Що вам передав із заповітом
той святий, що розлучався з світом?
Аби плоть старанно доглядали
чи про дні свої останні дбали?
Ну ж бо, князя бачачи в поході
при пишноті, в золоті і вроді,
як він проїздить з усім парадом
аметисти розсипає градом,
ви на те скидали заздрим оком?
Паленів вам погляд ненароком
радістю, як угорі над вами
понад дарнаведськими шпилями
квітло сонце ранку? Хто спокійно
бачив би те все? Не раз я мрійно
відчував, ледь сонце запалає,
як воно увись мене здіймає,
де господні осяйні чертоги,
джерело живлющої вологи,
щоб, нагірнім поглядом зогрітий,
міг я свій життєвий шлях вершити.
Яре коло небом покотилось,
і померк мій погляд, серце билось,
і, блаженний, до земного лона
ницьма я припав, б’ючи поклони.
Хай же буде заповідь священна
пам’яттю і волею для мене:
Денну працю тяжко справувати —
ось те все, що нам дано пізнати.
Зводить ручки немовля до неба —
знай: його на сонце зараз треба!
Вогняна купіль із тіла й духу
вижене одразу всяку скруху.
Мертвих дайте вогняній офірі,
прикопайте, як загинуть звірі,
а як стане сили й буде можна —
хай іде під землю падаль кожна.
Доглядайте ниви так, як треба, —
краще й сонце сяятиме з неба.
Треба дерево рядком садити —
буде краще і цвісти й родити.
Щоб і водам, що біжать каналом,
плину й чистоти не бракувало,
так, як Зендеруд з узгір’я рине,
ясна й чиста, поки не загине.
І зробіть маленький схил, щоб води
бігли рівчаком без перешкоди.
Хай ні очерет, ані тритони
течії не ставлять перепони.
Там, де ґрунту добре й водам чисто —
щедро сяє сонце променисте.
Де про них людина добре дбає,
там господь життя благословляє.
Ви, що від роботи потомились,
втіштеся, що ниви звеселились,
тож робіть тепер відважну спробу, —
пана-бога різьблячи подобу.
Там, де полум’я загоготіло,
ніч стає ясна, гнучкіше — тіло.
Палахкоче вогнище високе —
дозрівають всі життєві соки.
Хмизу підкладайте для горіння,
сонць земних у ньому є насіння,
добрий гніт із памби — гріх казати:
кращого кадила — пошукати.
Світло, що з лампади палахкоче,
відбиває сяєво уроче.
Хай ніщо не вадить вам ніколи
зранку божі бачити престоли.
Це буття даровані клейноди,
це свічаддя божі — нам на подив.
Все, що славить бога і радіє,
в те свічадо зазирнути мріє.
Зендеруд запіниться, як море,
тільки я на крилах злину в гори
і до вас пошлю я з передсвіту
слово шани, ласки і привіту.
Переклад Василя Стуса
