Ігри на честь Патрокла
1] Так сумували трояни у цілому місті. Ахеї ж,
2] До кораблів підійшовши й до хвиль Геллеспонту, спішили
3] Кожен на свій корабель, і всі порозходились інші,
4] Крім мірмідонян, що їм розійтися Ахілл не дозволив.
5] Товаришам війнолюбним своїм тоді так він промовив:
6] “Любі друзі мої, мірмідоняни бистрокомонні!
7] Не випрягаймо із повозів коней ми однокопитих,
8] На колісницях під’їдемо ближче до тіла Патрокла,
9] Щоб оплакать його: остання то почесть померлим.
10] А як. жалобним риданням своє ми наситимо серце,
11] Повипрягаємо коней і разом вечеряти сядем”.
12] Мовив Ахілл і заплакав, і вслід йому всі заридали.
13] Тричі об’їхали тіло вони пишногривими кіньми
14] З плачем, — рясні їм сльози з очей викликала Фетіда.
15] Сльози росили пісок, росили озброєння мужніх
16] Воїв, — так за вождем страховійним вони сумували.
17] Плач голосний розпочав Пелеїд, на груди холодні
18] Свого товариша руки поклавши свої мужозгубні:
19] “Радуйся, любий Патрокле, і в темних оселях Аїда!
20] Все я для тебе роблю, як раніше тобі обіцяв я:
21] Гектора труп приволікши, віддам його псам у поживу,
22] Біля багаття твого полонених дванадцять заріжу
23] Трої славетних синів, щоб твою відомстити загибель”.
24] Мовивши так, він на Гектора діло замислив негідне:
25] В порох обличчям його перед марами сина Менойта
26] Кинув. А вої, озброєння мідноблискуче із себе
27] Знявши, із повозів випрягли коней, що голосно ржали,
28] Й круг корабля прудконогого внука Еака юрбою
29] Всі посідали: до щедрої тризни-бо він запросив їх.
30] Буйних багато волів під залізом ревло, нещадимо
31] Різаних, мекало кіз і овець густорунних багато;
32] Також багато свиней білоіклих, лисніючих салом,
33] Смажилось там, над Гефестовим полум’ям зверху простертих.
34] Всюди круг мертвого кров багряними бігла струмками.
33. Гефест не лише бог-коваль, а також і бог вогню. Тому тут, як і в інших місцях, вогонь зветься Гефестовим навіть тоді, коли Гефест до нього не має відношення.
34. Згідно із стародавніми віруваннями, мрець живиться кров’ю, ніби цим і беручи участь у похоронній учті.
35] В час той ахейські вожді прудконогого сина Пелея
36] До Агамемнона в стан повели, до божистого мужа,
37] Ледве умовивши серце товариша, повне скорботи.
38] А як прийшли у намет Агамемнона владарі славні,
39] Зразу ж звеліли вони окличникам дзвінкоголосим
40] Мідний поставить великий триніг, чи не вдасться Пеліда
41] Вмовити плями криваві із тіла свойого обмити.
42] Він же рішуче відмовився й клятвою тяжко зарікся:
43] “Зевсом клянусь, найвищим з безсмертних богів, найсильнішим, —
44] Що не раніш на чоло мені води вмивання проллються,
45] Аніж Патрокла віддам я вогню, і могилу насиплю,
46] Й зріжу волосся своє. Удруге такої скорботи,
47] Доки я серед живих, не прийдеться серцем зазнати.
48] Ну, а тепер сумовитій віддаймо увагу трапезі.
49] А на світанку, владарю мужів Агамемноне, скажеш
50] З лісу дерев навезти й приготовить все інше, належне
51] Мертвому, що вирушати у темряву має підземну.
52] Хай же від наших очей його тіло вогонь безутомний
53] Скриє мерщій і до діла свого хай повернуться люди”.
46. Обряд офірування мерцеві волосся, властивий багатьом народам, був, можливо, заміною людського жертвоприношення.
54] Так він сказав, і, те чуючи, всі улягли його слову.
55] Спільну вечерю вони спорядили, і, сівши до неї,
56] Всі учтували, й ні в чім не було на тій учті нестатку.
57] Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,
58] Сном відпочить по похідних наметах своїх розійшлися.
59] Сам же Пелід, на березі лігши шумливого моря,
60] Тяжко стогнав, недалеко громади своїх мірмідонян,
61] В місці затишнім, де хвиля плескалася об узбережжя.
62] Там його сон огорнув, що розв’язує серця тривоги,
63] Неподоланно міцний, — він втомив своє тіло світлисте,
64] Гектора гонячи круг Іліона, обнятого вітром.
65] Враз перед ним Патрокла душа бідолашного встала,
66] Постаттю схожа на нього цілком, і ясними очима,
67] Й голосом, навіть в те саме одіння була вона вбрана.
68] Ставши йому в головах, таке вона мовила слово:
65-76. Епізод з появою Патроклової душі дає підставу висловити ряд міркувань про суперечливість гомерівських уявлень, пов’язаних з потойбічним світом. З одного боку, невиразні тіні мерців, що блукають в Аїді, ніби зовсім відірвані від земного життя й людських справ. А з другого, поширені в свій час вірування припускали активне втручання померлих у справи живих, та й ховають Патрокла так, ніби привиди й на тому світі мають вести життя, подібне до того, яке вони вели на землі. В “Іліаді” звичайне явище: коли герой гине у битві, душа його негайно йде в Аїд, незалежно від того, де лишається його тіло. В епізоді з Патроклом виявляється, що душі померлих не пускають до Аїду тіні героя, поки його тіло лишається непохованим. Ці суперечності пояснюються тим, що в поемі знайшли відбиток вірування різних періодів і різних племен.
69] “Спиш ти спокійно, за мене ж і зовсім забув ти, Ахілле!
70] А до живого байдужий не був, як до мертвого нині.
71] Швидше мене поховай, щоб пройшов я Аїдову браму!
72] Душі-бо, тіні спочилих, від брами мене відганяють
73] І не дають переплисти ріку мені разом із ними, —
74] Й марно блукаю круг широкобрамного дому Аїда.
75] В смутку моїм простягни мені руку. Ви спалите тіло,
76] Й більше сюди із дому Аїда я вже не вернуся.
77] Сидячи одаль від друзів, не будемо більше з тобою
78] Радити раду живі. Мене-бо поглинула Кера
79] Згубна, яка від народження долею стала моєю.
80] Суджено все ж і тобі, на безсмертних подібний Ахілле,
81] Біля твердині багатих троян осягнути загибель.
82] Інше тобі я скажу і послухать прошу мого, слова.
83] Кості мої поховай од твоїх не окремо, Ахілле.
84] Разом, як ми в вашім домі зростали, нехай спочивають.
85] З дня, коли хлопчиком батько Менойт мене із Опоента
86] В дім ваш привіз, — убивство вчинив-бо я там з безголов’я:
87] Сина Амфідаманта убив я тоді ненавмисно,
88] Через нерозум дитячий, в грі в кості із ним посварившись, —
89] Радо прийняв мене в дім свій Пелей, комонник славетний,
90] Виростив, ще й твоїм супутцем у битвах поставив.
91] Хай же і кості нам спільна обом золота двоєручна
92] Урна ховає, що мати шановна тобі дарувала”.
93] Відповідаючи, мовив до нього Ахілл прудконогий:
94] “Нащо сюди, моя голово люба, до мене прийшов ти
95] Й так докладно говориш? Усе-бо тобі учиню я,
96] Як ти велиш, у всьому послухаю, що ти накажеш.
97] Ближче до мене підходь! Обнімім один одного міцно
98] Й хоч на хвилину болючим уп’ємося щирим риданням!”
78. Кера — див. прим, до 302 рядка II пісні.
99] Мовивши так, простягнув він товаришу любому руки,
100] Та не обняв, — душа його зникла, як дим той, під землю
101] З шелестом тихим. Скочив на ноги Ахілл, здивувавшись,
102] Журно руками сплеснув і з жалем глибоким промовив:
103] “Леле! То навіть в оселі Аїдовій мають прожиток
104] Тінь людини й душа, хоч снаги в них нема життьової.
105] Цілу-бо ніч біля мене стояла в журбі і риданні
106] Тінь мого друга, Патрокла бездольного, дивно на нього
107] Виглядом схожа, й зі мною докладно отут розмовляла”.
108] Мовив він так, і плакати всім розбудив він бажання.
109] Отже, умитих слізьми їх застала Еос розоперста
110] Круг бездиханного тіла. Володар мужів Агамемнон,
111] Мулів тим часом зібравши й людей із наметів, звелів їм
112] Дров привезти для багаття. Очолював їх благородний
113] Муж Меріон, товариш одважного Ідоменея.
114] Рушили в ліс, дроворубні сокири у руки узявши
115] Й сплетені міцно вірьовки, а мули ішли перед ними.
116] Вгору й в яри, уздовж і впоперек довго ходили,
117] Поки дійшли до узгір’я багатоджерельної Іди.
118] Високоверхі дуби вони там гостролезою міддю
119] Стали завзято рубать, і з хряскотом дужим дерева
120] Падали долі. На дрова усе розколовши, ахеї
121] Мулів вантажили ними, й, копитами риючи землю,
122] Ті на рівнину крізь хащі ледь з вантажем продирались.
123] Та й дроворуби несли по колоді важкій, як звелів їм
124] Муж Меріон, товариш одважного Ідоменея.
125] На узбережжі вантаж поскладали, де пагорб могильний
126] Приготувати намислив Ахілл для Патрокла й для себе.
127] А як нарубаних дров доволі у стос наскладали,
128] Сіли трохи спочити. Тим часом Ахілл богосвітлий
129] Вже наказав війнолюбним своїм мірмідонянам мідне
130] Підперезати озброєння й до колісниць запрягати
131] Коней. Усі підхопилися, зброю свою надягнули,
132] Скочили спритно на повози — разом бійці і візничі.
133] Рушили спершу комонні, за ними пішли і піхоти
134] Тисячі. Тіло Патрокла несли посередині друзі.
135] Кучері кожен із себе зрізав, і ними все тіло
136] Вкрили йому. Підтримував журно Ахілл богосвітлий
137] Голову ззаду — в Ащ проводжав бездоганного друга.
138] А як до місця при морі дійшли, що Ахілл показав їм,
139] Тіло на землю спустили і дрова взялись укладати.
140] Інше замислив тоді прудконогий Ахілл богосвітлий.
141] Ставши оподаль багаття, він кучері зрізав русяві,
142] Змалку рощені для річкового бога Сперхея,
143] Глянув на хлань винно-темну і в прикрім засмученні мовив:
144] “Марно, Сперхею, мій батько Пелей тобі дав обіцянку,
145] В разі до рідної я повернуся своєї вітчизни,
146] Кучері зрізать мої й принести у святій гекатомбі,
147] В жертву овнів нехолощених аж п’ятдесят заколоти
148] Над джерелом, де дільниця твоя і вівтар запашистий.
149] Так обіцявся старий, але ти не здійснив заповіту.
150] Нині, коли я до рідної вже не вернуся вітчизни,
151] Кучері дам я Патроклу-героєві взяти з собою”.
152] Мовив він так і поклав свої кучері любому в руки
153] Свому товаришу, й плакати всім розбудив він бажання.
154] Так би вони сумували й до заходу сонця ясного,
155] Та, підійшовши, тим часом Ахілл Агамемнону мовив:
156] “Сину Атреїв, слова твойого синове ахейські
157] Більше послухають, — встигнем плачем ще наситити серце.
158] Хай від багаття розходяться, краще звели їм вечерю
159] Приготувати. А ми, що найбільше сумуєм за вмерлим,
160] 1 Зробимо все, що потрібно. Вожді хай лишаються з нами”.
161] Щойно слова ці почувши, володар мужів Агамемнон
162] Людям звелів розходитись до кораблів рівнобоких.
163] Тільки лишилися ті, що ховали, й усі поскладали
164] Дрова у стос по сто ступнів завдовжки вони і завширшки,
165] Й в тузі сердечній на вогнище мертвого зверху поклали.
166] Жирних багато овець і повільних биків круторогих
167] Ріжучи біля вогню, вони білували. А, знявши
168] Жир з них, Патрокла Ахілл обіклав ним, душею могутній,
169] Від голови аж до п’ят, тут же кинув і туші обдерті.
170] Порозставляв він і дзбани з оливою й медом дворучні,
171] їх прихиливши до мар. Крутошиїх аж четверо коней,
172] Тяжко зітхаючи, вправно поклав він в огонь пломенистий.
173] Дев’ять собак від столу Ахілла-вождя годувалось,
174] Двох з-поміж них забивши, також він на вогнище кинув;
175] Воїв троянських дванадцять одважних, душею могутніх,
176] Гострою міддю зарізав, лихе учиняючи діло.
177] Давши на них випасатися полум’я силі залізній,
178] Сам заридав і крізь сльози товариша любого кликав:
179] “Радуйся, друже Патрокле, і в темній оселі А’іда!
180] Все я для тебе роблю, що тобі обіцяв я раніше.
181] Воїв троянських дванадцять одважних, душею могутніх,
182] Разом з тобою вогонь пожере. Тільки сина Пріама —
183] Ректора — я у поживу оддам не вогню, а собакам”.
184] Так він з погрозою мовив. Та пси не торкнулися тіла,
185] Бо ж відганяла тих псів Афродіта, Зевсова донька,
186] Вдень і вночі і нетлінним мастила трояндовим маслом
187] Гектора тіло, щоб, хоч і волочене, цілим лишилось.
188] Чорную хмару із неба над ним простелив у долину
189] Феб-Аполон і нею те місце покрив, де лежало
190] Вбитого тіло, щоб променів сонця палючого сила
191] Висушить жили й суглоби на нім не могла передчасно.
192] Не розгорівся, проте, вогонь над Патроклом померлим.
193] Інше намислив тоді прудконогий Ахілл богосвітлий:
194] Осторонь ставши багаття, двом він вітрам помолився —
195] Разом з Бореєм Зефірові, жертв обіцяючи гарних.
196] Із золотого келиха творячи їм узливання,
197] Швидше благав прилетіти, щоб дрова палали палкіше
198] Й полум’я трупи мерщій охопило. Тим часом Іріда,
199] Вчувши благання його, до вітрів подалася із вістю.
200] Разом зібрались вони в буревійного домі Зефіра
201] Й учту справляли. Вбігши до них, зупинилась Іріда
202] На кам’яному порозі. Вісницю щойно уздрівши,
203] З місць повставали усі і запрошував кожен до себе.
204] Та ж відмовилась сісти й таке до них мовила слово:
205] “Часу не маю сидіти, — до течій спішу океанських,
206] В край ефіопів, де мають приносить вони гекатомби
207] Вічним богам, — хотіла б із ними я учтувати.
208] Але Ахілл і Борея, й Зефіра бурхливого просить
209] Допомогти йому, жертв принести обіцяючи гарних,
210] Тільки б роздмухали полум’ям вогнище ви, на якому
211] Мертвий Патрокл опочив, що за ним усі плачуть ахеї”.
212] Мовивши так, відлетіла Іріда. Вітри ж підвелися
213] Й ринули шумно, хмурні перед себе вигонячи хмари.
214] Подихом несамовитим до моря сягнули, й бурхлива
215] Хвиля на ньому знялась. Як дістались родючої Трої,
216] Впали на тліюче вогнище, й полум’я аж застогнало.
217] Так цілу ніч вони вдвох над багаттям вогонь роздували
218] З свистом пронизливим. Так цілу ніч і Ахілл прудконогий
219] Глеком дводонним вино із чаші черпав золотої,
220] І, узливання вчиняючи гойні, зволожував землю,
221] Й душу Патрокла він кликав, свого бідолашного друга.
222] Так же, як батько сумує над вогнищем мертвого сина,
223] Що до одруження ще тяжкого завдав йому горя,
224] Так сумував і Ахілл над вогнищем мертвого друга,
225] Й тяжко зітхаючи, кроком повільним багаття обходив.
226] Променем ясним уже світлоносець зійшов над землею,
227] В шатах шафранних Еос над хланню морською простерлась,
228] Став притухати вогонь, і багаття поволі погасло.
229] Знову знялися вітри і додому назад полетіли
230] Морем Фракійським, і спінені хвилі його застогнали.
231] А Пелеїд одійшов од багаття і, зморений тяжко,
232] Ліг одпочити, й солодкий сон огорнув йому тіло.
233] Інші ж тим часом круг сина Атрея усі позбирались.
234] Гомін і кроків їх тупіт Ахілла від сну розбудили,
235] Сів він, прокинувшись раптом, і слово таке до них мовив:
226. Світлоносець — ранкова зірка, Венера<Геспер (див. прим, до 318 рядка XXII пісні).
236] “Сину Атрея славетний та інші вожді всеахейські!
237] Перш за все полум’я швидше вином погасіть ви іскристим
238] Всюди, де сила вогню ще таїться. Потім зберімо
239] Кості Патрокла, що був Менойта славного сином, —
240] їх відібравши з-між інших, адже розпізнать їх неважко:
241] Він-бо лежав посередині вогнища, інші ж оподаль —
242] Коні і люди — з країв того полум’я всуміш горіли.
243] Кості складемо в фіал золотий, обгорнувши подвійно
244] Жиром, аж поки і сам я зійду до оселі Аїда.
245] Пагорб насипать над ним я просив би не дуже великий, —
246] Був би пристойний лише. А вже після того, ахеї,
247] Що в кораблях многовеслих іще лишитесь після мене,
248] Насип могильний над нами широкий зробіть і високий”.
249] Мовив він так, і погодились всі з прудконогим Пелідом.
250] Перш за все вогнище зразу ж вином погасили іскристим
251] Скрізь, де ходило ще полум’я, й густо посипався попіл.
252] Потім, товариша милого білії кості зібравши,
253] Склали в фіал золотий і, в жир обгорнувши подвійно,
254] Все віднесли до намету й лляним покривалом накрили.
255] Місце належне одміряли, тут же заклали основи
256] В межах багаття і зразу ж насипали пагорб могильний.
257] Пагорб насипавши, мали вже йти. Та Ахілл богосвітлий,
258] Стримавши їх, посадив на широкім для ігор загоні,
259] Із кораблів нагороди приніс — казани і триноги,
260] Мулів пригнав сюди, й коней баских, і биків міднолобих,
261] І підперезаних гарно жінок, та ще сиве залізо.
262] Перш за все кращим комонникам визначив він нагороди —
263] Жінку привів, у тонких рукоділлях досвідчену вельми,
264] Ще й у додачу триніжок у двадцять дві міри двоухий —
265] Першому; а шестирічну кобилу, яка не бувала
266] В запрягу, мулом жеребну, для другого він приділяє;
267] Третьому — гарний казан, що вогонь його ще не торкався,
268] Білий, іще не задимлений, місткістю в міри чотири;
269] Золота два таланти четвертому він приділяє;
270] П’ятому — дзбан двоєручний, який на вогні не бував ще.
271] Встав після того Ахілл і так до аргеїв промовив:
269. Талант — міра ваги, неоднакова в різні часи і в різних місцевостях. Не встановлена точна величина таланта і в Гомерових поемах.
272] “Сину Атрея і всі в наголінниках гарних ахеї!
273] Ось перед нами звитяжцям у гонах лежать нагороди.
274] В іншого пам’ять якби ми змагалися нині, ахеї,
275] Першу б я нагороду приніс до свойого намету.
276] Знаєте ви, що швидкістю всіх перевершують інших
277] Коні безсмертні мої: Посейдон їх привів у дарунок
278] Батьку моєму Пелею, а той вже мені передав їх.
279] Та не змагатимусь я й мої коні однокопиті.
280] Славного втратить візничого їм довелося, що стільки
281] Ласки вділяв їм, так часто оливою змащував ніжно
282] Гриви густі, у чистій воді їх старанно омивши.
283] Тим-то й стоять непорушно, до самого долу спустивши
284] Гриви густі, і тяжко своїми сумують серцями.
285] Ви ж починайте змагання, — хай участь в них візьме з ахеїв
286] Кожен, хто певен у конях своїх і міцних колісницях”.
287] Так говорив Пелеїд, і вершники стали збиратись.
288] Виступив перший Евмел, численного люду володар,
289] Син славетний Адмета, у кінських змаганнях умілий.
290] Зразу ж підвівся за ним Діомед, син Тідея могутній, —
291] В запряг колись під ярмо запровадив він Тросових коней,
292] Взятих в Енея, коли той врятований був Аполлоном.
293] А після нього Атрід Менелай русокудрий підвівся
294] Богонароджений, — коней баских він у ярма впровадив —
295] Агамемнонову Ету із власним у парі Подаргом.
296] Анхісіад Ехепол Агамемнону дав у дарунок
297] Ету, щоб з ним не пливти у вітрами обвіяну Трою
298] Й, дома лишившись, у радості жить, де велике багатство
299] Дав йому Зевс, Ехепол же в просторому жив Сікіоні.
300] Впріг у ярмо Менелай цю кобилу, що рвалася бігти.
301] Коней гривастих четвертим тоді Антілох запрягає,
302] Нестора, високодумного володаря Неле’ща
303] Син знаменитий. Проворні, народжені в Пілосі коні
304] Мчали його колісницю. А батько старий, надійшовши,
305] Став юнакові поради давать тямовитому й мовив:
306] “Хоч, Антілоху, ти ще молодий, а тебе полюбили
307] Зевс з Посейдоном і в кінських змаганнях навчили всіляких
308] Засобів. Отже, не дуже-то й треба мені тебе вчити.
309] Знаєш ти й сам, як на закруті стовп об’їжджать. Але коні
310] Надто повільні у тебе. Боюсь, як би лиха не сталось.
311] Коні в суперників наших жвавіші. Самі ж анітрохи
312] Не розумніші за тебе і вигадать щось незугарні.
313] Тож постарайся, мій любий, усю свою вияви спритність
314] В засобах гонів, щоб часом не вислизла з рук нагорода.
315] Вмілістю більше, ніж силою рук, лісоруб устигає,
316] Вмілістю свій корабель і стерник в винно-темному морі
317] Сміло по хвилях веде під пориви бурхливого вітру;
318] Вмілістю й в гонах візничого перемагає візничий.
319] Інший занадто на коней своїх покладається й повіз
320] І безрозсудно туди і сюди відхиляється з ними,
321] Й коні безладно по полю біжать — ними він не керує.
322] Той же, хто знається в гонах, хоч гіршими гнатиме кіньми,
323] Бачить той стовп увесь час, і спритно його об’їжджає,
324] Й не забуває, як треба натягувать віжки ремінні.
325] Міцно трима й за переднім візничим пильнує невпинно.
326] Знак я виразний тобі покажу — ти його не забудеш:
327] Онде стирчить аж на сажень дерева всохлого стовбур —
328] Дуба чи, може, сосни — не згнив він іще під дощами.
329] Білих сіріє два камені стовбура того обабіч,
330] Де завертає дорога, а поле навкруг усе рівне.
331] Може, то знак надмогильний раніше померлого мужа
332] Чи поворотний то стовп, тут людьми установлений здавна,
333] Й от для змагань його взяв прудконогий Ахілл богосвітлий,
334] Тож, під’їжджаючи, ближче спрямуй до стовпа свої коні,
335] Сам же міцніше тримайся у кузові, сплетенім гарно,
336] Вліво схилившись, і сильно по правому хльосни коневі
337] З криком гучним, і ремінні в той час попусти йому віжки.
338] Лівий же кінь хай тримається ближче стовпа, щоб здавалось,
339] Ніби на всьому бігу об нього черкне неминуче
340] Колеса вісь. Стережися, щоб каменя не зачепити,
341] Бо покалічиш ти коней і повіз ущент поламаєш —
342] То була б радість для інших усіх, а для тебе самого
343] Тільки ганьба! Будь же, друже, обачливий та обережний!
344] А як на закруті стовп удасться тобі обігнути,
345] Не обжене тоді в гонах ніхто вже тебе й не настигне,
346] Хоч би погнавсь за тобою і сам Аріон богосвітлий,
347] Кінь прудконогий Адраста, що рід од богів свій виводить,
348] Чи в Іліоні годовані Лаомедонтові коні”.
346. Аріон — кінь божественного походження (батьком його був Посейдон), що належав аргоському владареві Адрасту, учасникові невдалого походу семи вождів проти Фів (див. прим, до 400— 410 рядків IV пісні). Адраст єдиний з учасників походу лишився живий завдяки коневі, що помчав з поля бою і врятував Адраста від загибелі.
349] Мовивши так, сів Нелеїв син Нестор на місці своєму
350] В крісло, коханому синові давши свої настанови.
351] П’ятий тоді Меріон пишногривих виставив коней.
352] Вийшли на повози всі й жеребки у шолом, поскидали.
353] Ними Ахілл потрусив, і перший припав Антілоху,
354] Нестора синові, другий за ним — владареві Евмелу,
355] Третій діставсь Менелаєві, славному списом, Атріду;
356] Гнати за ним довелось Меріонові; врешті останній
357] Був Тіде’щ, найкращий в умілості гнатись на конях.
358] Стали всі вряд. Показав їм Ахілл вдалині поворотний
359] Знак серед рівного поля й послав уперед він дозорцем
360] Фенікса, рівного богу, що батьковим був зброєносцем,
361] Щоб наглядав за змаганням і правду усю повідомив.
362] Всі батогами ураз на коней вони замахнулись.
363] Хльоснули віжками лунко і окриком грізним погнали
364] Вчвал їх. І коні вперед подались по широкій рівнині
365] Від кораблів бистрохідних. І хмарою ніби чи вихром
366] Курява в них з-під грудей аж до самого неба сягала.
367] Й гриви у коней швидких розвівалися з вітру диханням.
368] Повози ж їх то землі многоплідної ледве торкались,
369] То у повітря злітали. І, стоячи на колісницях,
370] Правили кіньми візничі, й звитяги жадобою кожне
371] Билося серце, і коней своїх підбадьорював кожен
372] Криком, і, куряву знявши, летіли вони по рівнині.
373] Тільки коли вже кінчалися гони й до сивого моря
374] Коні вертали швидкі, почала виявлятися здатність
375] Кожного, й швидкості коні тоді наддали. І помчали
376] Феретіадові перед всіма прудконогі кобили,
377] Зразу ж услід Діомедом керовані огирі мчали —
378] Тросові коні — так близько за ним, що от-от вже, здавалось,
379] Мали в Евмелову раптом ускочить вони колісницю,
380] Плечі і карк гарячим диханням йому обдавали
381] Ззаду і, голови зовсім на нього поклавши, летіли.
382] Вже б він його обігнав чи принаймні із ним порівнявся,
383] Але, розгнівавшись Феб-Аполлон на сина Тідея,
384] Раптом блискучий батіг в ту хвилину із рук його вирвав.
385] Бризнули сльози з очей Діомедових, щойно побачив,
386] Як почали віддалятись від нього Евмелові коні
387] Й як без бича усе більш відстають жеребці його власні.
376. Феретіад — Евмел (онук Ферета).
388] Та від Афіни не вкрилось, що сину Тідея накоїв
389] Феб-Аполлон, подалась вона вмить за керманичем люду,
390] В руки дала батога й надихнула снаги його коням.
391] Потім у гніві вона за Адметовим сином помчала
392] Й ярма над кіньми зламала у нього. Метнулися коні
393] В різні боки від дороги, і дишель на землю звалився.
394] Сам же Евмел з колісниці злетів і, під колесо впавши,
395] Лікті подряпав собі, закривавив і губи, і ніздрі,
396] Лоба розбив над бровами, й рясними йому налилися
397] Очі слізьми, і дзвінкого він голосу раптом позбувся.
398] Вмить Тідеїд обігнав його однокопитими кіньми
399] Й інших далеко усіх за собою лишив, бо Афіна
400] Коням снаги надихнула і славу йому дарувала.
401] Слідом за ним син Атрея промчав, Менелай русокудрий.
402] А Антілох до баских гукнув тоді батькових коней:
403] “Ну-бо, наддайте і ви! Й біжіть якомога жвавіше!
404] Я не наказую вам з отими змагатися кіньми,
405] Що Тідеїд ними, серцем одважний, керує, — Афіна
406] Швидкості їм надала і славу йому дарувала.
407] Коней Атрідових лиш доженіть, лиш од них не відстаньте!
408] Отже, мерщій уперед, щоб соромом вас не окрила
409] Ета кобила! Чого ж ви відстали, мої найдорожчі?
410] От що тепер я скажу, й неодмінно це сповнитись має:
411] Ласки від Нестора, люду керманича, вже вам надалі
412] Не сподіватись, — одразу вас гострою міддю зітне він,
413] Тільки-но гіршу взяли б через лінощі ми нагороду.
414] Мчіть же мерщій навздогін, летіть якомога жвавіше!
415] Якось уже примудрюсь я в найвужчому місці дороги
416] Миттю прорватись вперед, — од мене тоді не втече він!”
417] Мовив він так, і вони, господарів окрик почувши,
418] Бігли проворніше деякий час. Але серед дороги
419] Звуження шляху нерівного вздрів Антілох войовничий.
420] В грунті вибоїна там утворилась, де води зимові
421] Землю розмили й місцевості тої поглибили рівень.
422] Щоб не зіткнутися, там керував Менелай обережно.
423] А Антілох тоді коней погнав своїх однокопитих,
424] Збочивши трохи, і мчав що є духу над краєм дороги.
425] ¦ Остраху повний тоді Менелай Антілохові крикнув:
426] “Не шаленій уже так, Антілоху! Вгамуй своїх коней!
427] Надто ж дорога вузька! Обганятимеш далі, де ширше!
428] Лихо нам буде обом, як зчепляться тут колісниці!”
429] Мовив він так, а той, вдаючи, ніби слів тих не чує,
430] 1 Коней ще швидше погнав, батогом їх шмагаючи сильно.
431] Скільки простору закинутий з розмаху диск пролітає,
432] Пущений з рук юнака, що свою випробовує силу, —
433] Стільки неслись вони поруч. Та врешті позаду лишились
434] Коні Атрідові. їх поганяти вже й сам перестав він,
435] Щоб на вузькім не зіткнулися коні їх однокопиті,
436] Не перекинули б повозів, сплетених міцно, самі ж бо
437] Щоб не попадали в пил, пориваючись до перемоги.
438] Крикнув з обуренням гнівним тоді Менелай русокудрий:
439] “В цілому світі чи є, Антілоху, вредніший за тебе!
440] Мчись же! А досі розумним вважали й тебе між ахеїв!
441] Та без клятви тепер не здобути тобі нагороди!”
442] Мовивши так, Менелай до коней звернувся і крикнув:
443] “Не відставайте, хоч серцем засмучені 1м, не баріться!
444] Адже раніше в тих коней потомляться ноги й коліна,
445] Аніж у вас: давно-бо обом їм минулася юність!”
446] Так він гукнув, а вони, владаревим настрашені криком,
447] Швидше побігли і коней передніх небавом дігнали.
448] В час той аргеї на зборах сиділи народних і пильно
449] Стежили, як, піднімаючи куряву, коні змагались.
450] Ідоменей, що над Крітом владарить, їх перший помітив —
451] Осторонь зборів окремо сидів він на місці дозорнім.
452] Окрик візничого вчувши, здаля він пізнав його звучний
453] Голос, угледів також і коня, що летів попереду:
454] Кінь-бо на масть був каштановий весь, і тільки на лобі
455] Пляма у нього біліла, як місяць уповні, округла.
456] Ідоменей тоді встав і так до аргеїв промовив:
457] “Друзі мої, аргеїв вожді і порадники люду!
458] Чи то лиш я розрізняю там коней, чи й ви так же само?
459] Тож наперед уже інші, здається, там вигнались коні.
460] Тож і візничий, ввижається, інший. Затримались, видно,
461] В полі кобили Евмелові, бігли ж вони попереду.
462] Бачив я, як вони перші на закруті стовп обігнули,
463] А от тепер їх не можу побачити, й марно за ними
464] Очі блукають мої по троянській рівнині просторій.
465] Може, із рук у візничого випали віжки, й не встиг він
466] Стримати коней як слід, обгинаючи закрут невдало.
467] Впав він, боюсь я, на землю, і повіз йому поламався,
468] Й переполохані врозтіч розбіглися раптом кобили.
469] Встаньте-но й ви і самі подивіться: не дуже-бо добре
470] Я добачаю. Здається мені, ніби мчить попереду
471] Муж етолійського роду, аргеїв володар одважний,
472] Славний Тідея комонного син, Діомед премогутній”.
473] Грубо Еант відповів йому, син прудконогий Ойлеїв:
474] “Ідоменею, ну що це ти мелеш завчасно? Ті ж самі
475] Там прудконогі кобили біжать по троянській рівнині.
476] Не наймолодший-бо віком ти тут серед інших аргеїв,
477] Не найзіркіші за всіх з-під чола твого дивляться очі, —
478] Ти ж, проте, завжди щось мелеш! Але тобі зовсім не личить
479] Тут теревенити, — є значно кращі за тебе тут люди!
480] Ті, що й раніше, Евмелові спереду скачуть кобили
481] Бистрі, і сам він, із віжками стоячи, їх поганяє”.
482] Гнівом скипівши, йому відповів тоді крітян привідця:
483] “Перший до звади, Еанте підступний, а в іншому слабший
484] Поміж аргеїв усіх, і вдачею ти злозичливий.
485] Дай об заклад на триніг чи котел поб’ємось між собою,
486] А за суддю оберім Агамемнона, сина Атрея.
487] Знатимеш добре, програвши, чиї там попереду коні”.
488] Мовив він так, і підвівсь тоді син прудконогий Ойлеїв
489] Відповісти йому сповненим гніву образливим словом.
490] Сварка ще гірша точилася б далі іще поміж ними,
491] Та от підвівся Ахілл і слово таке до них мовив:
492] “Годі лайливими кидатись вам так завзято словами,
493] Ідоменею й Еанте, — обом це вам зовсім не личить!
494] Іншого ви б і самі осудили, хто так учинив би.
495] Отже, спокійно сидіть на місцях і стежте, як мчаться
496] Коні. Сюди незабаром примчать вони всі у погоні
497] За перемогою, й легко з вас кожен тоді упізнає
498] Коней аргейських, які будуть перші із них, які другі”.
499] Мовив він так. Син Тідея ж тим часом уже наближався,
500] Коней своїх батогом безустанно шмагаючи. Коні
501] Мчали шалено, немовби в повітрі над шляхом летіли,
502] Й куряви хмари з-під ніг їх візничому били в обличчя.
503] Злотом оздоблена й оловом, мчала услід прудконогим
504] Коням легка колісниця, і ледве помітний лишало
505] Слід після себе в м’якому піску тонко куте обіддя
506] Бистрих коліс, — так швидко над шляхом вони пролітали.
507] От перед зборами, врешті, спинив Діомед прудконогих
508] Коней, і піт струмував із ший і грудей їх на землю,
509] Сам же з блискучої він колісниці на землю зіскочив
510] І до ярма свій батіг прислонив. І, не гаючи часу,
511] Вийшов могутній Стенел, щоб звитяги прийнять нагороду.
512] Товаришам своїм гордим дав жінку вести до намету,
513] Також триніжок двоухий внести, і випряг він коней.
514] Слідом за ним Антілох, внук Нелеїв, пригнав своїх коней;
515] Не бистротою, а хитрістю він обігнав Менелая.
516] Не набагато відстали, проте, Менелаєві коні —
517] Тільки на відстань малу, що між кіньми і колесом бистрим
518] В час, коли мчать колісницю вони з владарем по рівнині,
519] Кінські ж хвости кожну мить волосками торкають обідця
520] Колеса; близько за ним біжить воно, й віддаль нікчемна
521] їх розділяє у гонах швидких по рівнині троянській.
522] За бездоганним вождем Антілохом вже так недалеко
523] Мчав Менелай — спочатку на кинутий диск одставав він,
524] Та незабаром догнав: наддала-бо ще більшої сили
525] Бігові ніг пишногривая Агамемнонова Ета.
526] Тільки б ще трошечки далі продовжились їх перегони,
527] То перегнав би Атрід і звитягу б осяг безперечну.
528] Мчав Меріон за ним, Ідоменея соратник одважний,
529] Списа кидком одділявсь од славетного він Менелая,
530] Та повільні у нього були пишногривії коні,
531] Слабший од інших і сам у кінських він був перегонах.
532] Син же Адмета пізніше од всіх останній^з’явився,
533] Ледве свій тягнучи повіз, баских підганяючи коней.
534] Глянув і жалем пройнявсь прудконогий Ахілл богосвітлий,
535] Став між аргеями він і слово промовив крилате:
536] “Кращий їздець — останнім славетних привів своїх коней!
537] Все ж таки гідний того він, щоб дати йому нагороду
538] Другу. А першу нехай Діомед, син Тідеїв, одержить”.
539] Мовив він так, і ахеї усі його слово схвалили.
540] Дав би коня він Евмелові, як ухвалили ахеї,
541] Та Антілох тоді, Нестора парость, великий душею,
542] Встав і Ахіллу промовив Пелідові слово правдиве:
543] “Тяжко, Ахілле, мене ти образиш, коли доконаєш
544] Слова свого. Відбираєш ти в мене мою нагороду,
545] Зваживши на перепону, що повіз затримала й коней
546] Славному їх вожаєві. Та чом же, проте, до безсмертних
547] Він не моливсь? Не прийшов-бо тоді до мети він останнім.
548] А як його тобі шкода й він любий тобі, то багато
549] Золота й міді в наметі твоїм, багато є й коней
550] Однокопитих у тебе, й овець у кошарі, й невільниць.
551] Вибери щось і дай навіть кращу йому нагороду,
552] Потім чи зараз, і тільки похвалять тебе всі ахеї.
553] Цеї ж бо я не віддам. Хто б із воїв схотів її мати,
554] Спробує хай позмагатись зі мною в бою рукопашнім!”
555] Мовив він так. Усміхнувсь прудконогий Ахілл богосвітлий,
556] На Антілоха милуючись, — був то друг його любий.
557] Відповідаючи, мовив до нього він слово крилате:
558] “Кажеш ти, мій Антілоху, щоб іншу Евмелові в домі
559] Я пошукав нагороду, — як хочеш ти, так і вчиню я.
560] Дам йому панцир, у битві здобутий від Астеропея,
561] Мідний увесь, ще й блискучим навколо оздоблений скраю
562] Оловом. Буде це шани великої гідний дарунок”.
563] Мовив він так і панцир сюди принести свого друга
564] Автомедонта послав. Той пішов і приніс із намету
565] Панцир і в руки Евмелові дав. Той прийняв його радо.
566] З серцем, повним гіркоти, підвівсь Менелай тоді з місця,
567] На Антілоха розгніваний дуже. Окличник негайно
568] Берло подав йому в руки і всіх до мовчання закликав
569] Воїв ахейських. І муж богорівний почав говорити:
568. Менелай бере до рук берло на знак того, що він хоче звернутися до всіх зі скаргою на Антілоха, — це, так би мовити, офіційний його виступ.
570] “Був ти тямущий раніш, Антілоху, а що наробив ти!
571] Доблесть мою ти зганьбив, ти затримав баских моїх коней,
572] Власних погнавши вперед, хоч слабкіші вони набагато.
573] Вас закликаю, аргеїв вожді і порадники люду!
574] Нас між собою по правді обох розсудіть безсторонньо, —
575] Щоб із аргеїв ніхто не мовив мені міднозбройних:
576] “Тільки обманом здолав Менелай Антілоха в змаганні,
577] Взяв в нагороду коня лиш тому, що більшу мав силу
578] Й гідність, хоч коні у нього і слабші були набагато”.
579] Хочете — сам розсуджу я, й ніхто із данаїв, я певен,
580] Не докорить мені: присуд мій буде цілком справедливий.
581] Ближче сюди підійди, Антілоху, стань, паростку Зевсів,
582] Тут, перед кіньми і повозом, як то за звичаєм личить,
583] В руки хвиський узявши батіг свій, що ним поганяєш,
584] Коней торкни і клянися землі потрясателем вічним,
585] Що не навмисно мій повіз затримав ти підступом хитрим”.
586] Відповідаючи, мовив йому Антілох тямовитий:
587] “О заспокойсь, володарю, молодший-бо я набагато,
588] Ти ж, Менелаю, й роками, і доблестю старший за мене.
589] Знаєш ти й сам, як в захопленні молодь заноситься часом.
590] Прагнення буйні у неї, а розум її нерозважний.
591] Стримай же серце своє. Віддаю тобі сам кобилицю,
592] Що в нагороду здобув. А бажав би із мого ти дому
593] Більше щось мати, то краще волів би я, паростку Зевсів,
594] Все тобі дати, ніж випасти з серця твойого назавжди
595] І нечестивцем назавжди лишитись в очах у безсмертних”.
596] Мовивши так, взяв коня за повіддя син Нестора славний
597] Та передав Менелаєві, й серце у того зраділо,
598] Наче ранковими росами вмите колосся зернисте
599] На половіючій ниві, що збіжжям наїжилось густо.
600] Так же і серце у грудях твоїх, Менелаю, зраділо.
601] До Антілоха звернувся Атрід із словом крилатим:
602] “Нині я сам, Антілоху, тобі уступаю, хоч дуже
603] Гнівавсь на тебе. Ніколи ти досі не був нерозважним
604] Чи легкодумним. Лиш юність сьогодні твій розум здолала.
605] Остерігайся ж надалі обманювать кращих за тебе!
606] Переконав би не так мене скоро хтось інший з ахеїв.
607] Ти ж задля мене багато зазнав, потрудився багато,
608] Разом з тобою й твій батько славетний і брат благородний.
609] Тим-то й зроблю, як ти просиш, і дам тобі я кобилицю,
610] Хоч і належну по праву мені, щоб знали всі інші,
611] Що не злостивий вдачею я і не високодумний”.
612] Мовивши так, Антілоху візничому дав Ноемону
613] Ту одвести кобилицю, собі взяв казан він блискучий;
614] А Меріон, що четвертим прийшов, два одержав таланти
615] Золота. П’ята лишалася ще нічия нагорода —
616] Дзбан двоєручний. Ахілл його Нестору в руки старому
617] Дав, через збори аргеїв пронісши, і мовив до нього:
618] “На ось, візьми собі, старче, — хай буде тобі цей дарунок
619] В пам’ять про похорон тіла Патрокла. Його не побачиш
620] Ти уже серед аргеїв. Даю тобі цю нагороду
621] Поза змаганням. Не будеш ні битися ти навкулачки,
622] Ані боротись, ні кидати списа, ні бігти невтомно
623] На перегонах: важка-бо старість тебе пригнітила”.
624] Мовивши так, він вручив подарунок. Той взяв його радо
625] І, до Ахілла звертаючись, слово промовив крилате:
626] “Любий мій сину, отут говорив ти цілком справедливо.
627] В м’язах у мене вже сила не та, неміцні мої ноги,
628] Руки у плечах ходять зі скрипом, не так, як раніше.
629] От якби юністю й силою цвів я такою, як в давній
630] Час, коли славні епеї ховали в Бупрасії тіло
631] Амарінкея-вождя і діти державця змагались.
632] Тож не було мені рівного ні між одважних епеїв,
633] Ні між пілоських бійців, ні між духом стійких етоліян.
634] Я навкулачки побив Клітомеда, сина Енопа;
635] Легко здолав і Анкея з Плеврона, що вийшов боротись;
636] Далі, Іфікла, славетного в бігові, теж перегнав я,
637] А у метанні списів переміг Полідора й Філея.
638] Акторіони, проте, на конях мене обігнали,
639] Кількістю взявши лише у заздрій жазі перемоги,
640] Бо щонайвищі за це лишалися ще нагороди.
641] Двоє було їх, близнят, — з них один керував лише кіньми,
642] Кіньми лише керував, батогом їх постьобував другий.
643] От який був я колись. А нині нехай вже молодші
644] За нагороди змагаються. Я ж підкоритись нужденній
645] Старості мушу, хоч гордо пишався колись між героїв.
646] Та продовжуй, Ахілле, змагання на честь твого друга.
647] Я твій дарунок приймаю охоче і серцем радію,
648] Що не забув ти про мене, мою ти любов пам’ятаєш
649] І вшанував мене-гідною шаною серед ахеїв.
650] Хай же за все це боги подадуть тобі ласку жадану!”
630-631. Бупрасія — місцевість в Еліді (Південно-західна Греція). Амарінкей — міфічний вождь племені епеїв.
638.Акторіони — див. прим, до 750 рядка XI пісні.
651] Мовив він так. Дослухавши слово Неліда похвальне,
652] Рушив до місця свойого Ахілл між рядами ахеїв.
653] Тут за важку навкулачки борню він поклав нагороди —
654] Вивів на збори й припнув до стовпа шестирічну мулицю,
655] Що, терпелива й уперта, до запрягу ще не давалась.
656] А переможений мав одержати келих дводонний.
657] Став між аргеїв Ахілл і слово таке до них мовив:
658] “Сину Атреїв і всі в наголінниках мідних ахеї!
659] Найсміливіших мужів викликаємо двох — навкулачки
660] Битись за цю нагороду. 1 той, кому Феб дальносяжний
661] Дасть перемогу (і згодні усі із цим будуть ахеї),
662] Хай до намету свойого веде терпеливу мулицю.
663] А переможений хай собі візьме цей келих дводонний”.
664] Мовив він так. І підвівсь тоді велетень, воїн могутній,
665] Син Панопея Епей, умілий в бою навкулачки.
666] Він терпеливу мулицю за гриву схопив і промовив:
665. Епей, що про нього тут згадано вперше, був не тільки вмілим у бою навкулачки: саме він за допомогою Афіни змайстрував того дерев’яного коня, завдяки якому було взято Трою.
667] “Ну-бо, підходь, хто хотів би хоч келих придбати дводонний!
668] Тож не здобуде мулиці, я певен того, із ахеїв
669] Жоден, мене навкулачки здолавши, бо я тут найдужчий!
670] Хоч поступаюсь в бою, — чи не досить? Адже неможливо
671] В кожному ділі майстерним однаково мужеві бути.
672] От що скажу я тепер, і слова мої збудуться справді:
673] Шкіру на ньому порву і геть розтрощу його кості;
674] Ті, хто ховать його має, збирайтесь сюди й зачекайте —
675] Труп заберете, коли мої руки його подолають”.
676] Мовив він так, і мовчки те слухали всі нерухомо.
677] Врешті підвівся єдиний лише Евріал богорівний,
678] Талайоніда могутнього син, владаря Мекістея.
679] В Фіви прибувши колись, де ігри ішли похоронні
680] В пам’ять Едіпа померлого, всіх переміг він кадмеїв.
681] Списом славетний Тідід супроводив його в тім змаганні,
682] Дух бадьорив йому словом, бажаючи щиро звитяги.
683] Спершу він пояс йому пов’язав охоронний, потому
684] Ремені дав йому, скроєні з шкури вола польового.
685] Підперезавшись, бійці на середину вийшли обидва
686] І, замахнувшись руками потужними, враз один з одним
687] Люто зчепились, лиш руки важкі замелькали в повітрі,
688] Щелепів скрегіт страшенний лунав, з їх тіл ручаями
689] Піт опливав. Коли раптом Епей налетів богосвітлий,
690] Вдарив в щоку Евріала, як той озирнувсь. І не встояв
691] Він на ногах — цілим тілом лиснючим умить надломився.
692] Наче з поривом Бореєвим з моря виплигує риба
693] В трави на березі, темна ж і там покрива її хвиля, —
694] Так Евріал від удару підскочив. Його підхопивши,
695] Великодушний підтримав Епей. В оточенні друзів,
696] Що повели Евріала, він ледь волочив свої ноги,
697] Згустками крові плював, голова йому набік звисала.
698] Поміж своїми його, непритомного зовсім, поклали
699] І, повернувшись на збори, одержали келих дводонний.
700] Третю данаям тоді Ахілл показав нагороду,
701] За велетрудне змагання в завзятій борні призначивши:
702] Для переможця — великий триніг, щоб на вогнищі ставить, —
703] Аж у дванадцять биків той триніг оцінили ахеї;
704] А переможений мав одержати жінку, майстриню
705] В різних роботах, — її у чотири бики оцінили.
706] Став між аргеїв Ахілл і таке до них вимовив слово:
707] “Встаньте, хто хоче також і цю нагороду здобути!”
708] Мовив він так, і підвівся великий Еант Теламоній,
709] Встав Одіссей велемудрий, на хитрощі всякі умілий.
710] Підперезавшись, вони на середину вийшли обидва
711] І, один одного міцно руками схопивши, сплелися,
712] Наче ті крокви, що ними високого дому будову
713] Тесля скріпляє славетний на захист од буйного вітру.
714] В дужих обіймах напружених рук безнастанно тріщали
715] Спини могутні в обох, і піт заливав їх струмками.
716] Смуги криваво-червоні у них на боках і на плечах
717] Понабігали одна при одній, а вони все боролись,
718] Прагнучи перемогти і триніг той коштовний здобути.
719] Ні Одіссей на землю не міг повалити Еанта,
720] Ані Еант подолати не міг Одіссеєву силу.
721] Тож надокучило це в наголінниках мідних ахеям,
722] І Одіссеєві мовив Еант Теламоній великий:
723] “О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!
724] Ти підніми, чи тебе підніму я. Все ж інше — від Зевса!”
725] ‘ Мовив він так і підняв. Одіссей, не забувши про підступ,
726] Ззаду ударив його в підколінок і м’язи розслабив.
727] Навзнак звалився Еант; Одіссей же до нього на груди
728] Також упав. Дивились лише й дивувалися люди.
729] Хтів і Еанта незламний піднять Одіссей богосвітлий,
730] Та не здолав, тільки трошечки зрушив його над землею
731] Й ногу підставив йому. Упали на землю обидва
732] Поряд один біля одного й пилом тіла забруднили.
733] Скочили б зразу вони і втретє боротися стали б,
734] Та підвівся Ахілл і такими їх стримав словами:
735] “Годі змагатися вам! Не трудіть свої сили так тяжко!
736] Перемогли ви обидва, й однакова вам нагорода.
737] Тож одійдіть, щоб і інші могли позмагатись ахеї”.
738] Мовив він так, і послухали мови тієї обидва,
739] І відійшли, й, обтрусивши весь пил, одягнули хітони.
740] А Пелеїд бігунам швидконогим поклав нагороди:
741] Ковану з срібла кратеру велику, що шість уміщала
742] Мір, і красою рівної їй не було ще на світі, —
743] Так сідонські митці чудово її змайстрували,
744] А фінікійські мужі повезли через море імлисте,
745] В гавань зайшли і Тоантові тут віддали в подарунок.
746] Син же Язона Евней Патроклові дав ту кратеру
747] Викупом за Лікаона, славетного сина Пріама.
743. Фінікійські ремісники з міста Сідона вславилися своїми мистецькими виробами на весь античний світ.
748] Нині поставив Ахілл як першу її нагороду
749] Мужу, що вийде найшвидшим у гонах на честь його друга.
750] Другому — рослий, годований бик в нагороду мав бути,
751] В дар же останньому — золота визначив він півталанта.
752] Став між аргеїв Ахілл і слово таке до них мовив:
753] “Встаньте, хто хоче також і цю нагороду здобути!”
754] Мовив він так, і Еант, син Ойлеїв, підвівсь, прудконогий,
755] Встав Одіссей велемудрий і Нестора, віком старого,
756] Син Антілох, що молодь усю подолав бистротою.
757] Стали всі поряд. Мету показав їм Ахілл богорівний.
758] Кинулись бігти вони. Попереду всіх опинився
759] Зразу ж Еант, а за ним Одіссей поспішав богосвітлий
760] Зовсім близенько, як ткаля ставна тримає мотушку
761] Перед грудьми, руками її притягнувши, тоді як
762] Нить крізь основу вона пропускає, тримаючи близько
763] Перед грудьми, — Одіссей за Еантом летів так же близько,
764] В слід попадаючи швидше, ніж курява з нього здіймалась.
765] Біг так за ним Одіссей богосвітлий і дихав жагуче
766] Над головою його. Гукали навколо ахеї,
767] Бачачи рвійність таку, й бадьорили його до звитяги.
768] А як кінчалися гони, звернувсь Одіссей богосвітлий
769] До ясноокої діви Афіни у серці своєму:
770] “Зглянься, богине, і доброю будь помічницею в гонах!”
771] Мовив він так із благанням, і вчула Паллада Афіна, —
772] Легкість дала і рукам, і ногам, і цілому тілу.
773] Вже добігали вони, і близько була нагорода,
774] Раптом Еант послизнувсь, — перешкоду вчинила Афіна! —
775] Він на лайно наступив, що ревучі бики залишили,
776] В пам’ять Патрокла Ахіллом зарізані, бистрим на ноги.
777] В ніздрі Еанту і в рот лайно натовклося бичаче.
778] Отже, кратеру незламний здобув Одіссей богосвітлий,
779] Першим прибігши, бика ж одержав Еант світлосяйний.
780] Встав він, руками за роги бика ухопив польового,
781] Виплюнув з рота лайно і так до аргеїв промовив:
782] “Горе! Та сама, мабуть, мені сплутала ноги богиня,
783] Що Одіссея, як мати, давно береже й доглядає!”
784] Мовив він так, і на вигляд його всі навкруг засміялись.
785] А Антілох, здобувши останню лише нагороду
786] І усміхаючись, слово таке до аргеїв промовив:
787] “Знаєте, друзі, й самі ви те, що вам зараз скажу я.
788] Старших роками людей і понині шанують безсмертні.
789] Не набагато Еант, але трохи старіший за мене,
790] Цей же — із давнього роду, з давніше народжених смертних.
791] Тож Одіссей ще, як кажуть, бадьорий старий, і ахеям,
792] Крім лиш Ахілла, у швидкості з ним змагатися важко”.
793] Мовив він так в похвалу прудконогому сину Пелея.
794] Відповідаючи, так Ахілл йому тут же промовив:
795] “Без нагороди хвала не лишиться твоя, Антілоху,
796] Щирого золота нині ж додам я тобі півталанта”.
797] Мовлячи так, дав дарунок йому, — й той прийняв його радо.
798] Виніс тоді син Пелеїв Ахілл довготінного списа
799] І перед зборами поряд поклав із щитом і шоломом —
800] Всю Сарпедонову зброю, зняту із нього Патроклом.
801] Став між аргеїв тоді і слово таке до них мовив:
802] “Найкмітливіших мужів викликаємо двох — всеоружно,
803] З гострою міддю в руках, що тіло навиліт проймає,
804] Вийти і перед всіма у збройне вступити змагання.
805] Хто супротивнику перший прекрасного тіла торкнеться,
806] Списом крізь лати пройме і чорної крові наточить, —
807] Срібноцвяхований дам я тому цей чудовий фракійський
808] Меч в нагороду, що зняв я в бою його з Астеропея.
809] А Сарпедонову зброю поділять нехай між собою.
810] Щедрою учтою потім в наметах обох почастуєм”.
811] Мовив він так, і підвівся великий Еант Теламоній,
812] Зразу ж підвівся за ним Діомед, син Тідеїв могутній.
813] А як між воїв своїх озброївся осторонь кожен,
814] То на середину вийшли обидва, готові до бою,
815] Зиркнувши грізно очима, і жахом окрились ахеї.
816] Так один з одним вони, наступаючи, близько зійшлися.
817] Кидались тричі у бій, і тричі списами стикались.
818] Перший Еант своїм ратищем довгим пробив Діомедів
819] Круглий щит, не досяг, проте, тіла: спинив його панцир.
820] Син же Тідеїв над верхом щита велетенського цілив
821] Списа блискучого вістрям Бантові прямо у шию.
822] Та, боячись за Еанта, притьмом зажадали ахеї
823] Бій припинить, нагороду ж порівну обом поділити.
824] Але Ахілл Діомедові меч той віддав величезний
825] Разом із піхвами й ременем, скроєним з гарної шкіри.
826] Потім приніс Пелеїд виливаний диск із заліза, —
827] Кидала ним ще колись Етіонова сила могутня.
828] Та, убивши його, прудконогий Ахілл богосвітлий
829] На кораблі своїм диск той із іншими скарбами вивіз.
830] Став між аргеїв Ахілл і таке до них вимовив слово:
831] “Встаньте, хто хоче також і цю нагороду здобути!
832] В круговороті часу не витратить він за п’ять років
833] Цього заліза, хоча б і найдалі лежало родюче
834] Поле його. Не схоче пастух чи орач по залізо
835] В місто далеке ходити, бо знайде його й біля себе”.
836] Мовив він так, і встав Поліпет, нездоланний у битвах,
837] І Леонтея звелась богорівного сила велика,
838] Встав і Еант Теламоній і разом Епей богосвітлий.
839] Стали вони у рядок, і перший Епей богосвітлий
840] З розмаху кинув той диск, і усі засміялись ахеї.
841] Другим той диск Леонтей, Ареєва парость, закинув.
842] Третій рукою могутньою син Теламона великий
843] Кинув Еант його, й диск той попереду всіх опинився.
844] Потім той диск запустив Поліпет, нездоланний у битвах,
845] Наче пастух свою палицю з розмаху кидає в полі,
846] Й над чередою корів крутіжем вона вдаль пролітає, —
847] Так він далеко закинув, і в захваті всі закричали.
848] Товариші Поліпета могутнього з місць підвелися
849] Й до кораблів глибодонних йому понесли нагороду.
850] Потім для лучників виніс Ахілл темно-синє залізо —
851] Десять двогострих сокир та десять іще однолезих.
852] І з корабля темноносого щоглу високу поставив
853] Він у пісок одцаля й полохливу до щогли голубку
854] На мотузочку тонкім прив’язав за ніжку, звелівши
855] В неї стріляти. “Хто вцілить у цю полохливу голубку,
856] Десять двогострих сокир понесе із собою додому.
857] Хто ж в мотузок попаде, а в пташку саму не потрапить,
858] Той, як слабкіший стрілець, одержить лише однолезі”.
859] Мовив він так. Підвелась тоді сила володаря Тевкра,
860] Встав Меріон з ним, супутник досвідчений Ідоменея.
861] В мідний шолом повкидали вони жеребки і струснули, —
862] Перший був Тевкрові постріл. Лук туго напнувши, стрілу він
863] З силою кинув, але дальносяжцю не дав обіцянки
864] В дар із ягнят первородних йому принести гекатомбу.
865] В пташку не вцілив він. Феб-Аполлон відмовив у цьому.
866] Втрапив лише в мотузочок, що зв’язував ніжку пташину,
867] І перерізав стрілою він гострою той мотузочок.
868] Пурхнула в небо голубка, й відрізаний край мотузочка
869] Звис до землі, і голосно всі дивувались ахеї.
870] Вибіг тоді Меріон, і з Тевкрових рук тої ж миті
871] Вихопив лук, і стрілу приладнав, що тримав наготові.
872] Він дальносяжцю тоді Аполлонові дав обіцянку
873] В дар із ягнят первородних йому принести гекатомбу.
874] В небі під хмарами він полохливу побачив голубку
875] І на льоту під крило її гострою ранив стрілою,
876] Й, наскрізь пройнявши голубку, у землю стріла уп’ялася,
877] Впавши до ніг Меріонові. Пташка ж поранена з неба
878] Прямо на щоглу човна темноносого тихо спустилась,
879] Набік схилилась їй шийка і крила повисли безсило.
880] Дух же легкий відлетів з її тільця, й на землю далеко
881] Впала вона. Дивилися люди усі й дивувались.
882] Десять двогострих сокир Меріон в нагороду одержав,
883] Тевкр однолезих десяток поніс до човнів крутобоких.
884] Спис довготінний приніс Пелеїд і котел міднокутий,
885] Ще не задимлений, вартий вола, весь у квітах різьблених,
886] І перед зборами склав. І списники вийшли змагатись:
887] Перший Атрід Агамемнон підвівсь тоді широковладний,
888] Встав Меріон з ним, супутник досвідчений Ідоменея.
889] Так до них мовив тоді прудконогий Ахілл богосвітлий:
890] “Знаємо, сину Атреїв, що ти перевищуєш інших
891] Силою й вмінням далеко закинути спис довготінний.
892] Отже, бери нагороду оцю й до човнів крутобоких
893] З нею іди. Меріонові ж списа дамо в нагороду,
894] Якщо на те твоя згода, а я саме так уважав би”.
895] Мовив він так, і погодивсь володар мужів Агамемнон.
896] Мідного списа він дав Меріонові. Син же Атреїв
897] Віснику в руки Талтібію славну віддав нагороду.
