Як б’ється серце! Миттю, брате,
в стремена. Мчи, немов стріла!
Став вечір землю колисати
і ніч до взгір’я прилягла.
В імлу вгорнувшись, дуб високий
у небо велетом стримів
і, причаївшись, смерк стоокий
за ним дивився з чагарів.
На небо місяць отужілий
підбився, тліючи в пітьмі.
Вітри зловісно гоготіли,
ледь-ледь тріпочучи крильми.
Нічні вовтузились химери,
мені ж одваги додалось,
вогнем пашіла кров артерій,
і серце палом пойнялось.
Солодкий погляд твій, кохана,
мене у радості скупав.
Тобі я серце полум’яне
із кожним подихом оддав.
Любов’ю квітне пелюсткове
обличчя милої ясне.
Своєю щедрістю, богове,
ви іспитуєте мене.
День опаде нас чорним лихом,
відчує серце біль розлук.
В твоїх цілунках — стільки втіхи,
в твоїх очах є стільки мук.
Стече обличчям сумовитим
сльоза — і вже! І — прощавай!
А все ж — який то рай — любити.
Та й любим бути — справжній рай.
Переклад Василя Стуса
