Зірко зір! Чи ж то можливо?
Ти в обіймах у моїх!
Що та давня ніч жахлива
проти неосяжних лих!
Ти це! Радосте і втіхо,
люба подруго моя.
Ледь згадаю давнє лихо —
і душа мов не своя.
Як на вічні груди бога
ліг усесвіт, щоб спочить,
гойна творчості тривога
пойняла його умить.
Бог промовив: Хай постане! —
тільки зойки розляглись,
і за владним жестом пана
всесвіт дійсно народивсь.
І відбігла тьма похмура,
гнана сяєвом ясним,
поділилася структура
кожним складником своїм.
І бажання, мертве й дике,
гнало скляклих у світи,
де безмежжя, ще безлике,
пильнувало німоти.
Всюди глухо, мертво, тихо —
бог без тверді, як без рук,
ранню зірку дав про втіху
від тяжких нестерпних мук.
І з імли уже струмує
барви музика гучна,
що любов’ю все гуртує,
все розпадене — єдна.
Лона матері шукає
все, запрагле вороття,
душу й погляд навертає
до безмежного життя.
Хай згребти, нехай схопити —
був би гурт, немов граніт.
Час аллахові спочити —
ми самі свій створим світ.
Так, зоре багрянокрила,
я до уст твоїх припав,
шлюб наш темінь освятила
сяйвом зір, клейнодом прав.
Наша дружба, о кохана,
краща із земних окрас.
Навіть погук “Хай постане!”
вдруге не розлучить нас!
Переклад Василя Стуса
