1
Саркофаги та урни життям прикрашали поганці:
фавни скачуть довкруг, хором вакханки стають
до строкатого ряду; козлоногий бурмило
з сурми лункої добув дикий і радісний згук,
бубни й цимбали гримлять, ми бачимо й чуємо мармур.
Радо пурхає птаство, смачно дзьобає плоди.
Вас не відстрашує гамір, не кажучи вже про Амура,
що між пістрявої товщі тішиться тільки вогнем.
Повнява світу долає смерть, і попіл під сподом
в тихім своїм сповитку ніби радіє живим.
Хай же колись саркофаги так само оточать поета
сонмом образів щедрих, котрим життя він здобив.
2
Щойно в блакитному небі я сонце сяйне запримічу
або над скелями плющ, що в пишні повився вінки,
чи винороба, що лози дбайливо з тополею лучить,
чи, де колиска Вергілія, теплий вітрець пробіжить —
як товаришать мені музи, розважну розмову
ми пильнуємо. Це втіху блукальцю дає.
3
Завжди кохану свою, запраглий, тримаю в обіймах,
завжди я серцем тулюся міцно до любих грудей,
завжди спираюсь чолом до любих колін, задивившись
на кохані уста й очі, що сяють згори.
Мовив би хтось: “О ласію, отак свої дні ти справляєш?“
Так, я справляю їх зле. Слухай, що вийшло мені:
жаль, проминула мене життя найостанніша радість,
вслід за нею мій повіз тягнеться 20 вже днів.
Фірман перечить мені, облесливий став камердинер,
і в оману тепер вводить мене мій слуга.
Мав би уникнути їх, — дорогу заступить поштмейстер,
чувся в руках поштарів, потім — і митників теж.
“Не збагну я тебе! Сам же собі ти перечиш:
райської тиші, як ця, щастя — й Ринальду не гріх!“
Ох, все я добре збагнув: тіло моє у дорозі,
але дух повсякчас лоном коханої снить.
4
Ось та Італія, звідки я втік. Ще куріють дороги,
ще чужинець ошуканий, так як і мріяв про те.
Добропорядність німецьку шукав ти повсюди — і марно
буйне життя тут вирує, а не суворість і лад.
Кожен живе тут для себе, іншим — немає довіри,
навіть пихаті всевладці сповнені власних турбот.
Гарна країна, та що ж? Фавстіни не стрів я на цей раз.
Це не Італія більше: надто розлука легка.
5
У гондолі лежу горілиць, пливучи межи суден,
що, наладовані добре, в довгім каналі стоять.
Різні товари знайдеш там — і на різні потреби:
фрукти, пшеницю, вино, дрова, легкі, наче хмиз.
Миттю повз них летимо, — аж влучив мені ув обличчя
кимось загублений лавр. Дафно, ти раниш мене?
Ждав я раніше платні! А німфа зі сміхом шепоче:
“Що з поета за грішник? Отже, і штраф. Пропливай“.
6
Пілігрима побачу — і стримати сльози не можу:
о, як захоплюють нас марні людські поняття!
7
Мав я кохання одне, що для мене було найлюбіше.
Більше немає його. Мовчки утрату стерпи.
8
Ця гондола така ж, як ніжна гойдлива колиска,
ця посудина схожа до всього на гроб замісткий.
Саме так! Між колискою й гробом ми никаємо і ширяєм,
пливучи безтурботно по довгих каналах життя.
9
Бачимо дожа, що з нунцієм важно собі походжають,
бо поховали небіжчика і освятили труну.
Що собі думає дож — я того не знаю, та другий
певне кепкує про себе із урочистих пишнот.
10
Куди це так квапиться люд, горлаючи? Хоче наїстись
і зачати дітей, щоб годувати — і вже.
Це, блукачу, зауваж і вдома чини все так само.
З цього людей не буває. Всяк має те, що запраг.
11
Марно попи роздзвонили! Склали до купи все чисто.
Плещуть, немов би учора в світі велось так, як днесь.
Тільки ж попів не сваріть. Ті знають про людські потреби,
це ж бо за втіху попові — вчора плескати, як днесь.
12
Мрійнику, учнем робися, — так, як пісок, що у морі
є лиш пісок. Але ти, друже розумний, — мій перл!
13
Любо стебла конюшини торкатися вліті ногою,
або рукою відчути овечої вовни руно.
Любо побачити в цвіті сьогорічнє пагілля свіже
і до зеленого листя зваблений погляд звести.
Пестити ж квіткою юні перса чабанки — миліше,
тільки ж бо травень мені в щасті відмовив в такім.
14
Це ковадло зрівняю з країною, молот — з державцем,
а народ порівняю до бляхи, що гнута в дугу.
Шкода бідної бляхи, коли ці свавільні удари
падають бозна-куди. І не чекай казана.
15
Мрійником учень стає і досить зворушує натовп,
але для мудрого мужа кілька улюбленців — честь.
Образи дивні здебільша пишуться лиш партачами.
Духу й мистецтва творіння — то не для натовпу. Ні.
16
Владцем роби тільки того, хто власну користь розуміє;
ми ж обираємо того, хто знає про нашу користь.
17
Кажуть, що скрута молитви навчить. Хочеш навчитись —
їдь до Італії. Скрута, певне ж, чужинця знайде.
18
Що за черга страшна коло крамниці! Дбайливо
зважують, гроші беруть, крам подають навзаєм!
Нюхальний, бачте, тютюн. Усе зрозуміло собою
без наказу, без лікаря — люд чемериця жене!
19
Дожем Венеції може стати будь-хто знакомитий,
міниться зразу, як хлопчик — гордий і пишний стає.
По італійських соборах проскури гарні здаються,
бо в тому ж самому тісті бога явили жреці.
20
При Арсеналі застигли два леви старогрецькі,
заступивши собою зовсім маленький канал.
От зійшла б богоматір і обох прилучила
в упряж до свого візка, радості б мала з обох.
Тільки ж поклякли в журбі, а кіт новий і крилатий
муркає всюди. Це, кажуть, венеціянський патрон.
21
Старанно мандрує блукач! І що ж, знайде він святого?
Зможе побачити й чути того, хто творить дива?
Час його збочить кудись. І віднайдеш ти лиш рештки,
бо доберігся лиш череп і кілька запалих кісток.
Кожен, шукавши Італії, є отаким пілігримом,
щоб шанувати побожнотільки розпалий кістяк.
22
Нині, Юпітере Плювію, ти, ніби демон зичливий,
бо відразу даруєш щедрі дарунки кільком:
цей напій — для Венеції, вруна зелені — для ниви,
дещицю віршів малих — книжечці передаєш.
23
Заливайтесь, упийтесь — жаби, в червоне убрані,
виспраглу землю поїть, щоб гарні росли капусти.
Тільки ж бо не промочіть нотатника цього. Для мене
він як пляшка араку, що зможе потішити всіх.
24
Свята Іоанна в багні — зветься собор. У Венеції ж
правда — сказати: в багні Марка Святого собор.
25
Бачив ти Байо — тоді знаєш ти море і сушу.
Це ж Венеція. Отже, знаєш болото і жаб.
26
Все ще ти спиш? Тільки тихо. Дай мені спокій. Прокинувсь —
ліжко самому широке — нащо мені оце все?
Ти ж бо в Сардінії, де люди ночують самотньо.
Друже, це Тібр, звідкіля люба прогнала тебе.
27
Геть усі дев’ять кивали до мене — музи, звичайно,
того ж я не шанував, дівчину мавши тяжку.
Нині ж я любу лишив, мене полишили і музи.
Вражений, я вже дивлюсь за мотузком чи ножем.
Повен богами Олімп. Прийшла ти мене рятувати,
мати всіх муз, о Нудьго. І привітала мене.
28
Що за дівчину хтів би я мати? — питаєте. Маю,
як я захочу її. Часто й потроху сіреч.
Морем ходив я, шукаючи мушлі. І якось
перловичку знайшов, котру біля серця ношу.
29
Як я багато шукав! То мідь ритував, а то креслив,
брався до пензля, у згуках дещо відбити хотів.
Все це було нестійке. Не досяг, не навчився нічого,
тільки в єдиному хисті я вже, мов справжній мастак.
По-німецьки писати. В найгіршому з матеріалів
загубив я, нещасний поет, і мистецтво й життя.
30
Носите гарних дітей, лиця закривши вуаллю,
молите, отже, вимоги ставите чоловікам.
Кожному хлопця кортить такого, як сам бідолашний,
любки — такої, котра думає, вкривши свій вид.
31
Це ж і дитя не твоє, що за нього мене ти турбуєш.
Як же стурбує тоді та, що від мене в тяжу.
32
Нащо ти облизуєшся, мене зустрічаючи спішно?
Що ж, язичок твій сказав, скільки він був наплескав.
33
Всіх мистецтв навчається німець і творить. У кожнім
справжній показує хист, взявшись за нього як слід.
Лиш одного не хоче навчатись — поезії.
Отже й партачить її. Друзі, це й наші гріхи.
34 — a
Часто ви нам здаєтесь за друзів поета, богове!
Дайте ж йому, що потрібно. Всього потроху лишень:
спершу дружню домівку, добре попити й поїсти,
бо на нектарі і німець знається так, як і ви.
Одяг пристойний і друзів задля пустої розмови,
потім на ніч любаску, що в ньому не чула б душі.
Ці п’ять природніх вимог ставлю я першочергово.
Далі благаю про мови — і сучасні, і давні —
з тим, щоб сприймати я міг промисли й долі людські,
прошу чистого серця — з тим, щоб мистецтво вершить.
Здатність вдивлятись в народ, впливу на владу зажити,
що крім усього додасть слави мені між людей.
Добре, боги, я вам вдячний. Найщасливіша людина
створена здавна. Тепер зичте здебільша мені.
34 — b
З-поміж німецьких князів мій — незначний, то напевне.
Край його куций, вузький — скільки під силу йому.
Але коли б так усяк силу спрямовував добре —
от би свято було! Німець між німців почувсь.
Нащо так хвалити його? Хай учинки про нього звістують.
Може, вславляння твої лиш підлабузницькі суть?
Дав же мені він усе, що великі так зрідка дарують —
вільну годину, довіру, поле, будинок, город.
Вся моя вдячність — йому і тільки одному. І знаю,
що, як поет, я навряд міг би надбати добра.
Хвалить Європа мене, а що мені з тої Європи?
А нічого! Витратний дуже поезії друк.
Німці ступали в мій слід, радо читали французи,
Англія дружньо вітала гостя, що вибився з сил.
Що мені з того, скажіть, що навіть китаєць малює,
пензля гамуючи дрож, Вертера й Лотту на шклі?
Всім королям і князям було про мене байдуже.
Август був тільки він. Був тільки він Меценат.
35
Людське життя, чим ти є? А тисячі можуть
про людину провадити або про вчинки її.
Але вірш — поготів. Тисячі тішитись можуть.
Тисячі ж — гудити. Друже. Тільки живи і твори.
36
Вкрай я стомився, весь час картини старі оглядавши,
справжні мистецькі скарби добре збережені тут.
Задля таких насолод треба і час і спочинок,
вже за живою красою погляд мій ледве встига.
О жонглерко! В тобі бачу тих хлопчиків давніх,
що їх крилатими був пензель Белліні відбив,
тих, через кого колись слав Веронезе свій келих,
щоб нареченої гості воду пили, як вино.
37
Нібито вирізана, оця чудовна фігурка,
вся м’яка і безкоста, ніби моллюска пливе,
все в ній до міри, усе сповнене вільного руху,
ніби кінцівки самі, гарні суглоби — і вже.
Знав я людей і звірів, знав я і рибу і птаство,
знав плазунів незвичайних, різні природні дива.
А здивувався ж тобою, Беттіно, диво кохане,
ти ж бо одна є усім, янголом навіть ти є.
38
Любе дитя, не піднось ніжки угору до неба.
Хитрий Юпітер тебе вздріє, пойме Ганімед.
39
Не бентежся, піднось ніжку до неба. Молящі
д’горі ми руки знесем, бо не грішили, як ти.
40
Набік схилила ти шийку. Що ж за дива? Та ж носила
цілість свою. Ти легка, шийкою лиш затяжка,
тільки мені це дарма — крива голівки постава.
Будь-яка шия зігнеться, несши чудовний тягар.
41
Так пантеличать наш погляд плутані образи тьмяні
Брейгеля — скільки свавілля в них і пекельної тьми.
Так само — Дюрер, явивши суду страшного видіння,
люди його химородні звичний наш погляд страшать.
Так і поет, що співає сфінксів, сирен і кентаврів,
слух нам разить, і несила тих не почути пісень.
Так зворушає прагнущих мрія,досяжна лиш в снінні,
що подвигає вперед, мінячи все навкруги.
Так нас бентежить Беттіна, тіло своє розметавши.
Але втішає нас враз, досить зробити їй крок.
42
Радо межу заступаю, окреслену крейдою щедро,
зробить боттегу дитина — гречно посуне мене.
43
Що тільки він виробляє з душами цими! О боже!
Так тільки низку білизни прати до річки несуть.
Ой упаде! Не втерплю! Ходімо! Та йдімо! Як мило!
Як вона легко стоїть, рада й усміхнена вся.
Бабо стара, ти дивуєш славну Беттіну. Тепер ти,
ніби краща й молодша, тішачи любку мою.
44
Все, що не є округ тебе, втішає мій погляд. Найбільше ж —
коли батько тобою спритно вертіти почне.
В захваті крутишся ти й після смертельного скоку,
ніби нічого й не сталось — знову стоїш і біжиш.
45
Вже проясніло обличчя кожного. Зморшки почезли
бідності, втоми, журби. Всі ніби щастя знайшли.
Шкіпер тебе звеселив, по лицях поплескав, гаман свій —
що вже й убогий — проте перед тобою розкрив.
Венеціянець плаща випростав, давши в дарунок,
так, ніби ревне просила на чудо Антонія ти
або на рани Христа, чи серце святої Марії,
чи на геєнну страшну, що спопеляє серця.
Кожне маленьке хлопча, шкіпер, перекупка, злидень —
всяк коло тебе радів, бувши малим, як і ти.
46
Віршування — веселий фах. Лиш дуже витратний.
Поки ця збірка росте — поти й цехіни летять.
47
Чи не здурів ти, ледащо? Доки ж іще зволікати?
Буде цій дівчині книжка? Тільки ж по правді кажи?
Ждіть-но. Ось кінчу про князя, про найбільших зі смертних,
дайте лиш їхні діяння краще збагну, ніж тепер.
Ну, а тимчасом — Беттіні. Бо ж фіглярі і поети —
ніби рідня: і шукають і радо знаходять вони.
48
“Гей, барани, всі ліворуч! — новий суддя порядкує, —
ви ж, овечки, спокійно стійте і з місця ні руш!“
Що ж! Та від нього проте слід ще й такого чекати.
От він і мовив: “А мудрі — станьте навпроти якраз!“
49
Знаєте, як я свої сто епіграм закінчив би
з певністю? Треба любаску гнати — щоб ні на поріг!
50
Всі поборники волі здавна мені неприємні:
волі шукають вони тільки для себе самих.
Хочеш ти повної волі? Зважся вповні слугувати!
Знаєш, як це небезпечно? Спробуй — дізнаєшся враз!
51
Прагнуть добра королі і демагоги — так само
всякий товче цю брехню, бувши такий же, як ми.
Але не має народ власної волі. Це звісно.
Знає про неї лиш той, хто її хоче за нас.
52
В тридцять років мене розіп’яв би кожен фанатик.
Світ він пізнав тільки раз, прагне ж дурити, брехун.
53
Франції доля сумна, вельможні це зважити можуть,
але ще більше на це зважити має і люд.
Можновиті почезли, хто ж люд боронив був од люду?
Отже, виходить, що люд був за тирана собі.
54
Час я шалений прожив, і сам ошалів я в ту пору,
ставши таким, як часи владно веліли мені.
55
Мов же, чи то ж не по правді? Ми мусили люд ошукати.
Бачиш, який він незграбний, дикий здається який.
І незграбні, і дикі — всі ті, що дались на ошуку.
Гречними станьте — й вони враз налюдніють тоді.
56
Часто карбують князі по ледве посрібленій міді
найвидатніший свій образ. Довго дурився народ.
Мрійник карбує печать духу на лжі та дурничці,
пробного каменя бракне — золоту вірте і вже.
57
От навісні, ви провадили про затятих промовців,
тих, що у Франції ми чули з майданів не раз.
Згоджусь і я — навісні. Та навісний, коли вільний,
мудрі говорить слова. Рабство ж і мудре мовчить.
58
З давніх давен увельможні вживали французької мови.
Малоповажаний був, хто тії мови не вмів.
Нині ж захоплений люд мовою франків белькоче.
Владці, не майте за гнів. Прагнення ваше — збулось.
59
Ви зарізкі, епіграми! Хіба? Ми ж написи тільки,
розділи книги, яку вже написало життя.
60
Так як пророку давали хустку, сповнену звірів
і брудних і охайних, так збірку я любій даю.
61
Чи епіграма оця добра? Складеш ти їй ціну?
Кожен тлумачить по-своєму, що той хитрун намудрив.
62
Чим лютіший двовірш, чим більше в нім заздрості й ниці,
тим напевніше ти й швидше збагнеш його зміст.
63
Божиться Хлоя в коханні. Я ж їй не вірю. “Та ж любить!“ —
мовив тямущий. Гаразд, вірю: що це вже пройшло.
64
Ти, Пілархен, нікого не любиш, а мене — скільки моці.
Більш не знайшлося шляхів, щоб підборкати мене?
65
Що то бог, що людина, що світ — хіба ж це така таємниця?
Ні. Лиш не хоче ніхто чути нічого про це.
66
Що я лишень не стерплю! Більшість огидних предметів
мужньо я переношу, так як господь повелів,
але чотири мені гидкіші за змій і отруту:
дим тютюну і клопи, дух часниковий і †.
67
Радо провадив би я про тих маленьких звіряток,
що так любо й проворно мчать то сюди, то туди.
Як плазуни, а проте чотириногі. Женуться,
потім скрадливо повзуть, хвостик волочачи вслід.
Бачте, аж ось вони! Ось! Вже і почезли. Де ж ділись?
Певне, трава ачи шпара сховок дала втікачам.
Тож дозвольте мені я їх назву ящірками.
Видиво миле оце я ще згадаю не раз.
68
Хто лише вздрів ящірок, може одразу згадати
гарних дівчаток, котрі бігають площею скрізь.
Надто моторні вони, поносяться — ляси поточуть,
одяг на них аж тремтить від зашвидкої біги.
Глянь! Вона ось! І вже ось! Спустиш із ока — і марне
знову знайти. І знов показалась вона.
Як не боїшся глухих закутків, сходів, завулків —
йди за нею, звабливою, аж до шпелунки услід.
69
Що то є за шпелунка, хочеш дізнатися? Як же,
збірка моїх епіграм — це не тлумачний словник.
Тьмяна хижка в завулку, туди тебе просить красуня
випити кави. Вона всім порядкує. Не ти.
70
Ящірки дві щонайкращі завжди тримаються разом,
що вже одна завелика, то вже та друга — мала.
Бачивши їх обидвох, очі тобі розбіжаться:
кожна із них щонайкраща видатись може сама.
71
Кажуть, що люди святі дбають найбільше про благо
грішниць і грішників. Я ж завжди про це лиш і дбав.
72
Мала б я мужа собі, хату і дещо до хати —
от і щаслива б була, вірною в шлюбі повік!
Так наспівала мені венеціянська повія —
щонайпобожнішу з всіх тих молитов, що я чув.
73
Ні, не дивує мене, що люди так дружать із псами,
бо що людина, що пес — ниций негідник і вже.
74
Дуже зухвалий я став. Це і не диво. Богове,
знаєте ви — й не одні — благочестивий я теж.
75
Що ти, не бачив шляхетних? Ось бо і в книжці у тебе
все як не блазні, то простий люд або й гірше за це.
Бачив шляхетних — дарма, звуться шляхетні, аякже,
бо для найменшого вірша спробуй нагоду знайти.
76
Що з мене хоче талан? О, був ти відважний,
то запитав би. Лише хоче він мало від нас.
Хай віршує поет, доконує все, що надумає,
тільки б не ставила мова неподоланних завад.
77
Возишся коло ботаніки? Оптики? Що ти це робиш?
А чи ж не краще з звитяг — ніжні торкати серця?
Ох ті ніжні серця! Партач їх зворушити хоче!
Щастя єдине моє — торкатись, природо, тебе.
78
Білу барву Ньютон зі спектру добув. Допоміг вам
вірити в те, що і віра віку не марне була.
79
Все з’ясовує добре, сказав мені учень, відоме
вчення, котрого був нас мудрий навчитель навчив.
Напочатку були змайстрували ви хрест дерев’яний,
і ніби приклад до нього тіло живе прип’яли.
80
Як ув обтяжливі мандри пуститься хлопець до любки,
візьме він книжечку цю — мила і втішна вона.
Ждатиме якось кохана любого, збірку тримавши,
а над’їде коханий — враз її геть зажбурне.
81
Знак єдиний коханої, зроблений поспіх, нишком,
дружній доторк руки, зроблений лиш мимохідь —
та дозвольте блукальцю, музи, маленького вірша:
більшої приязні друг був перед тим ще зазнав.
82
Коли з туману і мряки сонце показує ледве
денну годину, як звільна стежкою ми бредемо!
Кроплять дощі блукачів. Яким же прихистком милим
здасться нам стріха сільська, вкривши од бурі й пітьми.
Та повертає богиня — швидко імлу розганяє,
зорі об’яснить. За справжню матір природа нам є!
83
Хочеш в усій чистоті чарів кохання зазнати?
Тоді зухвальство й суворість геть з свого серця жени.
Перше — лякає амурів, друга ж їх хоче скувати.
Хитрий же бог кохання тільки сміється із них.
84
Боже-Морфею, дарма ти маки ці любі стуляєш,
дай я на них надивлюсь, поки Амур не приспав.
85
Ллєш ти любов і жагу. Я чую це й ніби згоряю.
О люб’язна, тепер влий і довіру мені.
86
Йой, Амуре, тебе знаю я добре. Приносиш
смолоскипа, і той світить нам шлях уночі.
Але тут же заводиш на манівці, смолоскип твій
нам потрібен лиш справжній, тож фальшивий — гаси.
87
Ніч — одна і єдина — коло коханої. Друга
уладнається. Нас знов розлучає Амур.
Ось і поранок. Аврора любощі наші уздріла
зизим оком, та вже ранній жене її Феб.
88
О вщаслив мене, любий! Це ж бо не жарти — не дляйся.
Хочеш ти жартів? Дарма. Досить тих жартів було!
89
Тебе мовчання моє дратує? Що ж говорити?
Погляди, стуми мої — чи ж не промовисті суть?
Здатна тільки богиня з уст моїх зняти запону.
Тільки Аврора мене збудить на лоні твоїм.
І залунає мій гімн до богів досвіткових.
Так мемнонське видіння любих співа таємниць.
90
Що за радісна гра! Котяться стежкою диски,
пущені щойно з руки, знов повертають назад.
Так і серце моє, котре жбурнула красуня,
знову до милих долонь вільний спрямовує лет.
91
Як же шаную я всі пори мінливого року,
весен вітаю прихід, потім за літом тужу.
Це ж ні зима, ані літо. І щасливців од мене
криє крилом бог кохання, вічна ширяє весна.
92
Як ти живеш? А живу! Коли б людині судилось
жити і сто літ, і двісті, жити б волів, як тепер.
93
Як я вам вдячний, богове! Все ви дали мені щедро
з того, що просить людина. Як користатись, скажіть.
94
Щонайвищі шпилі в шарому ранку затліли,
досвітку перші гінці шлють тобі, зірко, привіт.
Юне блаженство, це ти, ждучи нетерпляче зірниці,
так мене часто було надило з хати у ніч.
Дня вістуне, яви любої очі моєї,
повні блакиті, щоб завжди зранку до сонця я йшов.
95
Вражений, ти подивляєш море, що ніби палає,
як той пломінь тремтить коло нічних кораблів!
Я не дивуюся — з моря вийшла у світ Афродіта.
З полум’я того і нам, сину, дісталось вогню?
96
Бачу, як море блищить і любо полискують хвилі.
Вітер погожий напнув білі вітрила й поніс.
В серці не чую я туги, погляд жаждивий мій лине
тільки туди, де гора, снігом окрита, стремить.
Скільки скарбів пролягло на південь. Тільки ж на північ
щось нездоланно мене вабить, неначе магніт.
97
Люба моя від’їздить! На корабля вже сідає!
О всемогутній Еоле, бурю бодай відверни!
“Навіжений, дарма, лютої бурі не бійся.
Леготу бійся, котрий пестить Амуру крило“.
98
Коли домагався я любки, була вона боса і гола.
Голу її сподобав, голу і досі люблю.
99
Часто впадав я в оману, потім виходив на стежку,
щастя від того не мавши. Нині те щастя — дівча.
Знаю, омана і це. Та щадіть мене, мудрі богове!
Тільки по той бік, за зимним берегом нас розлучіть.
100
Доля сумна твоя, Мідасе: чути в тремтячих долонях,
старче голодний, тяжкий, змінений доторком скарб.
Випадки схожі і я знаю, проте веселіші:
тільки до чогось торкнусь — миттю обернеться в вірш.
Музи, я вам не перечу. Те ж, що я милу стискаю
міцно в обіймах своїх, казкою не оберніть.
101
“Ох, мені шия припухла трохи“, — сказала кохана
злякано. — “Тихо, дитя. Слухай, що мовлю тобі:
це Венера тебе торкнулась рукою. Віднині
тіло буде твоє з кожним мінитися днем.
Зникне постать струнка, милі перса набрякнуть,
все припухне, і жодна сукня не піде тобі.
Лиш не бентежся! Так само квітка садова, опавши,
набрякає і плід гарний під осінь дає“.
102
Як чудово кохану в жаждивих тримати обіймах,
як серце її полохке в коханні зізналось тобі.
Ще чудовніше чути стукіт дитини, що в лоні
любої зріючи, рухом про себе звістку дає.
Перші спроби пацання юні меткої, вже б’ється
нетерпляче воно, спрагле з’явитися в світ.
Кілька днів ще пожди! Всіма життєвими шляхами
гори тебе проведуть, які назначив твій талан.
Буде тобі, як ти хочеш, мій росточку коханий,
що зродився любов’ю. Буде любов і тобі.
103
Так пробавився я, бувши самотній, без друзів.
У Нептуновім місті дні, як години, летять.
Все, що зазнав я, приправив солодом спогадів давніх,
мавши надію, що спогад — то щонайкраща з приправ.
Переклад Василя Стуса
