Я б прокрався до своєї любки,
тільки ж замкнені у неї двері.
Ох, коли б то мав ключа в кишені,
аби стиха увійти до хати.
Дівчини не стрів би я в світлиці,
не знайшов би і в її кімнаті,
поки аж покій не прочинивши,
я побачив би, як до канапи
моя люба голову схилила.
За роботою вона заснула,
не пускаючи із ніжних пальців
ні ниток, ні шпиць, ані в’язання.
Сів би я скраєчку на канапі,
сну її сполохати не смівши.
Чарувався б спокоєм чудовним,
подивляв би склеплені повіки,
губи, на котрих спочила вірність,
щоки, що милують погляд рідним.
Тільки щире й безневинне серце
злегка зворушає сонні перса.
Розметалося дівоче тіло,
сповнене солодкого бальзаму.
“Розбуджу“ — причаєне бажання
налягло б на душу звеселілу
і заслало б мій бентежний погляд.
Як же, моя люба, напівсон твій,
кожен погляд твій зрадливий може
не подати звістки, що на тебе
ніжний погляд милого чекає?
Вічка золоті твої закриті, —
ті, що поглядом мене чарують,
І вуста солодкі не зворушить
ані мова, ані поцілунок.
Розв’язалася чудовна стрічка,
нерухомі твої ніжні руки,
що мене так часто обіймали,
і долоня, подруга чарівна
милих поглядів твоїх скрадливих.
Від кохання я утратив певність,
хто це — я ачи Амур крилатий?
Із очей відкинувши запону,
так закохано тобою мріє!
Довго б так сидів я і втішався
цим любовним скарбом свого серця,
що у сні здавався ще милішим.
І не зважився б її збудити,
а поклав би двоє померанців,
дві троянди я поклав би стиха
і навшпиньки вибрався б із дому.
Ти відкрила б вічка, моє щастя,
враз помітила б дари барвисті
і, напевне б, дуже здивувалась
дружньому данню й закритим дверям.
Стріну янгола я, ледве смеркне.
І вона сторицею віддячить
за офіри ніжного кохання.
