошукали тривалість
хвилі, котра від коханки ще відділяє мене.
Будьте ж здорові! Я зник — не майте гніву на мене.
Ви ж бо, горді, амурів високо шануєте теж.
XVI
“Чом же до виноградника, любий, ти нині не вийшов?
Я ж, обіцянку тримавши, там і прождала тебе“.
Був я подався туди. Аж дядько трапивсь, на щастя,
став на дорозі, як пень — ані туди ні сюди.
Як я прокрастись хотів! “О, та ж вийшла помилка,
та ж опудало це гнало тебе, що ми вдвох
гарно прибрали були шматтям старим, очеретом,
такщо на шкоду собі так я вбирала його“.
Здійснилось давнє бажання: вигнало птаху зальотну,
щоб не дзьобала ні саду, ані племінниці теж.
XVII
Деякі згуки мене дратують. Та псів завивання
щонайненависніше. Чути не можу його.
Але сусідський собака — це єдиний між псами,
кого б я з відрадою слухав, коли б той був не загарчав.
Якось він був напустився на милу мою, що таємно
кралась до мене, і тим мало не викрив секрет.
Отже, коли б він не гавкнув, я думаю завжди: кохана
йде до мене чи просто згадую зустрічі час.
XVIII
З-поміж усіх речей є такі, що прикрі для мене,
другі, зовсім бридкі, зразу вганяють у гнів.
Це лиш голі думки. Хочу вам, друзі, признатись,
як то прикро мені спати самому вночі.
Але вкрай уже бридко, щоб на дорозі кохання
потерпати змії, отрути в троянді відрад.
Як у мить найсолодшу любощів обопільних
схиленій любій голівці про власні повідать страхи.
Так зажила Фаустина мого щастя і ліжко
ділить зі мною і вірно вірність тримає мою.
До чарівних завад поривається юність; для мене ж
любо втішатися з певних благ лише спроквола.
І яка ж то відрада! Лунають невинні цілунки,
серце і душу обом нам повнить любовний напій.
Довгі ночі приносять відраду. Ми, пригорнувшись
тілом до тіла, вслухаємось в бурю, і дощ, і грозу.
Аж засіріє світанок. Мить поранкова
знову квіти приносить, день, як до свята, вбере.
Пошліть мені, о Квіріти, добра. Хай кожен назнає
усіх благ цього світу, які тільки бог нам дає.
XIX
Тяжко нам зберегти добре ім’я, бо я певен:
поголос, мій володарю, завжди амурам лихий.
Знаєте, звідки це йде, що обоє вони ворогують?
Ось вам переказ старий, я його радо повім.
Завжди велика богиня, та часом просто нестерпна
у товаристві, бо любить першою мову вести.
І так вже віддавна її, які б не були банкети,
жоден з богів не терпів за голос, гучний, наче мідь.
Пустощами вона якось уславилась добре,
світлого Йовія сина враз обернувши рабом.
“З нього зроблю я колись Геркулеса, всевишній мій отче, —
мовила, — і, відродивши, в лоно твоє поверну.
Зник Геркулес, що тобі спородила Алкмена.
Він, шанувавши мене, стане, як бог не землі.
Дивиться він за Олімпом, і за твоїми б дивився
дебелими коліньми. Вибач. У небі лише
гідний за мною зорить муж. Мене заслужити
марно прагне той, хто повторює кожен мій слід.
Стрівши ж його на дорозі, якою він ходить,
я воздам йому славу раніше за вчинки його.
Тільки ж мене ти віддай за того, хто амазонок
зміг. Хай стане мені мужем. Радо за нього піду“.
Всі замовкли, бо слухати байку несила.
Гнівні, допевнились легко, як це ненависне їм.
Амура вона не уздріла — той, убік одійшовши,
узяв гарненько героя під славну обладу свою.
Він приховав свою пару. Накинув левову шкуру
їм на плечі й зверху тяжким рублем пригнітив.
Потім квітки повстромляв героєві в косма волосся
і руку простяг до сурдута, жарт підпустивши такий.
Так спорядивши чимдуж дивний почет, побіг він,
гуком потрясши Олімп: “Сталися дивні дива!
Ще ніколи земля, ні небо, ні сонце невтомне
див таких не здибало на своєму шляху“.
Все пустилось за ним, повіривши мові поважній
хлопця пустого. І що ж — поголос теж не відстав!
Тільки подумайте — хто б зрадів тій ганьбі чоловічій —
та ж Юнона. Її втішив тим жартом Амур.
І, присоромлений вкрай, поголос знітився дуже,
ще спочатку гукав: “Маски, богове, це все“.
Надто добре я знаю свого героя. Найкраща
це із трагедій. Та що ж — скоро упевнилась: він!
Анітрохи Вулкан не досадився, узрівши
жінку свою із метким парубком на мотузку,
а як догідлива сіть вчасно їх обхопила,
із насолодою він зашморга враз насилив.
Як же Юнацтво раділо — Меркурій і Вакх. Обидвоє
мусили визнати: добре, коли б на лоні її,
пишної жінки, спочити. Стали прохати:
Ще не відв’язуй, Вулкане! Ще подивитися дай!
А ошуканий цей дідуган тримав її дужче
і розлетівся за мить поголос, лютий украй.
Але і з часом між цими двома сварка не вщухла.
Її обранець, герой, був схожий на хлопця цілком.
Вже шанувала найдужче того, хто вмів ув обіймах
міцно стискати її, геть поневаживши встид.
Хто потоптав звичаї, став із найгірших найгіршим.
Дівчині став віддаватись; а хто зневаги зазнав,
мусів тепер наражатись на власні розлючені стріли.
Муж тягнувся до мужа хіть гамувати, як звір.
Хто ж бридився ним, мусів стаждати. Нещасник
задовольняв свою дику хіть силоміць.
А богиня за ним стежила і наслухала;
досить було їй його бачити в тебе хоч раз —
знатимеш добре її погляд сердитий і вираз,
і знеславить вона дім, де бував чоловік.
Це так само й мені: я вже й намався. Богиня
дуже ревнива, пильнує всіх моїх таємниць.
Тільки є добрий звичай: мовчки її шанувати.
Бо, як і грекам, дошкульні божі чвари й мені.
XX
Міць і вільне життя — вповні чоловіча окраса,
хоч таємниця йому теж подобає й не менш.
Ти, переможнице міст, мовчанко, княгине народів!
Вірна богине, мене ти певно вела крізь життя.
Якої долі зажив я! Про жарт мені муза відкрила,
хитрий Амур розчинив рота, що склеплений був.
Ох, то стало так тяжко княжу ганьбу заховати,
ані прикриє корона, ані фрігійський ковпак
Мідаса вуха сторчкі: найближчий слуга їх помітить
і, злякавшись, сховає знахідку в серці своїм.
Геть запорпає в землю, щоб легше самому почутись,
лиш таємниці такої не вбереже і земля.
В стрілку пішов очерет, шемрання чулось у вітрі:
“Мідасе, Мідасе! Царю! Вуха задовгі твої!“
Тяжче тепер і мені цю зберегти таємницю.
Ох, повнява серця вибіжить через уста.
Жодній подрузі вже я не довірюсь: одурить.
Жодному другові: що, як друг той — мені на біду?
А щоб повідать діброві й горам про втіху високу
власного серця, то вже я немолодий і не сам.
Вам, гекзаметри, й вам, пентаметри, тільки довірюсь,
як вона серце моє тішить удень і вночі.
Скільки її домагалось мужів, що ставили сільця,
всіх вона уникала — хитрих, зухвалих, лихих.
Граціозно і мудро вона обминала їх, знавши
шлях, де зустріне її любий, що спраг од ждання.
Місяце, дляйся! Нехай її не помітять сусіди,
леготе, в листі струмуй і притлуми її крок.
Ви, любі пісні, буяйте й ростіть, і нехай вас
теплий легіт пестливий, наче дитину, приспить,
і розкажіть квіритам, оцим великим базікам,
про таємницю солодку двох щасливих сердець.
Переклад Василя Стуса
