Як же нездоланно ти до себе
вабиш погляд мій.
Чи ж не був щасливий я без тебе
в безвісті нічній.
У кімнаті довге безгоміння,
марення і сон,
місячної ночі мерехтіння
душу йме в полон.
Золоті години пропливали
мрії і снаги,
потаємно серце прочувало
риси дорогі.
Чи мене ти гостем мала вчора?
Скільки тих облич
там було! Один — сама потвора,
другий — ніби сич.
Ти ж мені, як весен квітування,
янголе святий.
Ти моє добро, моє кохання
і природа — ти.
Переклад Василя Стуса
