Тихо-мирно я пряду
без перепочинку,
коли оком поведу —
аж стоїть хлопчина.
Тонку пряжу похвалив
(та й чи шкода мови?)
Коси ж, каже, й поготів:
як нитки шовкові.
Зразу все пішло вверх дном,
і робота стала.
Я стою з веретеном,
бо ж і нитку врвала.
Довго мичка ще вилась
і тягнулась швидко,
та кому вона здалась,
раз нерівна нитка.
Несла пряжу до ткача —
серце моє бідне
тріпотіло, як зайча:
соромно ж і встидно.
Жду, як сонце припече —
понесу білити.
Стала в річці — а плечей
ані нахилити.
Все, що нишком напряла
в себе у кімнаті,
скоро взнає півсела —
спробуй заховати!
Переклад Василя Стуса
