Зміст чотирнадцятої пісні. День тридцять п’ятий
Одіссей приходить до Евмея; поснідавши з ним, він намагається запевнити старого свинопаса, що володар його незабаром повернеться, і підтверджує це клятвою, але Евмей йому не вірить. Одіссей розповідає вигадану пригоду про себе. Увечері й інші пастухи повертаються з пасовища. Евмей вбиває на вечерю вгодовану свиню. Холодна ніч; Одіссей вигаданою про себе історією спонукає Евмея дати йому теплу керею на ніч. Всі засинають у домі, лише один Евмей іде доглядати залишену в полі череду.
Одіссеєве перебування у Евмея
Стежкою йшов кам’янистою сам Одіссей від затоки
На верховини лісисті, бо там, як мовляла Афіна,
Жив свинопас богосвітлий, що дбав про майно свого пана
Так, як ніхто із челядників-слуг в Одіссеєвім домі.
5] Там він застав свинопаса, що в сінях сидів, а навколо
Двір обгороджений був на високому, видному місці,
Гарний, великий, просторий. Тож сам свинопас ту кошару
Побудував для свиней, поки був у від’їзді господар;
Ні господині про це не питав, ні старого Лаерта;
10] Обгородив камінням той двір і кущами терними,
Ще й частоколу міцного навколо подвір’я поставив,
Стругані стовбури дуба великого вряд повбивавши.
А на подвір’ї дванадцять хлівів збудував він великих,
Близько один біля одного, свиням для лігва. У кожнім
15] По п’ятдесят замикалось на засуви маток поросних,
Що у гною там лежать. Кабани ж ночували окремо.
Значно їх менше було, бо невпинно вони убували
Для женихівських бенкетів, тож мусив щодня до господи
Кращого з вепрів годованих їм свинопас посилати.
20] Триста всього й шістдесят кабанів на той день залишалось.
Четверо лютих, як звірі, собак біля них ночувало
Завжди, — їх виховав сам свинопас, розпорядник пастуший.
Він же в той час до ніг своїх саме сандалії міряв,
Скроївши їх із барвистої шкури волової. Троє
25] Інших на пашу із свиньми усі порозходились в різні
Боки; четвертого в місто послати йому довелося
Ще одного кабана одвести женихам презухвалим,
Щоб, заколовши його, вони м’ясом наситили серце.
Враз Одіссея угледіли пси, безугавно гавкущі,
30] Й кинулись люто до нього; але Одіссей обережний
Раптом присів перед ними, аж випала з рук його палка.
Тут, у своїй він кошарі, й зазнав би ганебного болю,
Та свинопас, на проворних ногах поспішивши на поміч,
Вибіг умить із сіней, аж випала з рук його шкура.
31. “…присів перед ними…” — Цей спосіб заспокоювати собак вважався у стародавніх греків і римлян одним з кращих.
35] Лаючись та камінцями шпурляючи, врешті у різні
Боки він псів розігнав і так до господаря мовив:
“Старче, одна ще хвилина — й собаки б тебе розтерзали
Враз, і великою б це залишив ти для мене ганьбою!
Горя й зітхань вже й без того боги мені досить послали:
40] В смутку й журбі за своїм же господарем я богорівним
Тут ось сиджу, а свиней з кабанами годую в поживу
Іншим, тоді як він, може, і зовсім без їжі, голодний,
Поневіряється десь по країнах чужих і народах,
Якщо живий ще і досі десь бачить він сонячне світло.
45] Ну-бо, зайдім до моєї оселі, дідусю, щоб міг ти
Хлібом у мене й вином зголодніле наситити серце,
Потім сказати, відкіль ти й яке тебе лихо спіткало”.
Мовлячи це, свинопас богосвітлий повів його в хату
Й посадовив, завівши і віття насипавши густо,
50] Зверху козину він шкуру послав волохату й велику,
Що за постелю була йому, Дуже гостинністю цею
Втішений був Одіссей, і так він до нього промовив:
“Хай тобі, друже, сам Зевс і всі інші богове безсмертні
Все, чого прагнеш, дадуть за щиру гостинність до мене”.
55] В відповідь ти йому так, свинопасе Евмею, промовив:
“Гостю, не в звичай мені, хоч прийшов би хто гірший за тебе,
Гостя зневажити. Всі до нас волею Зевса приходять:
Гості й убогі старці. І хоч невелике, та щире
Наше даяння. Та нам, челядинцям, доводиться, правда,
55. Ім’я Евмея названо тут уперше. Поет звертається до нього тут і далі в другій особі, наче до присутнього серед слухачів (так звана апострофа). Таке ж звертання є ще в “Іліаді” до Патрокла, а також до Менелая й Антілоха. Цей епічний прийом, по суті, й досі не з’ясований, пояснюють особливою симпатією поета до цих персонажів.
60] В страхові жити, коли нерозумним припало коритись
Володарям. Не дали-бо тому повернутись богове,
Хто був ласкавий до мене й майно наділив для прожитку —
Все, чим господар хороший свою обдаровує челядь, —
Хату з наділом землі, ще й дружину, що всяк би посватав.
65] Хто працював йому чесно, труди того бог приумножив.
Так же от множиться праця й моя, що про неї я дбаю.
Нагородив би він щиро мене, якби сам тут постарів.
Тільки ж загинув він!.. Краще б Єлени загинуло плем’я
Все до ноги, — стільком-бо мужам підтяла вона ноги!
70] Тож-бо за честь Агамемнона й він із троянцями битись
До Іліона, славетного кіньми, відважно подався”.
Мовивши це і паском хітон собі підперезавши,
Рушив у хлів свинопас, де гурти поросят зачиняв він.
Двох відібравши із них, він приніс, і обох заколов їх,
75] І обсмалив, розрубав, і тоді на рожни настромив їх.
А як спеклося, приніс і подав Одіссею гаряче
М’ясо упрост на рожнах, посипавши борошном ячним.
Потім у дзбан дерев’яний налив він вина медяного,
Сам проти нього присів і так, припрошаючи, мовив:
80] Перекуси-но, чим міг тебе, гостю, слуга частувати,
їж порося, а свиней, кабанів женихи пожирають,
Сорому в серці не мавши, ні гадки про кару небесну.
Вчинків зухвалих усе ж не люблять боги всеблаженні,
А справедливість шанують і гідні учинки людини.
85] Навіть лихим, зловорожим людцям, що здобичі ходять
По чужоземних країнах шукати і Зевс дозволяє
На кораблях навантажених їм до вітчизни вертатись, —
Навіть і їм в глиб душі страх покари тяжкий западає.
Ці ж наче знають напевно, немовби від бога почули
85. За гомерівських часів торгове мореплавання часто сполучалося з піратством та торгівлею невільниками.
90] Вість про печальну загибель його і не хтять ні достойно
Свататись, ні повертатись до себе й весь час безсоромно,
З крайнім зухвальством майно його нищать без всякого жалю.
Скільки у Зевса ночей і днів за цей час проминуло,
Жертву вони не одну і не дві пожирають щоденно,
95] Що ж до вина, то без міри вони його п’ють і без краю.
Безліч худоби він мав, — із героїв-мужів ні у кого
Стільки її не було ні на чорній землі суходолу,
Ні на Ітаці самій. Та, мабуть, і двадцять їх разом
Все ж її стільки не мали. Та ось розповім я докладно.
100] На суходолі корів є дванадцять черід, і овечих
Стільки ж отар, і свинячих гуртів; та стада ще й козині
Там навкруги і його, і чужі пастухи випасають.
Тут же, на острові, аж до кінця його, ще одинадцять
Козячих стад пасеться під доглядом служок сумлінних.
100-107. З опису багатств, які мав володар Ітаки Одіссей, можна уявити, що являли собою гомерівські державці.
105] Кожного дня хтось по черзі у місто козла приганяє.
З тих, що вгодовані добре, який виглядає найкраще.
Я ж свиней стережу, доглядаю тут ціле їх стадо
І женихам, найжирнішу з них вибравши, теж посилаю”.
Так говорив він, а гість їв з охотою м’ясо і мовчки
110] Пив у жадобі вино, женихам замишляючи лихо.
А як наситився він та їжею дух підкріпив свій,
В келих, з якого пив сам, влив вина свинопас аж по вінця
Й дав Одіссеєві. Той прийняв його з радістю в серці
І обізвавсь до Евмея, промовивши слово крилате:
115] Друже мій, хто ж це такий, що придбав у свою тебе власність,
Дуже багатий, могутній, як сам розповів ти про нього?
Кажеш, загинув він десь, Агамемнона честь захищавши?
Хто він, скажи, — можливо, і я його бачив де-небудь?
Відає Зевс в небесах та всі інші богове безсмертні,
120] Може б, і я розповів що, адже мандрував я багато”.
В відповідь мовив йому свинопас, розпорядник пастуший:
“Старче, нікому із тих, що з вістями од нього приходять,
Вірити ані дружина, ні син його любий не мусять.
Скільки усяких приблуд в безустанних шуканнях поживи
125] Брешуть весь час, а правди ніхто їм сказати не може.
Кожен приблуда такий, заблукавши до нас на Ітаку,
До господині приходить моєї й плете небилиці.
Добре прийнявши, про все вона довго розпитує в нього,
Й, тяжко сумуючи, ронить рясні із повік вона сльози,
130] Як і годиться дружині, що десь чоловік її згинув.
Байку і ти, стариганю, якусь уже скласти готовий,
Тільки б хтось дав тобі плащ із хітоном та інше одіння.
Мабуть, давно уже пси із хижими птахами в нього
Шкіру обдерли з костей, що душа вже від них відлетіла.
135] Може, десь риби морські його з’їли, а кості на суші
Досі й піском занесло на далекім морськім узбережжі,
Так і загинув він там, а друзів журитись покинув
Всіх, особливо ж мене. Ніде не знайду вже такого
Доброго серцем господаря в світі, куди б не пішов я,
140] Навіть коли б я до батька і матері знову дістався
В дім, у якому вони й народили мене, і зростили.
Отже, за ними не так я журюся, хоч дуже хотів би,
В рідну країну вернувшись, на власні їх бачити очі, —
За Одіссеєм, що безвісти зник, мене жаль огортає.
144. Евмей тут уперше називає ім’я Одіссея.
145] Ні, хоч нема його тут, називать на ім’я його просто
Я не наважусь, — любив він мене, вболіваючи серцем.
Я дорогим його зву, хоч немає його і понині”.
В відповідь мовив незламний йому Одіссей богосвітлий:
“Друже мій, все заперечуєш ти й говорити не хочеш
150] Про поворот його, серце зневір’ям наповнене в тебе.
Я вже не просто кажу тобі, клятву я дати готовий,
Що Одіссей таки має вернутись. За звістку приємну
Зразу ж, як тільки сюди він повернеться й прийде додому,
Ти одягнеш мене в плащ із хітоном — прекрасне одіння.
155] Хоч і в великій нужді, раніш не візьму я нічого, —
Так же, як брама Аідова, той ненависний для мене,
Хто, на свої посилаючись злидні, плете небилиці.
Свідком хай Зевс мені буде найперше, і стіл цей гостинний,
І Одіссеєве вогнище це, що до нього прийшов я, —
160] Збудеться справді усе воно так, як тобі оце мовлю.
Отже, повернеться знов Одіссей ще цього ж таки року.
Місяць один тільки зникне у небі, а другий настане,
Вернеться він додому й на кожному з тих він помститься,
Хто зневажає дружину його і пресвітлого сина”.
165] В відповідь ти йому так, свинопасе Евмею, промовив:
“Старче мій, ні нагороди тобі за ці вісті не дам я,
Ні Одіссей вже додому не вернеться. Отже, спокійно
Пий, і почнімо про інше розмову, про це ж мені більше
Вже не нагадуй, бо серце у грудях моїх від печалі
170] Ниє, коли про господаря доброго хтось нагадає.
Годі нам клятви давать, Одіссей же нехай би додому
Швидше вертався, як всі ми бажаємо — я, Пенелопа,
Старець Лаерт та юний іще Телемах боговидий.
За Одіссеєвим сином журюся я зараз невтішно,
175] За Телемахом. Цей паросток ніжний богове зростили,
Думав я, буде між інших мужів анітрохи не гірший
Він від коханого батька і вродою, й постаттю гожий.
Та замутив йому мислі, такі рівноважні раніше,
Хтось із богів чи людей — він вісті про батька збирати
180] В Пілос священний подавсь. Женихи ж йому знатні тим часом
Засідку десь по дорозі додому готують, щоб знищить
Рід на Ітаці з ім’ям Аркесія, рівного богу.
Тільки облишмо про це — чи попався він в засідку, може,
Чи ухитрився втекти, і Кроніон простяг над ним руку.
185] Краще тепер розкажи про свої мені, старче, пригоди.
Щиро й одверто усю розкажи мені правду, щоб знав я,
Хто ти і звідки. З якого ти міста і роду якого?
Як ти прибув, на якім кораблі? Яку до Ітаки
Путь із тобою пройшли мореплавці? І що то за люди?
190] Ти ж бо не пішки, гадаю, до нашого краю дістався”.
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
“Зараз одверто і щиро всю правду тобі розповім я.
Навіть коли б на весь час ми з тобою наїдків придбали
Й досить напоїв солодких і, сидячи тут у хатині,
195] Учти справляли безжурно, на інших роботу лишивши,
Все ж нелегко й тоді мені протягом цілого року
Розповідать до кінця про усі мої муки душевні,
Що довелося зазнати безсмертних богів повелінням.
Гордий я тим, що родом з просторого Криту походжу,
200] Син я багатого мужа. Синів іще й інших багато
В нашому домі зросло й народилось у нього від жінки
Шлюбної. Мати ж моя була лиш наложниця, батьком
Куплена, та шанував мене врівні з законними дітьми
Кастор, що сином Гілаковим був, і гордий вести я
204. Кастор, син Гілака, вигаданий батько Одіссея.
205] Рід свій від нього. На Криті його шанували, як бога,
І за багатство, й за щастя, й за славних синів благородних.
Кери смертельні й по нього прийшли і в оселю Аїда
Перенесли його. Діти його гордовиті відразу ж
Поміж собою усе поділили майно жеребками,
210] Тільки мені дуже мало дали та будинок лишили.
Взяв я дружину, проте, із чужого заможного роду —
За доброчинність мою: не був ні на розум я вбогим,
Ні боягузом у битвах. Тепер уже все це минуло.
Та й на стерню ти, гадаю, поглянувши, можеш пізнати
215] Колос. Зазнав-бо донині я надто багато нещастя.
Силу богове Арей і Афіна мені дарували
Й мужню відвагу. Скільки разів я з загоном добірних
Боїв у засідках був, ворогам готувавши загибель!
Думка про смерть мені серця відважного все ж не смутила.
220] Першим я кидався в бій і кожного між ворогами,
Хто мені швидкістю ніг поступавсь, досягав своїм списом.
Був я такий у боях. Ні домашньої, ні польової
Не полюбляв я роботи, що множить добробут родини.
Любими завжди для мене були кораблі многовеслі,
225] Стріли разючі, списи мідногострі й бої з ворогами —
Речі страшні, що для інших жахливими завжди здавались;
Я ж полюбляв їх, поклав-бо любов до них бог мені в серце.
Інша людина й утіхи у іншому ділі шукає.
Ще перед тим, як ахеїв сини виступали на Трою,
230] Дев’ять разів на швидких кораблях із мужами ходив я
В землі чужинних мужів, привозив і здобич велику —
Сам, що подобалось, брав, та й з розподілу за жеребками
Теж припадало багато. Так множилась дому заможність.
Скоро на Криті й боятись мене почали, й шанувати.
А після того як Зевс громозвучний страшну нам намислив
Путь, що стільком унедовзі мужам підтяла вона ноги,
З Ідоменеєм славетним мені кораблі довелося
До Іліона вести. Але й відмовлятись від цього
Ніяк було — поголоска пішла б у народі й неслава.
232. Військовий вождь мав право відібрати собі частину з загальної здобичі раніше, ніж її розподіляли жеребками.
240] Дев’ять під Троєю літ ми, ахеїв сини, воювали,
А на десятий, узявши Пріамове місто високе,
На кораблях одпливли, і бог скрізь ахеїв розсипав.
Та від порадника Зевса найбільше мені, бідоласі,
Випало лиха. Із місяць пробув я з дружиною дома,
245] Дітьми й достатком своїм утішаючись. Та після того
Серце штовхнуло мене, швидкі кораблі спорядивши
І богорівних супутців узявши, в Єгипет податись.
Дев’ять я взяв кораблів, негайно зібралися й люди.
Товариші мої любі ще цілих шість днів після того
247. Торгові зв’язки між Єгиптом і Критом існували уже в кри-томікенську епоху.
250] учти справляли. А я поставляв безустанно худобу,
Щоб і для жертви богам, і для учт їм самим вистачало.
Сьомого ж дня ми знялися з причалів широкого Криту
Й легко, з потужним Борея, прекрасного вітру, диханням,
Мов течією ріки, попливли. Кораблі не зазнали
255] Жодних пошкоджень. Всю путь без турботи і цілі й здорові
В них ми сиділи. Лиш вітер спрямовував їх та стерничі.
Днів через п’ять на чудові Єгипту ми випливли води,
Став на Єгипті-ріці з крутобокими я кораблями.
Потім на берег звелів супутникам витягти вірним
260] Наші усі кораблі і самим біля них залишатись,
А спостерігачам вийти звелів на чатівні дозорні,
Та у зухвалій відвазі, на власні довірившись сили,
Кинулись раптом вони єгипетські ниви чудові
Скрізь грабувати, жінок з немовлятами всіх полонили
263-265. В основі вигаданої розповіді Одіссея лежать справжні історичні спогади про напади морських народів на Єгипет, засвідчені писемними пам’ятками стародавнього Єгипту. Цілком імовірно, що це були жителі Криту, так само, як і ті люди з півночі, що наймались до єгипетських фараонів.
265] І повбивали мужів. Сягали до міста їх крики.
Гомін почувши, на поміч єгиптяни їм на світанку
Вибігли. Відблиском міді і брязкотом кінних і піших
Сповнилось поле. Зевс громовладний в лихе боягузтво
Ввергнув супутників наших, — ніхто проти вражої сили
270] З них не устояв. Страшне звідусюди грозило їм лихо.
Дуже багато тоді полягло нас від гострої міді,
Інших до праці гіркої примусили, взявши живими.
В серці ж моєму сам Зевс такій утворитися зволив
Думці, — було 6 мені краще умерти в Єгипті й знайти там
275] Долю свою! Нове вже мені готувалося горе!
Вмить з голови я шолом свій, чудового виробу, скинув,
Разом і щит із плечей, і спис я жбурнув свій далеко.
Кинувсь до коней державця тоді і коліна з риданням
Став цілувати йому. Змилосердився він і, піднявши,
280] В повіз мене посадив і повіз до своєї домівки.
З натовпу ще ясеновими кидали в мене списами,
Вбити бажаючи, надто усі-бо вони розлютились.
Він же мене прикривав, боячися усе ж прогнівити
Зевса гостинного, котрий карав за вчинки негідні.
283-284. Хибне уявлення про те, ніби єгиптяни боялись грецьких богів, було властиве грецьким авторам також і в пізніші епохи.
285] Там я сім років пробув, і чималий зібрав я достаток
Серед єгиптян, вони-бо з охотою все дарували.
А як, наблизившись, рік надійшов уже зрештою й восьмий,
Вмілий в обманах з’явився до мене якийсь фінікієць,
Хитрий шахрай, що біди не одній вже накоїв людині.
290] Словом облесним умовив мене він поїхати разом
До Фінікії, де в нього й будинки були, і маєтки.
Протягом цілого року тоді проживав я у нього.
Як місяці проминули і дні перебігли чергою,
Рік закінчив своє коло й ті самі вернулися Ори,
В Лівію взяв мене він з кораблем мореплавним, облудно
Радячи з ним і мені свій вантаж переправити разом,
Сам же за ціну велику продати мене намірявся.
Хоч я й домислював щось, та поплив з кораблем мимоволі.
Біг він з потужним Борея, прекрасного вітру, диханням
300] І обминав уже Крит. Та Зевс їм загибель замислив.
А як далеко ми Крит залишили й ніяка навколо
Не маячила земля — саме лише небо та море,
Хмару всю чорну раптово наслав громоносний Кроніон
На корабель наш доладний, і море під нею стемніло.
305] Зевс загримів у ту мить і метнув в корабель наш перуном.
Аж затрусився1 він весь, уражений Зевса перуном,
Сіркою раптом запахло, й попадали в море супутці.
Мов вороння, вони круг корабля темноносого в бурній
Хвилі кружляли, — відмовив їм бог повороту додому.
310] Сам мені Зевс — душею-бо зовсім я впав з переляку —
Враз величезну й міцну корабля темноносого щоглу
В руки подав, щоб міг я іще раз уникнуть нещастя,
Й, щоглу обнявши, віддавсь я на волю вітрам буревійним.
Дев’ять носився я днів, на десятий же, темної ночі,
315] Хвиля у землю феспротів пригнала мене величезна.
Там вже герой їх Федон, феспротського люду володар,
Щиро поміг мені. Син його милий мене, від утоми
Й холоду зовсім охлялого, на узбережжі знайшовши,
Зразу ж руками підняв і повів аж до батька в оселю.
316. Ім’я Федон означає бережливий, жалісливий.
320] Передусім мені плащ г хітон він подав одягнутись.
Про Одіссея почув я там. Сам-бо Федон мені мовив,
Як гостював той у нього, коли до вітчизни вертався,
Отже, й скарби показав він мені, Одіссеєм здобуті, —
Золото, й мідь, і ретельно оброблене, куте залізо.
324. Техніка добування і обробки як золота, так і інших металів була в гомерівську епоху настільки примітивна й важка, що всі метали цінились дуже високо. Особливо виділяє Гомер “ретельно оброблене, куте залізо”.
325] В іншого десять могло б поколінь з того легко прожити,
Стільки усякого скарбу поклав він у домі державця.
Сам Одіссей, говорив він, в Додону поїхав, щоб з листя
Дуба священного там віщування від Зевса почути,
Як йому краще на землю Ітаки родючу вернутись
327-328. В Додоні був відомий оракул Зевса. Додонські жерці, що спали на голій землі біля славетного дуба (“Іліада”, XVI. 235), віщували з шелесту його листя.
330] Після відсутності довгої — явно чи, може, таємно?
Клявся мені він також, узливання у домі вчинивши,
Що й корабель уже спущено, й люди усі вже готові,
Щоб відвезти Одіссея до любого рідного краю.
Та відіслав він раніше мене. Корабель-бо феспротський
335] Трапивсь тоді у Дуліхій, що був на пшеницю багатий.
Отже, доставити конче мене до Акаста-державця
Він наказав, та гребцям непутящим лиха до вподоби
Думка припала — ще гіршій біді мене в здобич оддати.
Щойно від берега зовсім відплив корабль морехідний,
340] День мені рабства тяжкого поклали вони учинити.
Плащ і хітон мій — всю одіж із мене вони поздирали
Й дране лахмітгя брудне і хітон мені зовсім дірявий
Кинули, — зараз і сам ти очима їх власними бачиш.
Ввечері ми прибули на іздалека видну Ітаку.
345] Тут вони линвами туго зв’язали мене, й, залишивши
У кораблі добропалубнім, швидко самі позбігали
З нього, й вечеряти сіли на самому березі моря.
Легко всі пута й вірьовки, проте, на мені розв’язали
Вічні боги, і, голову цим я лахміттям прикривши,
Швидко спустивсь по стерну, обтесанім гладко, у море
Кинувсь грудьми, й, обома гребучи безустанно руками,
Сміло поплив, і далеко від них уже був незабаром.
Вийшов з води я, де гаєм квітучим кущі розрослися,
Й нишком, ховаючись, ліг. Вони ж пробігали повз мене
355] З криком і гомоном. Та не здавалось, проте, їм доцільним
Далі шукати, й вернулись небавом вони на доладний
Свій корабель. А мене від лиха нового богове
Легко сховали і стежку знайти помогли до оселі
Мужа статечного. Суджено, видно, мені ще прожити”.
360] В відповідь ти йому так, свинопасе Евмею, промовив:
“Гостю ти мій нещасливий! Ти всю схвилював мені душу,
Розповідаючи, скільки в блуканнях своїх перетерпів.
Про Одіссея ж розказував не до ладу і не зможеш
Переконать мене. Нащо такому, як ти, чоловіку
365] Марно брехати? Добре-бо й сам я уже розумію,
Що не вернутись моєму господарю. Дуже не люблять
Вічні боги його, бо не дали й полягти між троянців,
Ні на руках своїх друзів, з війни повернувшись, умерти.
Пагорб могильний над ним насипали б там всеахеї.
370] Синові славу велику він сам залишив би навіки.
Гарпії ж нині його від нас одібрали безславно.
Біля свиней я живу в самотині. І навіть у місті
Рідко буваю, хіба що розумна мені Пенелопа
Скаже прийти, як нова відкілясь до нас чутка прилине.
375] Сівши навколо прибулих, розпитувать їх починають,
Хто за господарем журиться, надто вже довго відсутнім,
Хто й без жалю, бо безкарно здобутки його проїдає.
Тільки ж немило мені ні розпитувать їх, ні питати
З того часу, як в облуду один мене ввів етолієць.
379. Етоліець — житель Етолії (західна частина середньої Греції).
380] Вбив він людину й, по різних блукавши країнах, в обору
Врешті до мене прийшов, і прийняв я тоді його щиро.
Бачив на Криті, мовляв, як лагодив з Ідоменеєм
Там Одіссей кораблі свої, бурями в морі побиті.
Літом або восени він, мовляв, повернутися має,
385] Й скарб великий везе, і супутники з ним богорівні.
Хоч і прислало тебе божество мені, старче скорботний,
Не баламуть’мого серця й брехнею покинь утішати.
Не задля цього вшаную тебе і прийму я привітно, —
З остраху лиш перед Зевсом гостинним та з жалю до тебе”.
390] Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
“Ох, і занадто ж у грудях твоїх недовірливе серце!
Навіть поклявшись, тебе упевнити все ж я не можу.
Отже, складім між собою угоду. І хай за обох нас
Свідками будуть з Олімпу високого вічні богове:
395] Тільки повернеться справді до дому свого твій господар,
В плащ із хітоном мене ти одягнеш та ще й допоможеш
І на Дуліхій поїхать, куди я так прагну всім серцем,
А не поверне додому господар, як я запевняю,
Слугам накажеш мене із високої скинути скелі,
399. Скидання зі скелі — один із способів страти у стародавніх греків.
400] Щоб ні єдиний жебрак не посмів тебе більш обманути”.
Відповідаючи, мовив йому свинопас богосвітлий:
“Гостю, ні доброї слави тоді між людьми, ні пошани
Ані тепер, і надалі мені не діждати, якби я,
В домі прийнявши своєму й дарунки гостинності давши,
405] Потім убив би тебе і життя дорогого позбавив.
Мав би про що я тоді Кроніона Зевса благати!
Час вже вечеряти. Швидше б мої поверталися з поля
Товариші. Приготуєм смачну ми в цій хаті вечерю”.
Так між собою вони провадили тихо розмову.
410] Аж незабаром прийшли свинопаси з гуртами своїми.
Як почали у хліви вони на ніч свиней заганяти,
Довго ще крик їх і вереск лунав навкруги невимовний.
Товаришів своїх врешті гукнув свинопас богосвітлий.
“Кращого вепра женіть сюди, щоб заколоти для гостя
415] З дальнього краю. А з ним і самі почастуємось добре.
Досить трудів зазнаємо для цих ми свиней білоіклих,
Тільки всі наслідки інші безплатно весь час пожирають”.
Мовивши це, поколов невблаганною міддю він дрова,
Ті ж кабана п’ятирічного, жирного дуже, пригнали
420] І біля вогнища близько поставили. Та й про безсмертних
Теж не забув свинопас, — тримавсь-бо він доброї думки.
Зрізав щетини він жмут з голови білоіклого вепра,
Кинув в огонь і почав безсмертних богів він благати,
Щоб Одіссей велемудрий до дому свого повернувся.
425] Вдарив тоді кабана він дубовим поліном по лобі,
Й дух з нього вилетів. Зразу ж добили його, обсмалили
І на шматки розрубали. Тож м’яса тоді відділивши
З кожної вепра частини, обклав свинопас його салом,
Борошном ячним посипав і все це на вогнище кинув.
430] Решту ж усю на шматки порубали, й, рожнами проткнувши,
Стали старанно пекти, і, знявши з рожнів після того,
Разом поклали усе на столи. Свинопас же, уставши,
М’ясо ділити почав, — бо добре на звичаях знався.
Сім відділивши однакових часток, він тут же розклав їх,
435] Першу частину — німфам і синові Зевса Гермесу
Сам помолившись, поклав і присутнім роздав тоді решту.
А Одіссея довженним хребтом білоіклого вепра
Ушанувавши, тим серце свого він господаря втішив.
Отже, озвавшись до нього, сказав Одіссей велемудрий:
440] “О, коли б батькові Зевсу такий ти був любий, Евмею,
Як і мені, що такою мене ти пошаною втішив!”
В відповідь ти йому так, свинопасе Евмею, промовив:
“їж собі, гостю мій дивний, втішайся з того, що лежить тут
Перед тобою. Бог нам дає і від нас відбирає,
445] Як він у серці захоче, усе-бо для нього можливе”.
Мовивши це, жертовні богам попалив він початки
І, узливання вчинивши іскристим вином, Одіссею,
Городоборцеві, келих подав, і за звичаєм сів той.
Хліб поділив поміж ними Месавлій, якого у поміч
450] Сам свинопас у відсутність господаря мусив придбати,
Ні господині, ні старця Лаерта про це не питавши, —
На заощадження власні купив він його у тафіян.
Руки до поданих страв одразу ж усі простягнули.
Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,
455] Хліба окрухи Месавлій прибрав, а вони всі, удосталь
Хліба і м’яса наївшись, устали й пішли на спочинок.
Ніч непривітна настала, безмісячна, дощ цілонічний
Зевс проливав, і віяв вологий Зефір безустанно.
Щоб перевірити краще, спитав Одіссей свинопаса,
460] З себе він дасть йому плащ чи від інших його зажадає
Товаришів, бо про гостя піклується так він уважно.
“Слухайте, що я просити вас хочу, Евмею та інші
Товариші! Вино не одну позбавляло людину
Розуму. Часом примусить воно й велемудрих співати,
І реготати шалено, й пускатися в танці веселі,
І говорити таке, що слід би помовчати краще.
Та як уже розбалакавсь, то критися більше не буду.
О, якби й досі я був молодий і мав силу ту саму,
Що й за часу, як під Трою ми в засідку разом ходили.
470] Вів наш загін Одіссей з Менелаєм, Атреєвим сином,
Третім вождем з ними я був, — самі вони так ухвалили.
Як підійшли ми тоді до високого муру міського,
То залягли в густолистих кущах, від стіни недалеко,
Між очерету в болоті своїми щитами прикрившись,
475] Нишком лежали. Настала вже ніч непривітна, й студений
Віяв Борей. Із хмари посипало снігом холодним;
Пообмерзали щити і льодом взялись кришталевим.
Маючи інші усі і плащі із собою, й хітони,
Спали спокійно, щитами свої прикриваючи плечі.
480] Я ж, у ту засідку йшовши, свій плащ залишив, необачний,
Товаришам, — не подумав, що мерзнути так доведеться, —
Взяв із собою один тільки щит я та пояс блискучий.
Ночі була вже остання третина, й схилилися зорі.
Ліктем штовхнувши, я мовив тоді Одіссеєві тихо,
482. Пояс блискучий — бойова запона з шкури або повсті, покрита металевими платівками для прикриття живота і стегон; надягався він під броню і спускався до колін.
485] Що недалеко від мене лежав, і зразу ж почув він:
“О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!
Більш не ходити мені між живих, остаточно здолає
Холод мене, плаща я з собою не взяв, — напоумив
Злий мене бог лиш в хітоні піти, пропаду я, та й годі”.
490] Так говорив я, і зразу ж таке він у мислях придумав, —
Завжди таким-бо й в пораді бував, і в бою з ворогами, —
Близько до мене схилившись, він так мені пошепки мовив:
“Тихше, мовчи, щоб хтось із ахеїв тебе не підслухав”.
Голову ліктем підперши, промовив він ще після того:
495] “Слухайте, друзі, який мені сон божественний приснився!
Від кораблів ми занадто далеко. Пішов би хто-небудь
До Агамемнона, сина Атрея й керманича люду,
Щоб надіслав з кораблів нам більше людей на підмогу”.
Так він промовив, і зразу ж Фоант, те почувши, схопився,
500] Син Андремона, відкинув свій плащ пурпуровий, і швидко
До кораблів він побіг. Я ж плащем його теплим укрився
Й солодко спав, поки з пітьми Еос надійшла злотошатна.
О, якби і досі я був молодий і мав силу колишню!
Кожен би з вас тоді дав мені плащ у цій хаті пастушій
505] Як задля приязні, так і з поваги до доброго мужа, —
Нині ж мене зневажають у цій одежині поганій”.
В відповідь ти йому так, свинопасе Евмею, промовив:
“Старче, прекрасна була твоя розповідь тут перед нами,
Жодного в ній не було недоречного, зайвого слова.
510] Не бракуватиме нині вкриття тобі й іншого всього,
Що бідоласі дають, як, зустрівши він нас, допомоги
Просить. А вранці ти знов у те саме вдягнешся лахміття.
Зайвих у нас не буває плащів і хітонів на зміну,
Лиш по одній одежині на кожного, щоб одягнутись.
515] А як додому улюблений вернеться син Одіссеїв,
Сам тоді плащ і хітон тобі дасть він та інше одіння
Й вирядить в той бік, куди тебе серце і розум твій кличе”.
Мовивши так, підвівся, і ложе до вогнища ближче
Сам постелив, і овечих та козячих шкурок накидав.
Ліг Одіссей в ту постелю, а той ще накрив його зверху
Грубим, широким плащем, що тримав у запасі для себе,
Щоб одягнути, коли холоднеча настане страшенна.
Так і заснув Одіссей. Полягали уряд біля нього
Всі пастухи молоді. Свинопасові тільки старому
Не до вподоби було віддаля од свиней ночувати.
Спать він надворі збиравсь. Одіссеєві стало приємно.
Що про майно його так за його він одсутності дбає.
Спершу свій гострий він меч повісив на плечі могутні,
Потім на захист од вітру, свій плащ одягнувши грубезний,
530] Зверху велику накинув козла волохатого шкуру,
Гострого списа узяв, щоб од псів і людей боронитись,
І ночувати пішов там, де свині його білоіклі
Спали гуртом, від Борея під скелю навислу укрившись.
