Котрому з богів несмертельних
найвища впаде нагорода?
Сперечайтесь собі.
Я ж віддаю її
вічно рухливій
і завжди новій
чудовій дочці Йовія, Зевеса,
його найулюбленішій дитині —
фантазії.
Бо виділив він їй
химерну вдачу,
котру, напевне ж,
приберігав для себе.
І це пусте дівчисько —
його відрада.
Ось у вінку із троянд,
вона, тримаючи лілею,
квітчастим лугом лине,
чинячи волю свою
над літнім птаством,
або живлющу росу
спиває устами бджолиними
з духмяних квітів.
Або з похмурим поглядом,
геть розкуйовджена,
вихором пролітає
вздовж крутояру,
чи, тисячобарвна,
мінлива, мов рання зоря,
смертним вона видається
сяєвом місяця.
Віддаймо ж шану
усевишньому старому
своєму батькові,
хто вічно юну
гарну дружину
смертним у подруги
подарував.
Тільки ж бо з нами
він поєднав її
божим вінчанням
і наказав їй
у радості й злиднях
завжди держати
вірності в шлюбі.
Інші ж господні
бідні створіння,
чиє багатство
тільки у дітях,
бродять землею,
маючи радість
з темних жадань.
Тьмарені болем,
вони відчули
власне життя
скороминуще,
ніби неволі
тяжке ярмо.
Він бо сподобив нас
своєю дочкою,
отже, втішайтеся
із пещеної витівниці,
радо стрічайте
свою кохану
і за дружину
в хату ведіть.
І хай премудрість —
стара свекруха —
ніжного серця
їй не вразить.
Знаю я також
старшу, статечну
її сестричку
подругу тиху свою.
Не відверни ж од мене
світла життя,
о шляхетна спонуко,
втішачко-надіє!
Переклад Василя Стуса
